«У СОЛДАТ ЗАВЖДИ МАДО ЧАСУ, КОЛИ ВІН НАВІЧНО У ВІЙНІ»

Не дайте ніколи забути,

Імен тих героїв війни,

Прошу вас їх просто почути,

В словах вони й нині живі.

Не дайте вже мертвому впасти,

В брудний і потоптаний сніг,

У солдата завжди мало часу,

Коли він навічно в війні.

Не дайте померти живому,

В зневірі, у втраті мети,

Скрізь біль, скрізь натяжливу втому

Дозвольте усім їм дійти.

Не дайте забути героя,

Якого забули усі,

Лиш мати його з вічним болем,

Що плачить постійно вночі.

Тримайте у пам‘яті вічно,

Обличчя, слова й імена,

Забудьте питання «навіщо?»,

Коли у країні війна.

Страшні місяці російської агресії сколихнули всю Україну. Невблаганна смерть не обійшла і село Велика Горбаша. У минулому учень Великогорбашівської школи Юрій Євпак, головний сержант розвідувальної роти 30-ї механізованої бригади Збройних Сил України, захищаючи мирне населення поліг в нерівному бою на Донечинні.

Євпак Юрій Володимирович народився 18 лютого 1977 року в селі Велика Горбаша Черняхівського району.

Змалечку хлопчика із простої сільської сім’ї батьки вчили поваги до праці, любові до своєї землі, шани до людей. Рідні згадують, як маленький Юрко самотужки навчився майструвати з дерева іграшки, із задоволенням допомагав старшим, був відповідальним учнем у школі, наполегливо займався спортом – кілька років їздив до міста у спортивну школу на тренування у футбольну секцію. Після школи навчався у Головинському професійно-технічному училищі, у 1995 році був призваний на військову службу.

По завершенню служби в армії Юрій працював у пенітенціарній системі Житомирської області, потім служив у військах спеціального призначення (спецназ), мав гарні відгуки від керівництва щодо ставлення до своїх службових обов’язків. Відповідальність – кредо його життя. А ще мріяв про гарну дружину, дітей і обов’язково затишний дім для родини. У 1998 році Юрій став на весільний рушник із коханою дівчиною, через рік у подружжя народилася донечка, а згодом з’явився і синочок.

Зі спогадів дружини та рідних: «Юрій був дуже чуйним, щедрим і добрим чоловіком, любив робити подарунки людям, які були рідними та близькими йому, тішився своїми дітьми, особливо синочком, який росте вражаюче схожим на батька…». Він не встиг здійснити одну з найголовніших мрій свого життя – збудувати власний дім для тих, кого любив найдужче - дружини і дітей.

У березні 2014 року, отримавши повістку про мобілізацію, Юрій, як завжди, відповідальний перед собою і перед Батьківщиною, без вагань пішов її захищати. Служив сержантом 30-ої окремої механізованої бригади, брав участь у бойових діях на Донеччині.

У ті дні з 11 по 13 серпня 2014 року – бої під Степанівкою Шахтарського району Донецької області були одними з найскладніших за весь період війни. Російсько-терористичні війська уночі масовим вогнем з «Градів», гармат та мінометів поливали позиції наших військ. Після цього на зачистку села ворог кинув танки та піхоту.

Щоденні репортажі новин розпочинались з повідомлень про перебіг подій та кількість жертв. Масштаб трагедії, що сталась у цьому маленькому донецькому селі ще має бути переосмисленим, адже 30-та бригада фактично була майже повністю знищена. Саме в бою під Степанівкою загубився слід нашого земляка. Сталось це 13 серпня 2014 року.

Неможливо описати відчай та горе рідних, які кілька місяців не могли його віднайти. Звертались і до провидців, котрі запевняли, що Юрко повернеться додому на свій день народження.

Материнське серце вірило і надіялось побачити свого сина 18 лютого , адже йому мало виповнитись 38 років. Лише після того, як українські війська зайняли територію біля Степанівки, було віднайдено десятки тіл, які закопали сепаратисти. Через ДНК-експертизу вдалось ідентифікувати тіло Євпака.

Так майже на свій день народження повернувся Юрій Володимирович, щоб на вічно спочити в рідній землі.

21 лютого 2015 року попрощатись з загиблим прийшли рідні, друзі, бойові побратими, односельці представники влади та близькі.

Посмертно нагороджений Орденом «За мужність» III ступеня.

Немає рим – скінчилися слова,

А біль тепер зі слізьми виплива…

Розлився біль рікою по землі –

І окропив, і затопив її!

Немає рим – скінчилися слова,

А біль тепер із криком виплива…

А крик отой торкається небес,

Крик матері – щоб тільки син воскрес!

Немає рим – скінчилися слова,

А біль тепер мовчанням виплива…

Страшним мовчанням, сумно-гробовим,

Що ріже душу розпачем німим…

Немає рим – скінчилися, мовчать,

Бо біль ТАКИЙ під силу вгамувать

Лиш лютій помсті – помсті без жалю!

Лікуй, народе, рану цю свою!