Джерела дослідив та здобуті результати систематизував Юрій Малашевич
Основні напрями подальшої відбудови та відновлення медико-санітарної мережі в республіці були визначені п’ятирічним планом (1946–1950 рр.). Завдання, поставлені урядом, передбачали не лише відновлення довоєнного рівня медичного обслуговування, а й подальший розвиток та покращення діяльності медико-санітарної мережі. Виконанню поставлених завдань повинна була сприяти реформа медичної мережі. Причиною здійснення реформи стала відсталість рівня надання медичної допомоги у поліклініках і на лікарських дільницях порівняно зі стаціонарами та лікарнями, що було пов’язано з недостатньою практичною кваліфікацією поліклінічних лікарів. Система окремої діяльності лікарень і поліклінік не забезпечувала якісне послідовне лікувально-профілактичне забезпечення населення. Важливим і доречним організаційним заходом в умовах відновлювального періоду стало об’єднання лікарень і поліклінік в єдині медичні заклади.
У відповідності до поставлених завдань були визначені основні напрями реформи: поліпшення рівня матеріального забезпечення та якості медичного обслуговування; підвищення практичної кваліфікації поліклінічного лікаря до рівня кваліфікації лікаря стаціонару; раціональніше використання ліжок у стаціонарах; зменшення діагностичних помилок в амбулаторіях; зменшення кількості летальних випадків. Проведення реформи повинно було стати новим етапом розвитку радянської системи охорони здоров’я. Складність виконання цього завдання було пов’язане перш за все тим, що проведення реформи відбувалося у важких умовах післявоєнної відбудови. Успішніше реформування відбувалося у містах.
Проведена в рамках реформи реорганізація медичних закладів усіх рівнів та впровадження нових підходів у справі медичної допомоги населенню принесли позитивні результати. Зросла кількість лікарняних закладів. Як у містах, так і в сільській місцевості значно підвищився професійний рівень лікарів та середнього медперсоналу.
В 1946–1950 рр. у республіці було закладено фундамент для подальшого розвитку та прогресу в галузі медицини, що дозволило у майбутньому вивести її на доволі високий рівень, особливо в наближенні медицини до потреб населення. Реформа, здійснена в 1947 р., спряла не лише відновленню медичних закладів, а й значному підвищенню професійного рівня лікарів, що позитивно вплинуло на рівень на-дання медико-профілактичної допомоги населенню України та на процес ліквідації медико-санітарних наслідків війни.
На початок 50-х рр. ХХ ст. ліжковий фонд медичних закладів України був в основному відновлений. В поліклінічну службу впроваджувався диспансерний метод. В медичну практику запроваджувалися нові лікувальні засоби й методи, розширювалася спеціалізована медична допомога. Широко розгорнулось лікарняне будівництво. Для підвищення кваліфікації й правильного використання кадрів було введено систему атестації лікарів.
Серед трагедій, пережитих радянськими медиками, одна з найбільших – так звана «справа лікарів» 1953 р. За задумом ініціаторів, ця справа загрожувала надзвичайно тяжкими на-слідками не тільки тим, хто був безпосередньо віднесений до неї, а й досить широкому колу осіб. Лише смерть Й. Сталіна і пов’язане з цим замішання у «верхах» затримали розвиток справи і дали їй зворотний хід.
Починаючи з 60-х рр. в Україні розгорнулося будівництво великих лікарень для забезпечення потреби населення у всіх видах
високо кваліфікованої медичної допомоги. Будівництво багатопрофільних центрів сприяло розвитку спеціалізованої медичної допомоги, інтенсивний розвиток якої вимагав серйозної перебудови вищої медичної освіти – від підготовки лікарів загального профілю до підготовки спеціалістів з окремих галузей медицини.
Основи законодавства про охорону здоров’я 1969 р. стали узагальнюючим актом з основними правовими документами. В документі вперше на рівні закону був узагальнений і закріплений досвід у сфері охорони здоров’я, який був накопичений за майже піввіковий період діяльності радянської охорони здоров’я.
Відповідно до постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо дальшого поліпшення охорони здоров’я народу» (1977) було визначено широку програму будівництва поліклінік, великих багатопрофільних лікарень, пологових будинків, дитячих поліклінік, дитячих санаторіїв та інших медичних закладів. Були встановлені завдання щодо створення й виробництва нової медичної техніки.
У вирішенні завдань охорони здоров’я вагоме місце належало розробленій в країні концепції організації первинної медичної допомоги. Пріоритет профілактики у створенні системи первинної медичної допомоги дав змогу ефективно розв’язати такі проблеми, як ліквідація віспи, чуми, холери, істотно знизити захворюваність на інші інфекційні хвороби.
Профілактичний напрям радянської охорони здоров’я забезпечувався в державних масштабах проведенням таких важливих заходів, як охорона довкілля, у тому числі санітарна охорона атмосферного повітря, грунту, водоймищ,
кордонів, оздоровлення умов праці, побуту й відпочинку населення, що були передбачені санітарним законодавством. Додержання сані-тарних норм і правил контролювалося санітар-но-епідеміологічною службою, серед населення
проводилася санітарно-освітня робота.
Розвиток і поглиблення наукових досліджень у галузі теоретичної та клінічної медицини зумовили необхідність виділення вузьких медичних спеціальностей. Українські радянські учені-медики у співпраці з інженерами
зробили суттєвий внесок у наукове, діагностичне та лікувальне медичне приладобудування.
На кінець 1950 р. у лікувально-профілактичних установах України працює уже 48600 лікарів та 136400 чол. середнього медичного персоналу, що значно перевищило їх кількість у довоєнні роки. Завдяки проведеним заходам по упорядженню водного господарства республіки, організації лікування відповідного контингенту хворих було досягнуто великих успіхів у боротьбі з малярією. Так, у 1957 р. в Україні було виявлено лише 63 хворих на малярію проти 489000 у 1945 р. Великий внесок у ці досягнення зробили фахівці та вчені Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни.
У результаті виконання задач, поставлених урядом перед органами охорони здоров’я, в медичних закладах України на початку 70-х років уже працювало 157100 лікарів, у тому числі у системі МОЗ УРСР - 127300. На кожних 300 жителів республіки припадало по 1 лікарю та 3 фахівці середнього медичного персоналу. Були створені спеціалізовані бригади швидкої медичної допомоги, оснащені найсучаснішою технікою. Ще вищий рівень швидкої медичної допомоги населенню було досягнуто за рахунок об’єднання станції з лікарнею швидкої медичної допомоги. Такі об’єднання почали функціонувати у ряді міст України.
Для покращання стаціонарної допомоги сільському населенню у поліклінніках усіх центральних районних лікарень було створено спеціалізовані кабінети (з 15-20 спеціальностей), що наблизило до сільського населення багато видів спеціалізованого лікування. З метою наближення педіатричної допомоги до сільських дітей, у 1971 - 1975 рр. Центральні районні лікарні та сільські дільничні амбулаторії було укомплектовано лікарями - педіатрами.
У середині 70-х років спостерігається зниження темпів економічного зростання. Це від-билося на всіх галузях народного господарства, у тому числі й на системі охорони здоров’я, фінансування якої проводилося за залишковим принципом. Частка бюджетних видатків на охорону здоров’я неухильно зменшувалась, що різко сповільнило процес оновлення матеріально-технічної бази охорони здоров’я, її модернізацію, зумовило низьку заробітну плату медичних працівників.
Найтяжчою катастрофою цього періоду з далекосяжними, важкопередбачуваними наслідками для населення стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 р. З метою забезпечення наукового аналізу наслідків аварії та координації заходів диспансерного нагляду в Києві було створено Науковий центр радіаційної медицини АМН України. Ліквідація наслідків аварії вимагала не тільки медичних, а й знач-них державних заходів.
У 80-х рр. ХХ ст. система охорони здоров’я все помітніше відчувала труднощі, пов’язані з недостатнім фінансуванням і екстенсивним механізмом розвитку. Суперечності між масштабами завдань та рівнем їх фінансування зростали. Реальні можливості галузі охорони здоров’я відставали від потреб населення у медичній допомозі. Потрібні були серйозні зміни в системі фінансування, впровадження нових економічних методів управління охороною здоров’я, ширше залучення державних і приватних структур. Спроби проведення окремих економічних експериментів у сфері охорони здоров’я не дали очікуваних результатів. Реальність же протягом усього радянського будівництва залишалася суворою: постійна дефіцитність медицини, хронічна нестача місць
у лікувальних закладах, незадовільні умови праці та побуту для переважної більшості населення, прогресуюче погіршення екологічної ситуації і навіть майже неймовірне – недостатність медичного персоналу, хоч в СРСР та УРСР кількість лікарів і середнього медичного персоналу постійно зростала.
На теренах України працювало 15 медичних вузів, 99 медичних училищ, які щороку випускали тисячі лікарів і середнього медперсоналу. На кожні 300 осіб населення припадав 1 лікар і 3 середні медичні працівники – показник чи не найвищий у світі. За числовими показниками все було гаразд і в інших вимірах охорони здоров’я:
У 70–80-х рр. ХХ ст. в Україні діяло близько 10 тис. амбулаторно-профілактичних і стаціонарних лікувально-профілактичних медичних закладів, в яких налічувалося майже 610 тис. лікарняних ліжок. Кількість лікувально-профілактичних ліжок слід охарактеризувати як велику. І все ж, їх весь час не вистачало, що зумовлювалося розвитком негативних тенденцій у стані здоров’я населення, насамперед зростанням захворюваності певними хвороба-ми (серцево-судинними, онкологічними, пуль-монологічними, нервовими та ін.). У 80-ті рр. минулого століття кожен житель України звертався за лікарською допомогою в середньому 10 разів на рік, що є показником надто високим. Щодо таких масштабних починань, як загальна диспансеризація всіх жителів України, яка мала на меті раннє виявлення захворювань і профілактику, то вони не виправдали сподівань, бо залишилися більше в царині ідеологічній, ніж практичній і не були забезпечені необхідними ресурсами.
Вдалішими були спроби налагодження диспансеризації за окремими захворюваннями, такими, як туберкульоз, ревматизм, інфарктна хвороба. Так, зокрема, було створено в цілому ефективну службу диспансеризації, лікування
і реабілітації хворих, які перенесли інфаркт міокарда. І якщо не в такому вже далекому минулому майже 80 % пацієнтів після інфаркту міокарда не поверталися до активного життя, то у 80-ті рр. ті самі 80 % після проходження повного курсу науково обґрунтованих заходів реабілітації поверталися до праці та повноцінного життя. Доволі ефективною за-рекомендувала себе служба швидкої та невідкладної медичної допомоги.
Важливим етапом розвитку швидкої допомоги стало створення бригад для надання спеціалізованої допомоги хворим, а також будівництво спеціальних ліка-рень швидкої допомоги у великих містах України – Києві, Донецьку, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Сімферополі та ін
в Україні діяли понад 750 санітарно-епідеміологічних станцій, у складі яких було 685 бактеріологічних і 196 санітарно-гігієнічних лабораторій, які контролювали стан довкіл-ля, будівництво промислових і комунальних об’єктів, водогонів, очисних споруд, виробни-цтво їжі, охорону праці тощо.
Стан довкілля і санітарно-гігієнічні умови на виробництві і в побуті погіршувалися. Не-задовільний стан зберігався і щодо охорони здров’я.
Великий та складний шлях був пройдений за роки перебування України у складі Союзу РСР. Змінювалися та ускладнювалися функції Наркоздоровя - Міністерства охорони здоровя Української РСР, його колегії, апарату, Ученої медичної ради відповідно до задач, що висувалися вищим керівництвом на різних етапах розвитку економіки країни, соціальної політики.
Керівництво охороною здоровя у масштабах України здійснювали та здійснюють висококваліфіковані спеціалісти. Наведемо тут імена народних комісарів та міністрів, що керували галуззю охорони здоровя України на різних етапах її розвитку: П.П. Тутишкін (21 січня - 15 лютого 1919 р.); О.М. Винокуров (16 лютого - квітень 1919 р., відкликаний ЦК ВКП(б) до Москви); М. О. Кост (з квітня 1919 р. до квітня 1920 р. виконував обовязки народного комісара охорони здоровя України); М.Г. Гуревич (20 квітня 1920 р. - кінець 1925 р.); Д. І Єфімов (1925 - 1929 рр.); С. І. Канторович (1929 - 1937 рр.); І.І. Овсієнко (1937 р. - січень 1944 р.); О. П. Музиченко (січень - березень 1944 р.); І. Ф. Кононенко (березень 1944 р. - лютий 1947 р.); Л. І. Медвідь (1947 - 1952 рр.); П.Л. Шупик (січень 1953 р. - березень 1954 р., август 1956 р. - березень 1968 р.);В.Д. Братусь (березень 1954 р. - август 1956 р.; березень 1968 р. - травень 1975 р); О.Є. Романенко (травень 1975 р. - травень 1986 р.).
Наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття МОЗ України очолювали Ю.П. Спіженко; В.І. Мальцев, О.С. Короленко, В.О. Бобров; А.М. Сердюк; Р.В. Богатирьова; В.Ф. Москаленко; А.В. Підаєв, М.Є.Поліщук, Ю.В.Поляченко, Ю.О.Гайдаєв.
В роки Другої Світової війни лікарі районної лікарні не просто лікували, а врятували десятки життів військовополонених червоноармійців та молодих людей, яких фашисти збиралися відправити до Німеччини на примусові роботи. Постановою бюро Житомирського обкому КП(б)У від 20 липня 1946 року зазначено: „Група лікарів м. Черняхова у складі: Верещака М.Х., Корнилова М.І., Корнилової Л.М., переховувалися і лікували наших військовополонених, надавали їм матеріальну допомогу, направляли в партизанські загони з’єднань Малікова та Шиловського”.
Після звільнення Черняхова від фашистів райздороввідділом був виданий 6 січня 1944 року наказ №1 по лікарні. Він призначав головним лікарем райлікарні Корнілова М.І, зав. поліклінікою Верещака М.Х., зав. акушерсько-гінекологічним відділення - Корнілову Л.М., зав. інфекційним відділенням - Войтюка П.М. Це були перші лікарі, які почали відновлювати зруйновану охорону здоров’я в районі.
В 1950 році в районній лікарні працювало вже 11 лікарів: головний лікар Корнілов М.І., гінеколог Корнілова Л.М., завідуючий поліклінічним відділенням Войтюк П.М., завідуючий терапевтичним відділенням Давидов 1.А., терапевти Верещак М.Х. і Васяніна З.С., хірург Волошина О.Ф., стоматолог Куликовська П.М., венеролог Павленко О.Р., педіатри Передельська 0.3. і Майзенберг Б.Я.
В 60-70 роки Радянської влади велика увага в народному господарстві приділялась росту кількісних показників. Медицина не була винятком. В Черняхівському районі активно розвивалась мережа лікувальних закладів і збільшувався об’єм надання медичної допомоги населенню.
В 1964 році система охорони здоров’я району складалась із центральної районної лікарні в Черняхові на 150 ліжок, районної лікарні в Володар-Волинському на 100 ліжок, дитячої лікарні в с. Новосілки на 50 ліжок, двох туберкульозних лікарень в с. Топорище та с. Кропивня на 60 ліжок і 8 дільничних лікарень на 235 ліжок .
Всього в районі для лікування хворих було розвернуто 595 ліжок, з них: 163 - терапевтичних, 110 - педіатричних, 107- акушерсько-гінекологічних, 60 - туберкульозних, 55 - хірургічних, 55- інфекційних, 30- неврологічних і 15 - ЛОР - ліжок. Крім того в селах функціонувало 35 фельдшерсько-акушерських пунктів, 31 фельдшерський пункт, 19 колгоспних пологових будинків і 8 здоров пунктів. Ступінь укомплектованості лікарняними кадрами була 97,7%, а середнім медперсоналом - 97,3%. Медичну допомогу населенню надавали вже 63 лікаря і 372 середніх медичних працівників. В той час працювали хірурги Корнілов М.І. і Добровольський Й.Л.; педіатри Кузьменко Т.Я., Долакова П.А., Майзенберг Б.Я., Передельська О.З., Поляков В.В. і Полякова Н.Н.; акушери Глущак М.Ф. і Корнілова Л.М.; терапевти Савченко Г.Д., Іванов Л.А. і Євтушенко В.П.; фтізіатр Тарнавський В.М.; інфекціоністи Дихне А.З. і Войтюк П.М.; отоларинголог Щербина П.К.; офтальмолог Тарасова Р.П., дерматовенеролог Саламаха К.Т.; невропатолог Немировський В.П.
У 1967 році до 50-річчя СРСР при головному лікарю Добровольському Й.Л. було побудовано двоповерхове цегляне приміщення районної поліклініки і її першим завідуючим був Матушевський В.Р.
Через майже 10 років в 1974 році в районі ліжковий фонд нараховував 370 ліжок: в Черняхівській ЦРЛ - 250 ліжок, в дільничних лікарнях сіл Головино і Високе по 35 ліжок, в дільничних лікарнях сіл Горбулів і Ксаверівка по 25 ліжок. Головними лікарями дільничних лікарень були Кубович Ольга Дмитрівна, Грижак Дмитро Васильович, Нестерчук Юрій Петрович і Міщук Анатолій Дмитрович.
У Черняхівській центральній районній лікарні працювало ЗО лікарів. В ті роки головним лікарем був Немирівський Володимир Порфирійович, заступником головного лікаря по лікувальній частині Кузьменко Тетяна Яківна; заступником головного лікаря по мережі Матушевський Володимир Романович; завідуючий поліклінікою Лавринчук Леонід Іванович; завідуючий пологовим відділенням Глущак Мойсей Федорович; лікарі-гінекологи Янущевич Станіслава Антонівна; Лукович Ірина Василівна; завідуючий хірургічним відділенням Віннічук Василь Іванович, лікар-хірург Корнілов Михайло Іванович; лікар-терапевт і патологоанатом Савченко Григорій Дмитрович; завідуючий терапевтичним відділенням Нечипорук Микола Ульянович; лікар-терапевт Шевела Неллі Михайлівна, лікар-інфекціоніст Сергієнко Микола Максимович; районний педіатр Чаленко В.П.; лікар-педіатр Шевела Борис Іванович; Мірошниченки А.І. та І.П., Ільницькі В.П. та Л.П., лікар-отоларинголог, зав. ВПК - Щербина Петро Каленикович; лікар-отоларинголог, методист Кравчук Василь Іванович; лікар-офтальмолог Підосинников Ростислав Борисович; лікарі-фтизіатри - Завидовська Ганна Михайлівна і Павленко Василь Кирилович, лікар- невропатолог Довгошея Галина Павлівна;психіатр Стеценко М.С.; лікар-невропатолог, методист Ткач Анатолій Олександрович; завідуючий рентгенкабінетом Ліневич "Олексій Вікторович; лікарі-стоматологи: Григорчук Володимир Федорович, Кучинський Олександр Павлович, Кротова Ольга Іванівна Гераймович Галина Іванівна; лікар-дерматолог Радник Валерій Ізраїлевич; лікарі-терапевти Гнот Юрій Володимирович і Гнот Світлана Андріївна.
Ідея будівництва третьої, нової районної лікарні в Черняхові належить головному лікарю Добровольському И.Л. Через відсутність вільних приміщень в старій райлікарні були великі незручності у проведенні лікарями і медичним персоналом лікувально - діагностичної роботи. В поліклініці не вистачало кабінетів для прийому хворих, а в стаціонарі - палат для їх розміщення.
Тому в 80 - х роках у керівництва та медичних громад району створилась спільна думка про необхідність будівництва лікарні в Черняхові. В 1977 році кандидатом в депутати Верховної Ради України від Житомирського виборчого округу був секретар Верховної Ради України Колотуха Яків Якович. Під час його зустрічі в с.Троковичі з мешканцями Черняхівського району - питання будівництва райлікарні підняв перед кандидатом від імені колективу заступник головного лікаря Чаленко В.П.
В майбутньому депутат Верховної Ради України Колотуха Я.Я. свою обіцянку виконав: будівництво районної лікарні було внесено в „План капітального будівництва України ”та виділені для цього кошти з державного бюджету.
Нова районна лікарня будувалася з 1983 по 1987 роки при головному лікарі Пашкевичу Анатолію Івановичу.
Весь Черняхівський район будував лікарню. Активну участь в цьому прийняли перший секретар Черняхівського РК КПУ Залізко Анатолій Миколайович і голова райвиконкому Черняхівської районної ради Любенок Василь Григорович. Контролював та постійно був на будівництві перший секретар Житомирського Обкому КПУ Кавун Василь Михайлович. В районі був створений Фонд ”Здоров’я”, який очолила секретар Черняхівського РК КПУ Прохоренко Валентина Антонівна. У фонд було зібрано більше ста тисяч карбованців, на які були закуплені холодильники, телевізори , меблі та інші предмети для благоустрію лікарні.
Всі ці зміни негативно відбивалися на морально - психологічному настрої медичних працівників, вони не завжди щомісячно отримували заробітну плату або часто отримували її у вигляді бартеру (продуктами харчування, товарами повсякденного попиту та інтими)
