Жителі Стовпні, Жадьок, Мар’янівки називали свою річку Тростяницею вкладаючи в найменування стару культурну традицію – предки їх проживали на Тростяниці, що протікає через Сали. В старих історичних матеріалах відмічено, що Мар’янівка на ручаї Жатькове, який виступає як назва-наймення витоку зі старого болота.

У назві річки Тростяниця зосталось жити навіки предковічне слов’янське ткацтво, культура якого поряд із землеробством, являла собою злет духовності. Наймення старої Тростяниці, річки з прозоро-чистим слов’янським іменем розкрилось у багатьох бесідах зі старожилами села.

«Трость» - пластинка для бедра, головної і неодмінної частини ткацького верстата. З якої глибини віків дійшов до нас звичай виготовлення очеретяних «тростей», де проживали пращури народу, що до переселення в старі ліси Древлянщини користались старим, як світ, очеретом, що був відомий ще старому Єгипту, Вавилону, степовим культурам півдня України.

Гребенюки, або скорочено Гребені, - люди майстри, що виготовляли гребені та гребінки для престарого ткацтва, різали тоненькі «трості» для берд, однієї з найскладніших частин верстата.

Друга родова група Ткачуки. Немає старих сіл, де б не зустрічалося наймення-заняття, і в кожному кущі поселень свої Ткачі, або Ткачуки.

Прадавнє заняття увійшло в родове ім’я давши родові пагони – Ткачуків.

Третя родова група на гнізді поселень – Бондарчуки, одне з найпоширеніших назв-наймень по лісовій землі нашого краю. Бондарчуки-умілі майстри-бондарі, що робили дерев’яні відра, діжі, діжечки, бочечки та бочки.

«У панів кріпаки прізвищ не мали» - згадую формулу старої історії, офіційно прізвисько-заняття стало на папері після падіння кріпосництва. Ми торкнулися трьох прізвищ, у яких живе наймення старих ремесел, стара історія землі, притоки древньої Ірші. Кожне з інших прізвищ в поселеннях не менш і заслуговує на повагу. Назвемо родові групи Стовпні, Жадьків, Мар’янівки– на обеліску Слави загиблим у центрі Жадьків карбовано: Стовпня – Ткачуків – шість чоловік, Бондарчуків – п’ять сельчан. Мар’янівка – три представники роду Гребенюків, Гуцалюків – п’ять загиблих, Омельчуків та Огійчуків – по три з кожного роду. У Жадьках по три члени роду згоріли в полум’ї війни – роду Бондарчуків, Немерченків, Федорчуків. Найчисельніший рід – лісових бондарчуків – Бондарчуків – вісім загиблих на фронтах.

Спостереження дали висновок, що всі роди дуже близькі між собою, люди високі, стрункі, голубоокі, світло-русяві або біляві, особливо гарні обличчя так званого слов’янського типу. Старе кореневе населення проживає на гнізді на гнізді поселень, корені його древні на навколишніх землях.

По найменню поселень найстаріша Стовпня, найобжитіше, землеробське з добрими грунтами – Жадьки, найзаможніше – Мар’янівка.

Стовпня на старих лісових шляхах на Видибор-Межибор, Жадьки – на великому шляху торгово-візницькому з Черняхова на Малин та Радомишль через Потіївку.

Стовпня по найменню старослов’янське слово, властиве по оформленню старій Малинщині. Відома Стара Стовпня недалеко стовпнянського цвинтаря, над схилом пагорба кладовища над берегом так званої Тростяниці. Колись Василь Пилипович Некрашевич престарою говіркою мовив, вживаючи прекрасний вираз-поняття «анту-анту», яке заслуговує на особливу розмову: «Село з анту називалося Стовпня».

Стовпня – друге відоме поселення після Старої Стовпні, але відомий і варіант поселення чи урочища - Стовпець, який знала Василина Арсентівна Волинчук. Вона колись казала таке: «Сучасне село не тут було, а у другому місці. Називалося, як казали старі люди – Стовпець». Ще до середини 20 століття була дорога з підвищенням до річки, де був колись млин, переїзд у Коростелівку, на річці Виток був.

Фрагмент старих сказань про Ствопню-Стовпець зберігав Станіслав Адамович Худавський. Людина колись в селі дуже шанована за свою честь і безкорисливість, перший тракторист Стовпні, що добре знав поля, урочища, землю і дороги. Від «старих людей» Станіслав Адамович чув перекази, що Стовпня називалась так тому, що житла на стовпах стояли, перші поселенці ставили свої житла на стовпи. Старий дід Ткачук колись переповідав, що раніше перші люди заселивши лісову землю, ставили свої житла на стовпи.

В історії східних слов’ян відомі житла на дубових стовпах-підвалах, досить високо, до метра піднятих. В умовах сирого пралісу на зволожених землях житло повинно було бути піднятим від землі вище і ставитись на палі.

При огляді поселення Старої Стовпні невдалося виявити археологічний матеріал.

- Пологий схил був золотистим житнім полем.

При оранці на землях Стовпні у свій час було виявлено камінну сокиру – сивувато-голубий кремінь, несвердлену, вагою до 300 гр. шириною до 14 см. Сокира-молоток доби неоліту, по формі – типовий сучасний молоток, мала сліди механічної дії на обушку, лезо відбито.

Відомо також, що у свій час у Стовпні провидилось корчування лісів під посіви. Користувалися сокирами та заступами. Зокрема останній випадок великого корчування старого лісу у Стовпні був більше ста років тому, а започаткувались процеси корчування більше тисячі літ тому, а якщо точніше – за 1500 років до нашого часу. Старий слов’янський звичай корчування лісу під ріллю. У Стовпні впала в око старенька господарська будівля –хлівчик з рисами південної степової культури, обмазана коричневою глиною. Каркас з ліщини.

Друге поселення - Жадьки, правильна назва - Жатьки, відоме із стародруків з 1888 року. Походить від найменування ручая-урочища Жатькове. Відомо дві версії походження - наведемо більш вірогідну. Жадьки сучасні – в старому мовленні Жатьки, в російському варіанті, бо українське значення слова «жати» - різати серпом.

Жадьки – село, що заснувалося на великому шляху чумацькому. Через Жадьки проходили чумацькі валки з сіллю з Криму, чи то з Карпат, з Черняхова везли обіддя. Чумацтвом –візництвом займалися візники-росіяни, які, за деякими свідченнями, у піщаному видолинку, де була «піщуга» - смуга піщанка, підпирала вози-підводи руками, вигукуючи «поджать», еще «поджать», «поджать». Від цього вигуку «поджать» і пішла назва урочища, поселення Жатьки.

Слідів старовинних курганів старої доби у Жатьках-Жадьках не виявлено, але відомий старий кам’яний хрест біля автобусної зупинки, про який існує два припущення, перше з них – вірогідно – старі поховання, залишок старого кладовища, поховання недалеко від камінного хреста – людський череп, кіски виявив у свій час житель села Володимир Омельчук, проводячи там господарські роботи. Виявлені залишки захороненогог тіла бачив і В. М. Гребенюк. Про захоронення твердила Тетяна Розумей. Існувало припущення науковців, архівістів, що камінний хрест може бути межею. Не виключаючи цієї версії для інших місць, твердимо, що старий камінний хрест має бути місцем поховання, недалеко від якого В. Н. Омельчук виявив останки людини. Хрестів могло бути кілька. Але небагато. Існує переказ, що у могилі поховано людину військову. Скоріше всього, можна орієнтуватись на козацькі камінні могили доби 16 - 17 століть.

Такий же камінний хрест зберігся на кладовищі Мар’янівки – поховання доби пізнього середньовіччя. За Жадьками, на території колишньої німецької колонії, виявлено старе кладовище без зовнішніх ознак поховань, але не древні, доби пізнього середньовіччя. То є свідчення існування поселення, яке передувало сучасним Жадькам. Місця старих поселень не всі відомі, можливо дуже старі поселення є знахідки старого віку.

Третє поселення – Мар’янівка, наймолодше, названо по імені наслідниці землі – Мар'яни. Піщана земля , зарослі сосняків, будування жител прямо в пралісі, відомо, що поселення снувало прямо у пралісі у двох хатинах.

Кріпацька хата маленька, вікна 60 х 40 см., димоходу не було, дим ішов з-під стріхи, хата в буквальному сенсі слова «куріла», а тому й називалась курною. Відомі старі хати, що простояли більше 150-200 років, старі діди навіть не пам'ятали тих, хто їх ставив.

Існує родовий переказ, що предок роду, кріпак, був переселений на лісову землю, сучасна земля Мар'янівки, корчував ліс, ладнав житло.

Гніздо поселень на Тростяниці виникло в часи недавні. Місцевість булла лісовою, болотистою. У давні часи тут існували три великі болота: Волосінь, друге безіменне, Лоза Нестерівська, найбільше, Юрчинське. Всі вони складали систему живлення річки Тростяниці. Волосінь та Лоза Нестерівська були торфяниками серед борів-сосняків. У торфяниках виявили замулені старі стовбури сосен. Однак слідів проживання людини на берегах торфяника не виявлено.

Повернемось назад до місця, де чумаки долали річку Глубенець. З часом тут поселились люди і вже вони допомагали чумакам. Чумаки говорили «Як добре, що прийшли Жатьки і допоможуть нам перебратись на другий берег річки»
Цей вислів «жатьки» і закріпився за поселенцями. В процесі подальшого розвитку села було видозмінене «Жатьки» на «Жадьки», так і з’явилася назва села.
Що це було дійсно так, свідчать назви родинних династій, які понині живуть у селі. Наприклад, родина Наумчуків, одних із засновників села. Прізвище Наумчук походить від слів «На» «Ум», мовби їм на ум прийшла добра думка поселитись в цьому місці, допомагаючи чумакам вони отримували певну винагороду. Родина Кушніруків бере свій початок від перших кушнірів, які шили одяг і продавали чумакам. Родина Мельниченків, які побудували млин - вітряк, мололи зерно на муку і обмінювали або продавали її. Коріння родини Смоличів бере свій початок від перших жителів села, які займались збиранням смоли з сосни, так як поселення виникло посеред лісу.
Специфіка занять жадьківчан, а саме перевага промислів над землеробством, пояснюється тим, що тут переважають дерново-підзолисті та піщані ґрунти, які є малородючими, не давали добрих врожаїв. Ситуація дещо змінилася в середині XIX століття, коли в наші краї переселили чехів, які принесли більш високу культуру землеробства, навчили використовувати органічні добрива для покращення родючості землі, а також навчили вирощувати нові сільськогосподарські культури, зокрема хміль. До речі хміль і став візитною карткою села Жадьки на все XX століття. Особливістю села Жадьки стало ще і те, що воно розташувалось на межі двох губерній - Волинської та Київської. І понині в селі стоїть межовий знак - кам'яний хрест, який показує, що одна частина села відносилася до Волині, а інша - до Київщини, відповідно до Житомирського і Радомишльського повітів. Піщана земля, зарослі сосняків, тому житло будували на полянах. Добре збережений боровий ліс Кобилиця був вирізаний в часи Першої світової війни (1914-1918 p.p.). Жадьківські селяни повстали проти свого поміщика, вбили його з молодою дружиною.

Добре збережений старий матеріал у Стовпні, Жадьках, Мар’янівці засвідчує, що поселення формувалось в добу кріпацтва, але населення було типово місцевим, не прийшлим, воно має корінь родоплемінний на старій землі Черняхівщини.
Край доброї чистої води, старих традицій, земля колишніх дубняків Стовпня та Жадьки, піщаних борів – Марянівка – донині живиться коренями старої культури.