За урочще Забару з одного боку вступали у боротьбу представники забрудьської громади двоє дворян та міщанин, а з другого – дружина К. Олізара графиня Камілія Сераковська та управитель її маєтку Бер Певзнер. 46 забрудьських землеробів назбирали 240 рублів на судові витрати. Серед сельчан знайшовся один, який ще з самого початку не вірив у те, що у столиці землю віддадуть забрудьцям. Це був селянин Григорій Рисінський, який відмовися від спірної землі на Забарі.
Судочинство у С.-Петербурзі здійснювалось на основі документів, зібраних Волинською Палатою Карного та Цивільного суду. Бралися до уваги три плани: план села Студениця від 1800 року, геометричний план с. Забрудья у 1863 році, план наданий п. Безбідовичем в селянському ящику, а також інші документи.
Розглядалось у столиці також багато паперів та до уваги брали не все. Приміром, про копію з журналу земського суду від 1845 року ніде в рішенні не згадується, про протестацію і маніфести, заяви, розпочинаючи з 1802 року, теж. Жодного посилання на рішення повітового суду (наче їх і не було), жодного слова про самовільне захоплення землі ще на початку століття. Деталь на яку потрібно звернути особливу увагу: план с. Студениці взятий 1800 року, а Забріддя лише 1863 року. Що свідчить про упередженість та інсенування, а також замовність наперед визначеного рішення.
Зокрема до уваги не взято і прохання вотчиних володарів с. Забрудья від 25 січня 1846 року Франца Щеніовського, Григорія Гриневича, Григорія Виговського, Івана Янішевського, Антона Янушевича, Федора Іскористинського, Якова Градовського, Федора Рисінського, щоб розпочати розслідування про насильницькі та протиправні дії поміщика Олізара. Земський суд у 1845 році зазначив, що в документи, в яких доведено, що урочище Забара належить володарям села Забрудья. Вже тоді забрудьська громада (община) просила повернути їй землю, захоплену Олізаром і передати в загальне користування; а поміщика Олізара піддати судовому показанню за самочинні дії та розплатитися за нанесенні збитки ( Житомирський земський суд указ від 11 грудня 1845 року № 6024)
(Головний суд складався з двох департаментів – цивільних і кримінальних справ. Департаменти вважалися судом другої інстанції для особливо важливих повітових і міських кримінальних та цивільних справ а також ревізійною та апеляційною інстанцією у зазначених справах. Крім того, департамент кримінальних справ був першою інстанцією у справах про посадові злочини.)
Проте повернемось до теми. Не так сталось, як гадалось жителям Забрудья. Сенат і не шукав аргументів на користь землеробів. В указі Його Імператорської Величності Самодержця Всеросійського Урядового Сенату, добре видно, що «независимо сего, спорный участок Забара, как это видно из собственного заявления истца с 1841 года уже не находится во владении, а между тем требования Забрудской общины о возвращении предъявлено лиш в 1866 году, т. е. по истечение более пяти лет земских давностей, хотя же в деле нет положительных сведений о том, находится ли участок Забара в продолжении всего этого времени во владении оным Олизаром в праве полной собственности предоставляется несомненным в виду имеющихся в деле записей запродажной 10 октября 1849 года и дарственной 1858 года свидетельствующих о том, что в этот период времени гр. Олизар распоряжался им как своей собственностью, почему право Гриневичей, по точному смыслу 2013 ст. 2 ч ХІІ св. Зак. должно быть утраченным по неосуществлению оного в течении давности строка, ответчик граф Олизар должен быть признан собственником спорного участка по давности владения».
Ще б пак! Хто доведе успадковане право з 1622 року, коли було Велике Князівство Литовське, потім Річ Посполита?!
На землі панували поляки, потім росіяни і чи могли за два з половиною століття зберегтися документи забрідської громади? Ніхто в сенаті не довів, що земля в урочищі Забара, захоплена Олізаром на початку 19 століття, повинна була бути віддана на основі рішення Волинського земського суду забрудьським землеробам. Однак граф Олізар і не думав виконувати рішення земського суду. Читаємо заключну частину Указу: «Обжалованные поверенными жителей Забрудья и наследников Луки Гриневича решения Волынской Соединенной Палаты об отказе им в исках их к графу Олизару не подлежащими отмене, а жалобы на оных просителей незаслуживающих уважения. Правительствующий Сенат определяет: состоявшихся по настоящему делу решения Волынской Соединенной Палаты от 3 декабря 1873 г., коим отказать в иске к графу Олизару поверенных жителей с. Забрудья и мещанина Луки Гриневича, оставить в силе, а жалобы, на оных аппеляторов – без последствий».
Як бачимо, що вирішилось у губернському Житомирі, у столичному Петербурзі лише підтвердилли. У цьому рішенні від 21 жовтня 1876 року зазначалось: «О чем для обьявления поверенным житалям с. Забрудья и наследникам Луки Гриневича со взысканием с них аппеляционного штрафа 2087 руб. 40 коп.».
Хто добивався землі в урочищі Забара , а хто платить.
Земля а Забарі офіційно відійшла до графині Сераковської, потім до пані Марії Богданевич і вже в тридцятих роках минулого століття стала колгоспною власністю. Трактори розорали урочище так, що лишилась лише його серцевина.
Отак от цікава історія урочища Забара оповита таємницею минувщини була схована для нащадків…
Для написання блогу використанв дослідження краєзнавця П.М. Градовського, зокрема стаття "Забріддя - Петербург" опубліковвана в газеті "Нове життя " в січні 1997 року.
