До історії колабораціоналізму на Черняхівщині під час нацистської окупації 1941-1943 рр.

Ще не закінчилася війна, а на звільнених від німецьких військ територіях почалися процеси над поліцаями та іншими прибічниками окупаційної влади. Більшість з них  були засудженні  за ст. 58 КК. СРСР та отримали різні терміни в колоніях. Як повідомляли  слідчі, які займалися цими справами, відразу після війни країна дуже потребувала в робочих руках, потрібно було відновити народне господарство, тому було рекомендовано смертну кару не застосовувати. Відсидів ці люди вийшли з місць позбавлення волі, деякі навіть по амністії раніше терміна, і повернулися в рідні місця. А були і такі яким  досить довго вдавалось уникати викриття  правди, ховаючи своє минуле. Нажаль були серед таких і наші земляки.

Як правило, колишні поліцаї видавали себе за учасників бойових дій. Після війни ці переважно намагались  переїжджати  в інші місця, де його ніхто не знав.

Як же жилось цим людям? Про все це по черзі.

Вже перші тилові інституції Вермахту, що вступили на територію УРСР, були змушені давати українцям зброю для створення хоча б якихось органів правопорядку, адже власні обмежені сили дозволяли забезпечити присутність невеликих окупаційних гарнізонів лише в містах і районних центрах.

В Україні на початку радянсько-німецької війни легальне  залучення місцевого населення до окупаційних формувань вирішувалось кожним відомством окремо, що створювало масу не схожих одне на одного формувань. Наказом Гітлера від 17 липня 1941 року , «для відновлення громадського порядку і суспільного життя на захоплених східних територіях» була створена система цивільних органів влади. Загальна чисельність місцевої поліції не повинна була перевищувати 1 % населення, але навіть цієї цифри вона ніколи не сягнула.

Службовців місцевої поліції набирали початково на добровільних засадах, а пізніше - під тиском можливої відправки до Німеччини. Проте ті, хто не хотів служити окупантам, могли легально піти зі служби під приводом хвороби, зміни місця проживання, або декларування своєї участі в комсомолі чи партії.

Але з надходженням перших звісток про реальні умови праці через нелегальне листування і тих, кому вдавалось повернутися, кількість добровольців впала до нуля. Тому з весни 1942 року відправка до Німеччини стала примусовою, і нерідко використовувалась, як покарання, що в свою чергу теж вимушувало людей служити окупантам.

Свою роль відігравала також і пропаганда. З самого початку окупації колабораційна преса твердила про участь сотень і тисяч українців у боях з більшовиками та про їх подвиги. Значний вплив мала антибільшовицька агітація, перш за все спрямована на розкриття цілком реальних злочинів радянської системи.

Місцеву службу охорони порядку названо «українською допоміжною поліцією», що мало якнайкраще відображати її статус і функції. Вона, за європейським зразком, оголошена громадською організацією, підзвітною муніципальній владі. Основною метою її існування було забезпечення громадського порядку. Місцеві комендатури могли притягувати допоміжну поліцію до виконання своїх завдань тільки через бургомістра. Єдиним видом озброєння поліцаїв, яке міг виділити Вермахт, були трофейні армійські гвинтівки, здебільшого радянські, тому «громадська організація» виходила доволі потужно озброєною як для поставлених завдань. Для обмеження її боєздатності у наказі було передбачено скоротити постачання набоїв до 5 патронів на гвинтівку.

Основною метою допоміжної поліції було вирішення завдань, поставлених старостами для забезпечення порядку в межах старостатів, особливо по відловлюванню комуністичних і злочинних елементів... Власне на цьому наголошує в своїй дисертації «Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна». (1941–1944 роки)» історик Іван Дерейко.

Загальне озброєння – гвинтівки. Стріляти можна тільки у разі необхідності...

Кожен службовець допоміжної поліції повинен був носити пов’язку на руці з написом: “На службі німецьких збройних сил”. (Украї́нська допоміжна́ полі́ція — назва поліції порядку, створеної німецькою окупаційною владою в Генеральній губернії. Діяла вже з кінця 1939 (поширена назва — Украї́нська полі́ція) у громадах з більшістю українського населення.) (Шуцманшафт (шутцманшафт нім. Schutzmannschaft), скор. Шума (нім. Schuma), Schutz — захист, Mannschaft — команда) — «охоронні команди», особливі підрозділи, спочатку у складі допоміжної поліції Третього рейху на окупованих територіях в роки Другої світової війни, каральні батальйони, що діяли під безпосереднім командуванням німців і разом з іншими німецькими частинами. Як правило, формувалася з місцевого населення і військовополонених. Пізніше деякі частини переведені до складу СД та СС. «Індивідуальна служба» (Schutzmannschaft-Einzeldienst) по охороні порядку в сільській місцевості — жандармерія (Gendarmerie).

Не виключенням стала і наша Черняхівщина, на теренах якої як і в усьому Рейхскомісаріаті діяла своя цивільна окупаційна адміністрація. Проте нас більше цікавить доля, що склалась у черняхівських колаборантів після війни.

Частина воєнних злочинців була справедливо покарана, але багатьом з них вдалося уникнути переслідування з надією на те, що з часом настане термін давності й вони будуть врятовані. Для подальшого переслідування й покарання військових злочинців велике значення мав Наказ Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 р. «Про покарання осіб, винних у злочинах, незалежно від терміну їх здійснення», а також аналогічні документи, прийняті в інших державах, Конвенція Генеральної Асамблеї ООН від 26 листопада 1968 р. про незастосування терміну давності до військових злочинів та злочинів проти людства. Організація Об’єднаних Націй цим підтвердила обов’язок держав переслідувати злочинців проти людства, незалежно від терміну здійснення ними злочинів.

У середині 70-х років в час розвиненого соціалізму, або як цей період пізніше ще називали «застоєм» активізувались резонансні гучні судові процеси над зрадниками батьківщини.  Всі ці показові справи були присвяченні 30-ій річниці Перемоги СРСР у Другій світовій війні над Третім Рейхом.

Не оминули в той час подібні події і наш район. Про це нам частково розповідає  К. Левчук у своїй статті «Суд над зрадниками Батьківщини» у книзі «Фронтовими дорогами Черняхівщини». З багатьма корисними та цінними спогадами про даний період на теренах нашого краю можна ознайомитись в книзі Володимира Адамовича-Новопільського «Загубленні життя трьох поколінь».

З 4 лютого по 14 березня 1974 року в приміщенні Черняхівського районного будинку культури колегія обласного суду під головуванням П.Т. Ярославського та за участю державного обвинувача - заступника прокурора області І.Г. Грибанова і громадських обвинувачів - майстра Головинського кар’єроуправління, Героя Соціалістичної Праці О. А. Вербича й ветерана Вітчизняної війни А.І. Поліщука - розпочала судовий процес над п'ятьма колаборантами, які в роки тимчасової нацистської окупації добровільно пішли на службу до гітлерівців і чинили кроваві злочини на території району.

Чотири з половиною години державний обвинувач - заступник прокурора області І.Г. Грибанов перераховував факти вбивств, катувань, грабунків, знущання злочинців над громадянами. Ці злочини, разом із окупантами, чинили й місцеві запроданці, що добровільно пішли на службу до гітлерівців.

 ІІІлапак П.Ф., Дарнапук М.М. та Вайс Р.Р. з перших днів окупації Черняхівського району добровільно стали поліцаями. Другий з них згодом став командиром відділення, а «фольксдойче» Вайс - комендантом районної поліції. (Фольксдойче, від нім. Volksdeutsche — етнічні німці — загальна назва німецьких національних меншин у Європі напередодні та в роки Другої світової війни 1939—1945).  Уже через місяць після того, як ці троє перейшли на службу до гітлерівців в районі розпочалися масові арешти і розстріли мирних радянських громадян. За даними попереднього та судового слідства, ексгумації, проведеної судово-медичною експертизою, встановлено, що тільки за літо й осінь 1941 року розстріляно близько 600 місцевих громадян, а також затриманих червоноармійців, що пробиралися з ворожого оточення, в тому числі й поранених, які переховувалися у місцевих жителів. У цих злочинах брали найактивнішу участь вищезгадані троє запроданців.

Свідки розповідають, як Вайс Р.Р., заарештувавши в селі Пекарщині п’ятнадцять мирних громадян, знущався над ними й доставив у поліцію, згодом їх було розстріляно. У серпні того ж року поліцай ІІІлапак П.Ф. заарештував старого чоловіка, обвішав його різним залізяччям і погнав вулицями селища, б’ючи палкою і вигукуючи лайку. З болем у серці розповідали свідки як поліцаї Шлапак і Дарнапук зігнали на центральний майдан селища в'язнів і наказали руйнувати пам'ятник В.І. Леніну. Тих, хто відмовлявся виконувати цей жахливий наказ, катували, а пізніше розстріляли.

У кінці липня поліцаї, очолювані есесівцями, погнали колони в’язнів за залізничний переїзд, а трохи пізніше - до піщаних кар’єрів біля села Дівочки. Там біля завчасно викопаних ям їх розстріляли. Потім командир 528 піхотного полку СС Реслер напише хвалебне донесення про те, як чинився той кривавий злочин. Цей документ у час великої розплати над фашистською верхівкою у Нюрнберзі ляже на стіл суддів Міжнародного військового трибуналу, як свідчення найжорстокіших знущань над невинними людьми.

З приходом нацистів прийняв німецьке підданство мешканець села Нейборна (нині Новосілки) Вир Е.Ф. Офіційно він числився старостою общинного господарства, а за вчинками - це був жахливий знущатель над місцевим населенням. У вересні 1941 року він з особистої ініціативи створив поліцейську групу з «фольксдойчів» й заходився виловлювати радянських активістів, комуністів, стахановців. Сам власноручно катував Адольфа Ринаса - місцевого німця, члена Комуністичної партії. Сам виїздив у село Ксаверівку, щоб заарештувати організаторів першої на Житомирщині комуни. Сам керував підготовкою засобів для розстрілу й закопування радянсько-партійних активістів, які були заарештовані фашистами й поліцаями у квітні 1942 року.

В цей час до поліції добровільно приєднався Прищепа В.А.. Він, як і чотири названих вище, брав участь і проявив особливу активність при арештах і розстрілах більше як семидесяти активістів. Свідки розповідають з яким старанням цей кровопивця доганяв колишнього працівника НКВС, комуніста Михайла Яковича Клименчука. Першим, вибігши на залізничний насип, Прищепа припав до рейки і вистрілив у спину втікачеві, а потім перед такими ж, як сам, похвалявся своєю майстерністю стріляти по «живих мішенях». За старання фашист видав Прищепі винагороду - піджак убитого.

Просто неможливо навести всі жахливі факти, які були виголошені на суді як звинувачення п’ятьом злочинцям. Вони заарештували й знищили членів підпільної організації в Новополі, брали участь в оточенні й знищенні червоного десанту в Торчині. Вони стріляли в немовлят і безпомічних калік, грабували, катували в'язнів.

Розстріли мирних громадян, серед яких були діти й жінки, катування та знищення поранених червоноармійців, ударників колгоспної праці, комуністів, комсомольців з місцевого населення - ось їхнє ремесло тих часів. Після розгрому гітлерівської Німеччини злочинці порозповзалися й поховалися, мов сірі таргани в щілинах. Вони хотіли прожити непоміченими, безіменними. Вони відмовилися від роду-племені свого, а декотрі й від своїх прізвищ, аби уникнути правди, аби обминути справедливу кару.

Загальна маса українських добровольців німецької армії в РКУ не складалася з прихильників нацизму. Її основу, а згодом — до третини чисельності могли становити люди настроєні антибільшовицьки або постраждалі від радянської влади, але особливих симпатій і вірності власне окупаційному режиму вони не виявляли, а за умови утисків з боку останніх легко переходили на бік противника. Решта 70 % складалася з людей опортуністично настроєних, або тих, хто потрапив в ряди добровольців під тиском зовнішніх обставин. Від третини до половини добровольців були активістами попереднього режиму, в тому числі комуністами і працівниками НКВС. Причиною їх вступу на службу до німецького війська нерідко ставало бажання уникнути репресій окупантів, і суто матеріальний бік справи, адже зарплатня солдата були в півтора-два рази вищою за середній заробіток цивільних жителів РКУ. Це спричиняло ненадійність вермахтівських формувань з українців, існування яких було необхідною умовою життєздатності окупаційного режиму.

Місцева поліція, що становила собою доволі безідейну і непрофесійну збиранину з випадкових людей, розкладалась на очах. В середовищі шуцманів ширились корупція, мародерство і дезертирство.

У перші місяці окупації  становище селян трохи поліпшилося за рахунок самочинного розподілу колгоспного майна і земель. Але надалі, з приходом до влади цивільної адміністрації, цей процес було зупинено, і оголошено про створення на місці колгоспів т. зв. «громадських господарств», із примусовим вилученням у колгоспників привласненого ними майна. А у 1943 році у селян почали відбирати і їхню власну худобу на потреби німецької армії.

Тобто, з кінця 1941 року селяни опинились в тому ж становищі, в якому були і за попереднього режиму — позбавлені приватної власності і змушені працювати у державних господарствах. Різниця полягала в тому, що заробітну платню їм почали виплачувати не зерном, як це було в колгоспах, а знеціненою окупаційною валютою (100–200 крб.). Для порівняння, німці, зайняті у цивільній адміністрації, отримували від 1200 до 4200 карбованців, плюс продовольчі пайки та пільги. Це все компенсувалось лише дрібними крадіжками продуктів власної праці у «громгоспах», що були традиційними і за колгоспної системи, а також дозволом окупантів на ведення присадибного господарства. Власне на цьому робить акцент у своїй книзі Володимир Адамович. Крім того Володимир Іванович розповідає цікаву історію про Альбрехта Германа – етнічного новопільського німця, тобто фольксдойче, що керував колгоспом «Ударник» у Новополі  під час німецької окупації. У цей період він покривав та захищав своїх односельців, врятував багатьох хлопців та дівчат від відправки до Рейху на роботи, завчасно попереджаючи. Не видавав окупантам сім’ї які ховали поранених червоноармійців, партизан та оунівців. Проте не заважаючи на свою доброту  був знищений комуністами, а всіх родичів після війни було репресовано. Про це згодом поговоримо окремо.

Серед окупантів, які здійснювали злочини на окупованій Черняхівщині вдалось встановити прізвища наступних:

Гамеринг – німець, штицьпунктляйтер (очолював штицьпункт в с. Вільськ);

Лузе – німець, сільгоспкерівник;

Ваксман – німець, комендант с. Новопіль;

Кох – німець, обласний рейхскомісар;

Екк – німець, дільничний  комендант;

Вальдинер – німець, дільничний  комендант;

Гипер Густаф – шеф;

Ертман Карл Фрідріхович – унтерофіцер;

Гельбін – комендант с. Карповки;

Вольтер Адольф – комендант с. Крученець;

Шульц Герман – голова райуправи с. Андріївка (відправляв людей до Німечини);

Вейгейнер – комендант с. Некраші (за його вказівкою було розстріляно 4 осіб);

Герголь – капітан, комендант с. Дівочок ( за його наказом розстріляно 530 євреїв та 12 комуністів)

Лонзи – комендант Черняхівської райуправи. (Дані подані з книги «Фронтовими дорогами Черняхівщини»).

Пройшли десятки років, загоїлись рани після страшного воєнного лихоліття, і здавалось що вже все забулось і всі забулись, кожен з колаборантів розчинився в масі радянського народу в різних кінцях неосяжної землі.

Колишній поліцай Шлапак Петро Федорович став Тичиною Петром Бенедиктовичем. Оселився у Львові, працював слюсарем на бавовняній фабриці. Ні кіно, ні прогулянки по вулиці, ні товариської вечірки, ні навіть робітничі збори - нічого не існувало для цього «робітника». Порожня квартира з самотньою дружиною і тихий закуток з слюсарним верстаком - ось коло, по якому снували понад тридцять літ його повоєнного життя. І ще страх. Від того, що в сни приходили розстріляні ним люди. Від того, що повз будинок проїздили автомобілі, ходили люди, які ввижалися йому тими, хто має взяти його і вивести на денне світло правди.

Колишній поліцай Прищепа Василь Андрійович обманним шляхом змінив у документах місце народження, строки служби в Радянській Армії, але й це не приносило йому спокою. Він перебирався то в Челябінськ, то в Кишинів, то знову в Челябінськ. Проліз на керівну посаду - працював начальником дільниці техніки безпеки металургійного комбінату. Уже навіть перед слідчим Прищепа ще довго вихляв, викручувався. Навіть «не впізнавав» рідних сестру й брата, коли тих запросили на побачення з ним. «Я цих громадян не знаю ! Я їх уперше бачу !» - викрикував він. Та десятки черняхівців добре знали поліцая Прищепу В. А., його жорстокість, його криваві справи.

У час нацистської окупації в Черняхові лютував, знущався над людьми, брав участь у облавах і розстрілах червоноармійців, що потрапили в оточення та мирних громадян поліцай Сухий Микола Михайлович. Як утікали нацисти, за ними дременув і їхній вірний прислужник. Лютим звірем був, а як настав час розплати, у зайця полохливого перетворився. Принишк, оселившись у Донецьку. І прізвище з Сухого на Дарнапука перемінив (тепер доводить, що перше -то прізвисько вуличне, а друге - то справжнє).

Вайс Рихард Рихардович оселився біля Астрахані. Арматурником на будівництві прилаштувався. Цей почував себе дещо вільніше, бо за зраду Батьківщини і службу комендантом поліції зразу ж по війні був засуджений радянським судом. У Карагандинській області жив і працював майстром на меблевій фабриці Вир Евальд Фердинандович. При фашистах цей офіційно був старостою общинного господарства в Нейборні (нині Новосілки). Також у свій час радянським судом засуджений за посібництво окупантам. Але оскільки і Вайс, і Вир приховали свою участь у катуваннях і розстрілах, пізніше вони постали перед радянським правосуддям як криваві злочинці.

Радянські органи державної безпеки розшукали цих п’ятьох. Глибоко і всебічно розслідували, чим вони займалися під час німецької окупації. Слідчим органам, а також виїзній колегії обласного суду допомагали прості радянські люди. На попереднє й судове слідство з'явилися сотні свідків і потерпілих. Так що ні час, що минув, ні хитрі викручування не дали змоги  приховати свої злочини перед Батьківщиною.

У липні 1974 року в Черняхові відбулося перезахоронення останків 576 осіб, розстріляних і закатованих фашистами та їхніми прислужниками. Це радянські військовополонені, партійно-радянський актив (серед них перші комунари з Ксаверівки, підпільники з Новополя та інших сіл), жінки, діти, старики.

Одна за одною з’ясовуються черняхівські трагедії. Ось лише дві з них.

... Як прийшли окупанти, зразу ж взялися виявляти комуністів, комсомольців, радянський і колгоспний актив. У березні 1942 року їх заарештували. Допитали, потримали кілька днів у камерах і випустили: «Йдіть, чесно працюйте, ми вас чіпати не будемо». А через місяць - за одну ніч звезли всіх у районну поліцію. Заарештували по-злодійськи, вночі. Півтори доби потримали їх у тісних камерах, били, їсти не давали, не допускали рідних на побачення. Сирої темної ночі вивели у двір і заходилися скручувати руки дротом, мотузками, кабелем. Ще й попарно позв’язували. У кого було добре взуття на ногах - зняли. Так само одяг.

На вулиці холод, по дорозі сніг  з багнюкою, а їх босими й голими погнали до Нейборна. Лише кільком пощастило втекти, а решту активістів тієї трагічної квітневої ночі розстріляли. Тепер стало відомо, що оте: «Йдіть , чесно працюйте» - підла підступність катів. Німцям і їхнім прислужникам не вдалося за першим заходом схопити всіх активістів, тоді вони вдалися до хитрощів, щоб обманути, заспокоїти людей, а пізніше заарештувати й знищити.

У такий спосіб до Черняхова були доставлені арештовані, а згодом розстріляні комуністи: голова сільради с. Малинівки Колобюк Я.П., заступник голови Головинської сільської ради Шелігацький І.Д., секретар комсомольської організації с. Головино Гоцький А.С. На околиці с. Нейборн було розстріляно 70 комуністів і радянських активістів. Серед них були: Відун М.К., Баранський П.А., Войтенко І.Ф., Гуменюк В.Л., Дем'янчук А.С., Кухарчук І.В., Колос І.Т., Логвинчук Ф.І., Оникійчук П.А., Сидорчук М.І., Ткачук С.С. та інші.

І ось настав час розплати. Підводиться голова судової колегії член обласного суду П.Т. Ярославський: «Іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки … приговорити до розстрілу Вайса РР. Вира Е.Ф.. Дарнапука М.М., Прищепу В.А., Шлапака П.Ф. Цього вимагає радянський закон: ніякої пощади тим, хто вчинив злочини проти миру і людяності! Цього вимагають десятки резолюцій, прийнятих на зборах і мітингах трудящих, цього вимагають сотні листів і телеграм від окремих громадян, у яких загинули від руки фашистських нелюдів їхні рідні і близькі. Справедливий вирок зустріли одностайним схваленням. Із зали і переповненої людьми вулиці лунали вигуки: «Правильно! Зрадникам, нелюдам не має і не буде пощади !»

Така ситуація виникла внаслідок зіткнення двох взаємовиключних напрямків діяльності нацистів — жорстокої окупаційної політики, яка викликала активний чи пасивний опір навіть найбільш антирадянські налаштованого населення, і вимушеного поповнення мобілізаційних резервів Німеччини резервами окупованих територій. На радикальне політичне вирішення даного внутрішнього конфлікту націонал-соціалістичний Рейх був неспроможний через власні вроджені вади — расизм у державній ідеології і одноособове, а не колегіальне вирішення найважливіших питань, здійснюване людиною, здатною лише до тактичного, а не стратегічного політичного маневру.

Дослідив і підготував Юрій МАЛАШЕВИЧ