(Продовження попереднього блогу "Першою державою, що визнала Голодомор, стала гітлерівська Німеччина. Частина1. Як нацисти прорвали інформаційне табу СРСР щодо геноциду.")

Жертви Голодомору, особливо серед. «фольксдойче», стали об’єктом розслідування спеціальних дослідницьких команд СС у перші місяці окупації України військами Вермахту. Ними цікавилися команди доктора К. Штумппа, який походив з німецьких колоністів Одещини, але у 1918 р. виїхав до «Фатерлянду». Конкретно статистикою померлих від голоду німців опікувалася команда «R», виконуючи завдання Генріха Гіммлера. Дослідницькі команди уважно вивчали територію південних районів України, формували списки депортованих, репресованих і померлих від голоду («Verhungertenliste»), останні налічувалися десятками і сотнями тисяч.

«Колективізація і голодомор 1929–1933 років – ця чи не найжахливіша соціальна катастрофа нашого століття – призвела до більших жертв, ніж перша світова війна. То й була справжня війна радянського режиму проти власного народу, відлуння якої чутно й дотепер. <...> У радянському варіанті із зрозумілих причин озброєною була тільки одна сторона, й майже всі втрати – як і слід було очікувати в такому випадку – припали на долю іншої сторони. Більше того: до числа цих жертв нарівні з чоловіками потрапляли й жінки, діти та люди похилого віку. <...> У 1970-ті роки радянський демограф-дисидент М. Максудов зазначав, що «не менше трьох мільйонів дітей, народжених між 1932 і 1934 роками, вмерли від голоду». Інший радянський дослідник у розмові з Левом Копелєвим оцінив число померлих від голоду дітей у 2,5 млн.» (Роберт Конквест).

«Гітлерівська допомога голодуючим»

Два роки поспіль сталінський режим здійснював війну проти власного народу шляхом організованого Голодомору, жертвами якого стали мільйони громадян України: безпаспортні українські селяни, представники етнічних національних меншин [1].

Зі спогадів комуністичного активіста:

«… Як і все моє покоління, я міцно вірив у те, що мета виправдовує засоби. Нашою великою метою була всесвітня перемога комунізму, і заради цієї мети все було дозволено – брехати, красти, нищити сотні тисяч і навіть мільйони людей, усіх тих, хто заважав нашій праці або міг заважати, усіх, хто був перепоною на шляху. І вагатися чи сумніватися в усьому тому означало поступитися перед «інтелігентською слабкістю» і «дурним лібералізмом» – якістю людей, котрі «не могли відрізнити дерев від лісу». <...>

Протягом жахливої весни 1933 р. я бачив людей, які вмирали від голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які ще дихали, але з порожніми, позбавленими життя очима. І трупи, трупи... Я бачив усе це і не збожеволів, не покінчив життя самогубством. І не проклинав тих, хто послав мене забрати у селян зерно взимку, а весною переконувати людей, що ледве пересували ноги, худих як скелет або болісно опухлих, вийти в поле, щоб «виконати більшовицький посівний план ударними темпами».

І я також не втратив віри. Як і раніше, я вірив, бо хотів вірити» [2].

Німеччина, особливо після перемоги націонал-соціалістів на виборах до Рейхстагу в 1932 році, оголосила про соціальний захист «фольксдойче» [3] в СРСР, але широкому загалу майже невідомо, що під час Голодомору в Україну надходила допомога від Третього Райху. Так, німецькі консульства, розташовані в містах України, не зваблювалися заспокійливою пропагандою Рад, а піклувалися про те, щоб допомогти своїм співвітчизникам, які потрапили у велике лихо. Організовані з їхньої ініціативи в Німеччині різні товариства збирали кошти для надання допомоги голодуючим німцям України. До речі, і сам Гітлер уніс тисячу марок для голодуючих німців України.

На час примусової колективізації та голоду 1932–1933 рр. німці-колоністи зверталися до консульств Німеччини по допомогу та порятунок, прагнули покинути Україну. У семи національних німецьких районах (Люксембурзький, Молочанський, Карллібкнехтський, Спартаківський, Фрідріхенгельсівський, Високопільський, Пулинський) розміщувалося у 1930-х роках 33 тис. господарств, а до колгоспу записалися 41 %. Однак влада «дотисла» самобутні господарства німців-менонітів, охопивши за кілька років колгоспами колишні колонії з їхнім консервативним релігійно-побутовим укладом життя. У липні 1932 р. Люксембурзький район мав 55 колгоспів, до яких загнали 99 % господарств. На землях, які меноніти купували

протягом кількох поколінь, виникли колгоспи імені «Сталіна», «Петровського», «Роте Фане»,

«Дружба», «Форвертс». Фактично відбувся цивілізаційний зсув, революційний переворот, наслідком якого стало масове голодування колгоспників, утиски селян за релігійними уподобаннями.

Німецька національна меншина в Україні, компактно представлена німецькими колоніями

менонітів у південних регіонах, постійно перебувала у полі зору «Фатерлянду». У національних німецьких районах, які стали нагадувати соціальні резервації за етнічною ознакою, проживали 155 тис. осіб [4]. До них були прикуті не лише увага хлібозаготівельних загонів, які забирали хліб, але й погляди німецьких дипломатів.

У 1932–1933 рр. в Україні офіційно діяли консульські відділи Посольства Німеччини, яке розташовувалося у Москві. Консулами були Андор Хенке (Київ), Фрідріх Рот (Одеса), Карл Вальтер (Харків). В Україні також перебували зі службовими візитами німецькі учені, дипломати з посольства та Берліна, які відстежували соціально-економічну ситуацію.

Консул Ф. Рот, котрий в Україні працював протягом 1929–1936 рр., володів вичерпною інформацією про соціально-економічну та суспільно-політичну ситуацію в республіці. Він дужеретельно стежив за діяльністю радгоспів Одеської області, зосереджувався на німецьких колоніях регіону. 4 січня 1933 р. дипломат висвітлив стан хлібозаготівлі в області, показав факти масового голоду, застосування репресій проти «саботажників», депортації 500 селянських господарств.

Рапорт консула від 14 березня 1933 р. засвідчив факт голоду та масової смертності на території Одеської області [5].

Особливо активною діяльністю вирізнявся консул у Києві А. Хенке, котрий працював в Україні у 1933–1936 рр., навіть опублікував у 1979 р. спогади про цей період [6]. Він був свідком системного фізичного винищення українських селян, вчених, освітян, літераторів. З перших днів дипломатичної роботи у Києві, а він розпочав її у квітні 1933 р., тобто в апогей Голодомору, переймався справами «фольксдойче», які массово зверталися по допомогу. Кошти надходили через організацію «Брати у скруті» («Bruder in Not»), до якої перераховували благодійники у Німеччині і громадські об’єднання. Радянські спецслужби вважали їх «гітлерівською допомогою голодуючим».

У лютому 1933 року газета «Известия» наголошувала на тому, що волзькі німці відкидають допомогу організацій, створених у Німеччині для тих, хто «нібито вмирає з голоду в Росії» [7].

25 травня 1933 року заступник начальника українського ГПУ Карлсон направив секретну директиву співробітникам ГПУ і головним прокурорам, в якій говорилося, що оскільки канібалізм не підпадає під жодну статтю Кримінального кодексу (КК), то всі такі справи необхідно передавати в місцеві органи держбезпеки. Це необхідно було робити і у випадках, коли канібалізмові передувало убивство, хоч воно і передбачалося у ст. 142 КК. [8].

До розстрілу за людоїдство вдавалися не завжди. Наприклад, є дані про те, що наприкінці 30-х років 325 винних у цьому злочині (75 чоловіків і 250 жінок) усе ще відбували довічне ув’язнення в таборах Біломорсько-Балтійського каналу та на Соловках (Соловецький табір особливого призначення).

26 травня 1933 року А. Хенке повідомив посольство про те, що «голод в Україні значно посилився протягом останніх тижнів», персонально засвідчивши цей незаперечний факт.  «Особисто я при кожному виході в місто бачу, як люди падають від голоду й залишаються лежати на вулиці, а перехожі звикли до цього й не звертають особливої уваги», – зазначив німецький дипломат [9].

Хенке щодня бачив вантажівки, які підбирали трупи на вулицях міста, і щоразу їх ставало все більше й більше, тому що десятки тисяч селян добиралися Києва за порятунком, однак знаходили голодну смерть. Спустошені села і занедбані поля нагадували йому картини Першої світової війни, під час якої він служив у артилерії. Причинами голоду дипломат визнав колективізацію, реквізиції хліба, індивідуалістську ментальність українських селян, яка вирізнялася від російських, ліквідацію інституту приватної власності на землю, відроджену за П. Столипіна.

20 липня 1933 р. газета «Правда» – центральний орган комуністичної партії СССР – звинуватила австрійську газету «Райхпост» у «…твердженні, що мільйони радянських громадян у районі Волги, на Україні та Північному Кавказі померли з голоду. Цей вульгарний наклеп, брудну вигадку про голод у СРСР сфабрикували редактори «Райхпост», щоб відвернути увагу своїх власних трудящих від їхнього тяжкого та безнадійного становища». Голова ЦВВК М. Калінін [10]. викривав «політичних ошуканців, які пропонують допомогу жертвам якогось голоду на Україні», і зазначив, що «лише класи, які дійшли до останнього ступеню свого морального падіння, могли породити такі цинічні елементи» [11].

Із депеші англійського посольства у Москві від 30 вересня 1933 року:

«…За повідомленням Дюранті, населення Північного Кавказу та Нижньої Волги зменшилося у цьому році на 3 млн, а населення України – на 4-5 млн. Україну повністю знекровлено... Дюранті вважає цілком можливим, що в Радянському Союзі померло не менше 10 млн – посередньо чи безпосередньо від браку харчів» [12].

Мендель Хатаєвич, член Політбюро ЦК КП(б)У (восени 1933 р.) [13]:

«Безжальна боротьба відбувається між селянством і нашим урядом. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був роком перевірки нашої сили та їхньої витривалості. Потрібен був голод, щоб показати їм, хто тут господар. Це коштувало мільйонів жертв, але колгоспна система має тут залишитися навіки. Ми виграли війну»[14], [15].

Григорій Петровський, Голова ВУЦВК [16].:

«Нам відомо, що мільйони вмирають, але славне майбутнє Радянського Союзу виправдає це». [17].

У річному звіті про діяльність консульства А. Хенке підкреслив, що саме «голод визначає позицію уряду й настрої населення», а з іншого боку, «підсилює розбіжності між Москвою й Україною». Він відверто заявив, що призначення П. Постишева [18] спрямоване на «боротьбу проти українства», ослаблення «українського фронту», посилення «великоросійського комуністичного шовінізму». Визнав дивним емоційне захоплення Е. Ерріо [19] «більшовицькими досягненнями в Україні», які «виглядали смішними на тлі реального стану справ» [20]. Консул не був пасивним спостерігачем, а цілком зацікавленою особою та соціально-психологічним аналітиком. За його спостереженнями, територія голоду в трьох областях (Київській, Вінницькій та Чернігівській) охопила 12 млн осіб, з яких 2,5 млн померли. Ця «катастрофа вплинула рішучим чином» на політичні настрої та національні почуття українців, а тому дипломат вважав, що частина людей «бажала посилення катастрофи, що могло б призвести до краху правління більшовиків». Він припускав, що радянський уряд волів поставити на коліна бунтівних українців, передаючи вислів одного з місцевих більшовиків: «Голодних ми не боїмося, для нас страшні ситі». Консул також за уважив, що німецькі та польські меншості «бачать своє загальне майбутнє в союзі з українською більшістю після звільнення від влади більшовиків» [19].

Консул Фрідріх Рот у річному звіті, надісланому в грудні 1933 р., інформував посольство про арешти серед української інтелігенції за її «національно-українські настрої», про переслідування «українських націоналістів», а також звітував про надання матеріальної і продовольчої допомоги німцям-колоністам взимку 1933 р. Основною причиною голоду консул вважав системні конфіскації хліба. Також він засвідчив факт наявності сотень трупів на вулицях Одеси [21].

СЕКРЕТНО.

9 травня 1934 р.

ЦК КП(б)У.

Тов. Косіору С.В. [22], тов. Постишеву П.П.,, тов. Попову І.І.

Начальник політвідділу Розівської МТС Дніпропетровської області повідомляє.

У наші колгоспи систематично з Німеччини фашистами надсилається цілому ряду колгоспників «допомога» у вигляді марок і посилок. Так, з 11.III.34 р. по 21.IV.34 р. надіслано 1788 переказів на 20.000 марок.

Особливо помічено, що ці перекази зростають до моменту проведення найважливіших госп.-політ. кампаній, як-от: сівба, оранка пару і т.д. Це видно з того, що в січні було 148 переказів, у лютому – 162 перекази, у березні – 147 переказів, а у квітні – 177 переказів.

Одержання цих переказів міцно б’є по трудовій дисципліні. Той, хто отримує марки, як правило, кілька днів не виходить на роботу. Особливо помітний підрив дисципліни в тих колгоспах, де ця «допомога» є систематичною, як в арт[ілях] «Пробудження», «Форвертс», «Україна» і т.д.

Організаторами надсилання листів у своїй більшості є куркулі і розкуркулені, які вигнані з колгоспів і перебувають на куркульському хуторі.

Є вже справжні професіонали. В арт[ілі] «Ротфельд» куркулі поширюють чутки, що той, хто отримає 8 разів по 8 марок, на 9-й раз отримує 8 разів по 16 марок, а після цього по 32 марки і т.д.

У бесідах з колгоспниками, які отримують марки, колгоспники-чоловіки заявляють, що, мовляв, отримує це дружина, я, мовляв, хочу відмовитися, але дружина не дозволяє. Зараз намічається вилучення [23] організаторів-куркулів отримання цієї «допомоги» і вживаємо належних заходів до розвороту масової політичної роботи навколо цього питання.

Дотепер відмовилися від отримання цієї «допомоги» 22 колгоспники на 258 марок. Аналогічні повідомлення надійшли від начальника політвідділу Молочанської МТС Дніпропетровської області і начальника політвідділу Глихстальської МТС АМСР [24].

Начальник політсектору ІКЗС (А. Асаткін) [25].

Товаришу Косіор!

Звертаюся до Вас з одним питанням – на мій погляд, дуже важливим, розв’язати яке може тільки Центральний Комітет. Ідеться про відкрите нахабне фашистське вербування сил у нашому німецькому національному районі. Коротенько справа це зводиться до такого: ще з минулого року Германське фашистське «Товариство допомоги голодуючим німцям СРСР» [26]  стало надсилати колгоспникам нашого району індивідуальні перекази на Торгсін [27]. На моє телеграфне шифроване запитання тов. Каганович [28] запропонував нам шляхом постановки масової роботи домогтися відмови колгоспників від цієї допомоги і передання цих грошей на користь ЦК МОПР [29]. Ми так і робили: колгоспники відмовлялися від цих грошей, передавши їх МОПРу, і в доволі ввічливій формі повідомляли про це в Берлін.

Неважко собі уявити, скільки праці, енергії, безсонних ночей коштувала нам ця робота. Поряд з нашою роботою щодо створення відповідної обстановки, за якої колгоспник – розважливий, скупий бюргер, німець-«колоніст» посоромився б отримати гроші від наших ворогів, треба було обробляти індивідуально кожного колгоспника, який одержав повідомлення на закордонний переказ. Варто нам було, однак, трохи недогледіти, як колгоспна торба повна всякого торгсінівського добра. Бо ж надто великою була спокуса – у Торгсіні так сліпучо біліло борошно-крупчатка, так апетитно пахтіли дунайські оселедці, а вдома у колгоспника кукурудзяного борошна і того в тую пору не було.

Розлютоване, мабуть, нашою наполегливістю, нахабними, на їхній погляд, відповідями наших колгоспників, фашистське товариство «Допомоги» вирішило взяти нас на змор. Воно не тільки не припиняє, не скорочує надсилання індивідуальних переказів, а й, навпаки, посилено їх засилає в розрахунку, мабуть, на неможливість охоплення нами великої кількості людей. У розрахунку на приспання нашої політвіддільської пильності воно дуже часто змінює методи, тактику, техніку зв’язку зі своїми «клієнтами». Клієнтура ж, природно, досить різноманітна, різношерста: то це колишні куркулі, то середняки, бідняки і навіть наймити, а іноді і комсомольці, і партійці.

Особливо удосконалюються, особливо знахабніли фашисти останнім часом. Поряд з торгсінівськими переказами вони нахабно почали засилати своїм клієнтам уже безпосередньо валюту, вкладаючи по 20–40 німецьких марок у звичайні конверти. Дуже часто тепер ці перекази ідуть уже не від імені «Товариства», а від окремих осіб з найрізноманітніших міст Німеччини. Разом із грошима в конверти вкладається навіть теплий листик з вітанням від фіктивних родичів (вочевидь, фашисти довідалися про мою настанову не брати марок, що надсилаються родичам). Є випадки, коли колгоспники отримують не гроші, а городнє насіння (насіння передається тоді правлінню артілі для засівання «городнього га МОПРу»)...». [30].

6 грудня 1936 р. Карл Вальтер надіслав до німецького посольства черговий звіт, у якому зазначив, що Україна «міцно вмонтована ціною чисельних жертв і руїни до Радянського Союзу», а голод 1932–1933 рр. був використаний владою для примушення селян підкоритися колгоспам та владі.

Генконсул констатував, що в Україні «вже не існує загрози національного руху», позаяк заборонено українізацію та «українську народну самосвідомість», а тому «українець розгублений, – буде видавати себе, швидше за росіянина, ніж за українця, щоб уникнути підозри в націоналізмі» [31]. Він не приховував, що російська мова стає пануючою, а «радянський патріотизм набуває російських рис».

Лев Троцький (1937 р.):

«На історичному ґрунті злиденності, загостреної руйнуваннями імперіалістської і громадянської війн, «боротьба за окреме існування» не тільки не зникла наступного дня після повалення буржуазії, не тільки не пом’якшилася у найближчі роки, але, навпаки, набувала моментами небаченої лютості: чи треба нагадувати, що окремі області країни двічі опускалися до людожерства?» [32].

Марки для «диктатури пролетаріату»

Чому ж сталінському режиму було вигідно пропускати німецькі марки в голодну Україну? Виявляється, це було одним із джерел поповнення валютних надходжень в СРСР, необхідних не тільки для закупівлі потрібного устаткування, а й для відпочинку вищої партійної еліти на німецьких курортах. Тому торгсінівські організації (попередники «Каштану» і «Берізки») прагнули підштовхувати цю роботу. Але місцевим більшовикам рівня, скажімо, начальника політвідділу МТС, ця «висока» політика була незрозумілою, і вони били тривогу з приводу «гітлерівської допомоги». Деякі навіть вийшли на Кагановича. І Лазар Мойсейович знайшов вихід зі становища, що утворилося. Це він запропонував, щоб комуністичні функціонери на місцях змушували голодного німця відмовлятися від таких життєво необхідних марок на користь ЦК Міжнародної допомоги пролетаріату (ЦК МОПР), а самим писати про це самознищення в Берлін з відповідним глузуванням над пожертвувачами. Можна тільки уявити, які почуття охоплювали голодного німця, коли він повинен був писати в Берлін протести, відмовляючись від допомоги зі своєї історичної батьківщини. Між іншим, змушені були відмовлятися від «гітлерівських» марок й інші етноси, що сусідили з німцями. Наприклад, у колишньому Пулінському районі Житомирщині допомога з Німеччини надходила також українцям і полякам, які проживали разом з німецькими колоністами. Якими ж єзуїтськими методами треба користуватися, щоб змусити голодного селянина відмовитися від німецьких марок, тоді як у «Торгсіні» так сліпучо біліло борошно-крупчатка, так апетитно пахтіли дунайські оселедці, а вдома у колгоспника кукурудзяного борошна і того в тую пору не було.

 (Продовження у наступному блозі)