В останнє я була на Майдані у ту ніч, коли горіли Профспілки. Я не бачила вбитих, тільки поранених, але я знала, що вони були. Люди навкруги ділилися на тих, які допомагали і тих, які спостерігали за усім. Навіть у ту страшну ніч відсотків 30% просто тусили між наметами, пили чай, їли бутерброди і фотографували на телефони усе, що відбувалося. Я не говорю зараз про журналістів, які мали завдання і повинні були висвітлювати події. Хоча я працювати у тих умовах не могла - боялася, що хтось побачить камеру і скаже: "Що ж ти, дівчинко, агонію знімаєш, чимало вас тут таких, а бинтів нікому піднести"... І я носила бинти цілу ніч, а над ранок ми поїхали додому. Поки в Житомирі штурмували ОДА і палили міліцію, смерть у Києві істерично хапала сміливих.

Після того, як усе закінчилося мені було важко повертатися на Майдан, тому я не ходила туди. Я не дивилася відео і фотографій з Інститутської, які викладали у соцмережах. Я знала, що героям Небесної сотні встановили пам'ятні меморіали, звели капличку, люди носять квіти... Але я не ходила і не носила. Я приїздила у Київ, але Майдан, Грушевського та Інститутську обходила стороною. Мене тягнуло туди, але я старалася про це не думати, бо і досі невимовно боляче і соромно за те, що не була там, коли, можливо, комусь був потрібен бинт. 

Сьогодні я повернулася на Майдан. Випадково. 

 Вранці мені з Володимирської треба було потрапити на Дорогожичі, втім, чомусь минувши Золоті Ворота, я вирішила їхати з Хрещатика. Хоча йти туди добрих півтора кілометра, а на вулиці вітер і мжичка, та й гілка метро не того кольору.

Спускаючись з Прорізної вниз до метро, я боялася побачити там щось чужерідне і бридке, те, що показують по ТВ, заповнене брудними безхатьками і галасливими ромами, втім зустріла іншу істоту.

Воно підбігло до мене привітно махаючи хвостиком, виснажене, худе, але дуже рідне, з чистим, як у янгола, поглядом. Це перше цуценя, яке я побачила на Майдані за увесь час. 

Я не лізла Майдану в душу, натомість він не роздер мені серця. Я не лізла в намети, не шукала алкашів. Я пішла на Інститутську, бо там усе, що мені було треба. Я знаю, хто тепер живе на Майдані - душі Небесної сотні. Решта там тимчасово.