Комусь, мабуть, набридло чіпати чи піднімати цю тему. Хтось, навпаки, вважає, що у виниклій ситуації варто якнайшвидше навести “порядок” і єдиний зразок. Як було колись. Всього дев’ятнадцять років тому, за часів пріснопам’ятного Радянського Союзу. Йдеться про історію. Про вітчизняну, українську історію, хоча розглядати історію своєї країни без загальноісторичного контексту неможливо. Отож, і про всесвітню історію також. Найперше варто нагадати, що про власне українську історію в Україні заговорили лише на початку 90-х років. Пам’ятаю, як у 1991 році студенти технікуму вивчали початок ХХ ст. виключно як становлення ленінізму. Навіть параграф у найновішому тоді підручнику з історії СРСР (українську історію вивчали як складову частину головної “всесоюзної” історії) називався “Росія –батьківщина ленінізму.” Студенти і учні змушені були з’ясовувати перипетії 2-го з’їзду РСДРП, всілякі програми “мінімум” та “максимум” замість того щоб дізнаватися хоча б про ті ж реформи Вітте чи реформу Столипіна. Хіба хтось з учнів знав чи здогадувався про діяльність інших партій, яких у Росії (як і в Україні) на початку минулого століття було з декілька десятків? Про тих же кадетів чи октябристів згадували суто в агітаційному стилі: жодного факту і лише оцінки. Про партії в Україні ніхто серйозно й не згадував. А хіба хтось чув про те, що українські депутати мали потужну фракцію у трьох складах Державної Думи Росії, а ідейним натхненником цієї фракції був не хтось інший як Михайло Грушевський – майбутній перший президент УНР? Сьогодні кажуть, що історію упродовж останніх двадцяти років активно переписують на догоду тій чи іншій владі. Це відверта неправда, з яких би позицій ця дешева сентенція не проголошувалась. Українську історію упродовж останніх двадцяти років не переписували, а власне розпочали її активне вивчення. На жаль, активність у вивченні минулого українського народу не доповнювалась активною популяризацією вітчизняної історії. Якщо проблему створення підручників з історії України протягом перших п’яти – восьми років української незалежності вдалося вирішити і нові підручники почали активно створюватися, то з іншими аспектами популяризації вітчизняної історії нічого путнього в Української держави так і не вийшло. Сталося так: у школі та вузах дітей та юнацтво вчили одному, а в житті, особливо на телебаченні, у засобах мас-медіа, говорилося про те, що “історію переписують”, що її “деформують”, що поява на сторінках підручників постатей Данила Галицького, Мазепи, Пилипа Орлика, Петлюри, Міхновського, Хвильового, Леся Курбаса, Ольжича, Бандери, Стуса і багатьох інших історичних персонажів – це мало не крамола. Найгірше те, що вивчення історії активно супроводжувалося зливою суто політичних спекуляцій, які активно використовувалися у політичній боротьбі.. Історики спробували запровадити до наукового обігу термін “радянсько-німецька війна” аби уникнути у вивченні найскладнішого і найдраматичнішого періоду історії України 1941-1945 років надмірної ідеологізації та пропагандистських кліше. Термін “Велика Вітчизняна війна” якраз і страждає надмірною заідеологізованістю і не пояснює безлічі питань та явищ, які раніше оминалися та опускалися і загалом нехтувалися авторами підручників. Певні політичні сили зчинили небувалий лемент, мовляв, в Україні культивується зневага до ветеранів Великої Вітчизняної, ба більше – в Україні буцімто відроджується фашизм у вигляді нацизму. Стосовно поваги до ветеранів, то більшої зневаги, ніж жебрацьке життя мільйонів людей (у тому числі і ветеранів не лише Великої Вітчизняної, але й другої світової війни) годі й придумати. А якщо порівняти долі переможців і переможених, то взагалі про зневагу варто нагадати радянській владі, так само як і українській, які у своєму ставленні до ветеранів воєн нічим особливим не відрізнялися і не відрізняються. І жодні помпезні паради і урочистості на честь Перемоги не закреслять ганьби держави (колишньої радянської і сучасної української) перед ветеранами, які й досі не мають належного пошанування хоча б на побутовому рівні. А історію варто не переписувати, а вивчати. Причому не лише на рівні політичної борні чи військових баталій, а на рівні життя пересічних людей, їх побуту, психології аби по – справжньому “оживити історію”. Сьогодні в Україні розроблено концепцію вивчення та викладання шкільного та вузівського курсів вітчизняної і світової історії, вона мала б активно обговорюватись, однак…Влада зусиллями в основному керівника освітянського міністерства думає про те, як узгодити власне українську історію із історією сусідньої держави. Йдеться про створення спільного підручника чи то посібника для російських та українських вчителів та викладачів. Фахівці мало не в один голос стверджують, що про подібний посібник годі й говорити, оскільки кожна держава має (принаймні повинна мати своє трактування свого минулого). Зрозуміло й інше – простого повернення до радянського минулого, коли “правильність” історії визначалась однією партією, бути не може. Адже як би ми не переписували історію, мусимо згадати не лише Переяславську раду з Богданом Хмельницьким, але й про “березневі статті” того ж таки 1654 року, і про битву українців з росіянами під Конотопом. Так само як про Валуєвський та Емський укази російських царів щодо використання української мови. А хіба можна терміном “громадянська війна” пояснювати події 1918 -1921 років в Україні, не з’ясувавши калейдоскопічного драматизму подій цього періоду, та не проаналізувавши причин загибелі української державної незалежності. А період другої світової війни на теренах України: хто із представників старшого покоління щось згадає про Карпатську Січ, або про те, за яких умов проходив так званий визвольний похід вересня 1939 року в Західну Україну? Нещодавно, у квітні 2010 року, весь світ здригнувся від звістки про трагедію літака Президента Польщі Леха Качиньського під Смоленськом. Однак цікаво й інше – українці, особливо старше покоління, у масі своїй не розуміли і досі не розуміють, чому польський очільник туди летів. Точніше – наші сучасники не можуть збагнути, чому у 1940 році на території СРСР (до речі і на території України) сталінська влада розстріляла аж 21 тисячу польських військовополонених. Що ж то за похід був такий визвольний? Або як “визволяли” радянські війська у 1940-му році Буковину, Бесарабію, а потім всю Прибалтику? Нинішні українці мало знають про те, що Радянський Союз на початку другої світової війни був виключений із Ліги Націй (організації на зразок сучасної ООН), як держава-агресор. Майже за сімдесят років своєї історії Радянська держава втручалася у життя інших, сусідніх країн сімдесят разів ! Причому, зі зброєю в руках. За часів СРСР ми вважали своє минуле абсолютно миролюбним і морально бездоганно чистим. Сьогодні колишні міфи – стереотипи доводиться переосмислювати, переглядати, а перебіг подій – уважно вивчати на основі документів, які, на щастя, стали доступнішими для вивчення та ознайомлення. Тепер про те, чи варто вивчати у школі чи у вузах минуле десятилітньої давності? Дехто із нинішніх владоможців пропонує не чіпати останні 30 чи й 50 років. Мовляв, ще живі свідки тих подій, багато суб’єктивізму у трактуванні та поясненні того, що сталося. Однак більшість людей можуть наочно “звірити” те, що написано в підручниках із тим, що вони насправді бачили і відчували. Те що відбулося вчора, сьогодні – це історія, іншого правила та підходу не буває. І чим швидше вивчимо і усвідомимо те, що сталося, тим краще засвоїмо уроки минулого. Причому вивчати треба не лише перемоги, яких у нас не так багато, але й поразки, якими рясніє наша давня і зовсім свіжа історія. Іншого не дано!