Називаючи війну тероризмом, Українська влада позбавляє країну захисту.Проти наших бійців на Сході наразі ведеться добре спланована військова операція.
Протилежна сторона використовує «Гради, «Буратіно» та «Урагани», про що говорять всі: від військових, до Прем’єр-Мiністра. В новинах використовується воєнна риторика: “бої по лінії фронту”, “чергова хвиля мобілізації”. І тут же: спільна прес-конференція Генерального прокурора та Голови СБУ, які повідомляють країну про те, що “Лідеру самопроголошеної "ДНР" Олександру Захарченку оголошено про підозру у вчиненні теракту під Волновахою” і “ведеться слідство у справі про тероризм”.
То що в нас відбувається? Скільки ще можна дурити одне одному голову? Яка підозра? Яке слідство? Це те ж саме, як у Другій світовій війні проти загарбників СРСР використовувало б КНБ. Що можна розслідувати в Києві по відношенню до бойових дій на Сході? Як СБУ проводить слідчі дії? Виїжджає на місце? А як опитує свідків? По телефону? Або просто складає протоколи?
Хоча, вибачте, вони “оголошують підозри заочно” і заочно ж розслідують справи. За кошти державного бюджету. Замість розслідування хабарництва у військоматах та розкрадання техніки у Міноборони. Замість розслідування злочинів Янкуовича та членів його Уряду, які успішно розморожують свої активи, чиї підприємтсва продовжують працювати в Україні і фінансують бойовиків на Сході. Внаслідок бездіяльності української Генпрокуратури. Або діяльності, але в іншй бік.
Будь який правознавець і просто нормальна людина розуміє, що те, що відбувається, це – абсурд. Механізми кримінального провадження не мають ніякого відношення і не є ефективними у випадку відкритих воєнних дій. Тим більше не можна виграти війну, вперто називаючи її тероризмом, та порушуючі удавані кримінальні справи проти її учасників. Коробить навіть мова Кримінального кодексу “від Портнова”: “Підозра”. Підозра, чи вбиті мирні мешканці, чия загибель задокументована, та за яку несуть відповідальність озброєні бойові загони, що воюють на території України? Раніше проти правопорушників порушувалися справи. А тепер їх “підозрюють”?! У тероризмі. Коли вони “Градами” поливають наші території, військових та мирне населення. Це – не тероризм.
Українська влада наполегливо продовжує уникати офіційного визнання очевидного: в нас йде війна. Не важливо навіть яка: громадянська, з Росією, але війна. І необхідне термінове введення воєнного стану та звернення до країн – гарантів української недоторканості та безпеки за Будапештським меморандумом та угодою ООН, щодо введення миротворчих сил. До цього – ми змушені будемо кидати наших недоозброєних військових як “гарматне м”ясо” на добре озброєного ворога. А навіщо? Якщо військова допомога нам гарантована світовими лідерами?
Чому це не робиться? Раніше причина полягала в бажанні провести вибори та переділити владу, що було юридчно неможливе у випадку введення поєнного стану. Це вже відбулося. А тепер? Європа вимагатиме крім військогого контингенту, ввести ще й дипломатичний? Та запровадити зовнішній контроль за економікою та боротьбою з корупцією? Адже миротворчі операції ООН можуть бути саме такими, не обмеженими військовим контингентом та зброєю. Вони як правило комплексні. Чи страшно визнати війну, що потребуватиме розрив дипломатичних відносин чи їх суттєву зміну? Чи боїмося, що нам не будуть надані гроші Європою? Так нам їх і так не дають навіть в тому обсязі, що обіцяли. Саме у зв”язку з невизначеністю політичної ситуації.
І тому ми продовжуємо втрачати. Життя наших хлопців, яких ніхто не вчив воювати; контроль над територіями, бо ми не можемо перекрити вільне пересування по враженим територіям, оскаільки, як в інтерв”ю одному з телеканалів, сказав військовий у пункті пропуску – “Конституція забороняє. В нас же не воєнний стан”.
То в чому проблема?
У правознавців є хороше правило: якщо хочеш зробити щось правильно, визнай очевидне та назви речі своїми іменами. Не приховуй. В нас війна? Так. Отже треба вводити воєнний стан. На вісй території? Ні. На Сході. Таким чином ми можемо застосувати обмежувальні правові механізми виключно щодо цих територій. В нас є Будапештська угода, за якою Велика Британія та США гарантували нашу безпеку? Ми найстаріший член ООН? Треба вимагати воєнну допомогу та введення миротворчих військ. А не стояти за звичкою з простягнутою рукою як на паперті. В нас є правові підстави саме вимагати. Це до того ж допоможе офіційно, на міжнародному рівні зафіксувати: бере участь РФ у воєнних діях, чи бойовики самі озброїлися їх “Градами”. Це також допоможе локалізувати конфлікт і надасть решті України час на економічне перезавантаження. І збереже життя багатьом молодим хлопцям, яких наразі кидають в неоголошену війну.
А в нас – дві людини, які мали б гарантувати дотримання права та законності в країні: Генпрокурор та Голова СБУ – сидять перед телекамерами та на всю країну розповідають про кримінальні справи, порушені проти керівників ДНР, та заочно оголошені підозри.
І неясно хто взагалі керує протидією “сепаратистам”: Генпрокуратура, МВС, РНБО чи Міноборони? Це знову таки плутанина, що викликана невизначеністю правового стану.
Не буде з цього нічого хорошого. Ми втрачаємо час і втрачаємо політичні позиції. В ДНР та ЛНР скоро повірить весь світ. Ніколи війна не вигравалася кримінальними справами. І ніколи правова держава не будувалася на порушеннях норм права. А вібдувається саме це, адже за Конституцією мобілізація поєднана з введенням воєнного стану. Його ж умови визначають права сімей загиблих. А не на швидку руку написані плутані постанови та укази, які остаточно спотворили нашу і без того багатостраждальну правову систему. До того ж: яка мобілізація? Це – сфера Міноборони. Але офіційно війни ж не має. На думку Генпрокурора та Голови СБУ – є лише особи, “підозрювані” у тероризмі. Отже і вирішувати проблему мають саме вони. Навіть не МВС. Бо тероризм за підслідністю відноситься до СБУ та Генпрокуратури.
То ж відсутність правосвідомості, і головне, поваги до закону – продовжує загострення кризи в Україні. Бо без нормальної правовї структури – все поринає у хаос.
І бажано було б пам”ятати, що своєчасне оголошення воєнного стану – це не право якоїсь особи чи купки осіб. Це обов”язок Президента, як Гаранта Конституції перед країною.
