Рік  тому відбулась, напевно, найбільш вважлива подія в історії сучасної України.

Ми думали, що підписавши Асоціацію з Європейським Союзом, можемо жити краще, а більше і нічого і не потрібно . Тому ми, молодь, вийшли на Майдан відстоювати своє право на краще майбутнє, своє право жити в європейській Україні. Час ішов, наші вимоги дещо змінювалися. Ось ми і отримали нового гаранта, ратифікували угоду про Асоціацію з ЄС, достроково обрали Верховну Раду, ніби «розпочалася» бажана люстрація.

Минає рік, як 30 листопада відбувся силовий розгін Євромайдану в Києві. Як не дивно, але досі силовики не покарані . Не покарані і вбивці Небесної сотні. Я є звичайним студентом, котрий не розуміється у бюрократичній тяганині. Але чомусь думаю: якщо досі не знайшли «кого» покарати, то і не знайдуть. Посадовці відкрито говорять, що 90 відсотків документів тих кривавих справ знищені. Але ж зникли вони не одразу, хтось дозволив це вчинити. Хочеться помилятися, але біль і сум ніколи не зарубцюються, бо таке забути не можливо.

Час минає, думки трансформуються, світогляд людей розширюється або й звужується, але звички не змінюються. Звичка, як відомо, - це друга натура.