Родина Соколовських мешкала в с.Горбулеві, що на Радомишльщині, і відзначилась вона боротьбою за українську державність в часи Української національної революції 1917-1921 років. Батько Тимофій Соколовський , який був дяком в церкві Св.Миколая, та дружина Явдоха мали восьмеро дітей – чотири сина та чотири доньки. В 1917 році , відразу після проголошення УНР, Горбулівське парафіяльне училище зусиллями Соколовських було перереформовано на українську гімназію, директором стала дружина одного з синів Дмитра – Надія Соколовська.

З початком російсько-української війни родина активно приєднується до збройної боротьби. Наймолодший з братів Олексій першим взяв зброю до рук. Зібрав дві сотні козаків та пішов вибивати більшовиків з Радомишля. Але вже 5 січня 1919 року після придушення більшовицького заколоту в Коростишеві Олексія було вбито. Довгий час не було відомо, де похований Олексій Соколовський.

Після смерті брата бере шаблю до рук Дмитро Соколовський, старший за нього на шість років. Батько, майже 70-річний Тимофій Соколовський, очолює штаб повстанського загону Радомишльщини.

Вже у березні 1919 року загін Дмитра Соколовського, що налічує до 8000 бійців, не здається й продовжує боротьбу, атакуючи більшовиків по всьому Центральному Поліссі – від Київщини до Новограда, його зона бойових дій "розляглася на 150 верст у довжину та на 75 верст у ширину, де отамана всі знали, надзвичайно шанували, та допомагали – хто чим міг", пише того року газета "Трудова громада".

Отаман Соколовський підтримує зв'язок з іншими поліськими загонами, зокрема Ілька Струка, що воює півночі Київщини, Івана Галаки на Чернігівщині, а також отаманами Поділля й Наддніпрянщини. Зазнавши кількох поразок, більшовики кидають проти загонів Соколовського два додаткові піхотні полки та кавалерію.

На поміч поліським повстанцям армія УНР висилає загони отамана Волинця з Поділля, які наприкінці квітня 1919 р. разом із соколовцями б'ють червоних у Горбулеві та околицях і в травні поновлюють владу УНР у Радомишлі, в червні разом із загонами Колесниченка й Палієнка – також у Звягелі, сьогоднішньому Новограді.

У відповідь більшовики проводять спецоперацію – за обіцяні "мільйони рублів" вербують кума отамана Дмитра Соколовського, який і вбиває в ніч на 8 серпня його пострілом з-за вікна під час наради в рідному Горбулеві. Під час поховання Дмитра більшовики обстріляли похоронну процесію, після чого захоронений Дмитро Соколовський таємно вночі на кладовищі села Корчівка поруч з Горбулевим. Місце поховання Дмитра Соколовського зберігалося в таємниці 90 років . 17 жовтня 2010 року на могилі отамана було урочисто встановлено пам'ятник.

По смерті брата на чолі повстанців стає старший брат – Василь Соколовський, який формує з загону бригаду імені Дмитра Соколовського, що в складі І-го корпусу Армії УНР бере участь у наступі на Київ. Українці розбивають більшовиків на більший частині Центрального Полісся, відновлюючи контроль над Житомиром, однак від рук зрадників гине й третій брат з родини Соколовських – Василь Соколовський.

Останній з чотирьох братів – Степан – має сан священика, що не дозволяє йому воювати, й на чолі загону стає їхня сестра – юна Олександра.

На прадавньому древлянському капищі Горбулева – Дівич-горі – 16-річна дівчина справляє ритуал козацької посвяти й під іменем отамана Марусі стає на чолі понад тисячного повстанського загону.

Загони Марусі Соколовської продовжують воювати спільно з регулярними частинами УНР та галичанами з УГА по всьому Центральному Поліссі, в тому числі під час взяття Києва, а також на Поділлі, де Маруся бере участь в окружному з'їзді отаманів у Германівці.

Загони отаманки Марусі воюють як з більшовиками ("червоними"), так і з іншими російськими військами з армії Денікіна ("білими"), долучається до терору проти єврейського населення, в т.ч. мирного, звинувачуючи його в активній підтримці каральних акцій ворога, передусім більшовиків.

Є різні версії загибелі легендарної отаманки. Одна з них говорить, що в листопаді 1919 року війська отаманки протистоять росіянам-денікінцям під Мотовилівкою та більшовикам під Фастовом, однак невдовзі Маруся Соколовська гине - найімовірніше також від рук зрадника на прізвище Найда, хоча існують й інші свідчення, які вказують на те, що важко поранена Маруся була вивезена за Дунай.

Степан Соколовський 1920 року оселився на Вінничині в містечку Вахнівці, там одружився, мав дітей, служив у місцевій церкві. В 1930 році був арештований і вбитий. Місце поховання невідоме.

Нам пощастило поспілкуватись з онукою одного з легендарних отаманів Соколовських – Лізою Соколовською, яка розповіла нам про цю родину, про боротьбу соколовців за незалежність України, за що висловлюємо їй величезну вдячність. Лише в 2019 році Лізі Соколовській вдалося знайти могилу Олексія Соколовського. Він похований на території Горбулівської церкви, де також спочивають його сестра Віра та батько Тимофій Соколовський. В червні 2020 року на місці поховання за кошти Василя Шкляра було нарешті встановлено пам’ятник Олексію Соколовському.

В 2010 році в Горбулеві біля церкви було встановлено пам’ятник «Козакам та козачкам села Горбулів, які боролися за волю Україну 1917-1920 роках під проводом братів-отаманів Соколовських (Олексія, Дмитра, Василя), сестри їхньої Олександри – Марусі Соколовської , їхнього батька Тимофія, дяка Покровської церкви, та брата Степана, священника повстанського загону».

На жаль, на будівлі школи, якою опікувались Соколовські, досі немає навіть пам’ятного знаку. Також можна було б і школу назвати іменем видатних отаманів. Так що ще треба працювати над вшануванням героїв – борців за нашу з вами свободу.