Любов —Життя, все інше— марнування
Часу на пошук сенсу і висот.
Кохай, як вперше, і, немов, востаннє!
Ще рік один, чи буде кілька сот?...

Педагоги — люди, завдяки яким у небо злітають літаки, будуються міста, здійснюються відкриття, впроваджуються у життя нові технології, всі ті, хто терпляче веде учнів за руку і допомагає дітям робити перші кроки до знань.

Сьогодні наша розповідь про унікальну людину, яку Господь обдарував широкою гамою талантів та здібностей і в той же час низкою життєвих випробувань.

Євгенія Валеріївна Юрченко — педагог, психолог Головинської гімназії. Народилася, зростала і навчалася в мальовничому селищі, перлині Черняхівщини — смт Головине.

У 2014 році завершила навчання в ЖДУ ім. І.Франка, за фахом — вчитель біології та екології, практичний психолог. Восени 2014 рокурозпочала свою педагогічну діяльність як вихователь ГПД. Ключовим напрямком у роботі був розвиток творчих здібностей та формування почуття патріотизму у вихованців.

Наразі Євгенія Валеріївна продовжує свою професійну діяльність як психолог.

Любляча дружина, чуйна донька, дбайлива мати, прекрасна жінка і просто хороша людина.

Саме в ній поєднався дар педагогога та літератора.

Психолог і поетеса за покликанням, важко навіть оцінити ісказати, хто більше. Про таких кажуть – пише серцем і душею.

Учасник і дипломант lVВсеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича в номінації «Поезія» (м. Жовква, лютий 2018р.) Диплом «За поетичність прози» на Всеукраїнському літературному фестивалі «Шодуарівська альтанка»

(м. Житомир, березень 2018р.). Учасник Народного мистецько-історичного фестивалю «Українські передзвони» до 27-ї річниці Незалежності України (м. Київ).

Влітку вийшла перша збіркапоезій Євгенії Юрченко — «Віддзеркалення».

Її вірші вчать нас любити. Любити Бога, любити ближнього, любити свою країну і світ. Любити безумовно і щиро. А навчити цьому дітей сьогодні не просто, але й необхідно водночас, адже любов – це високе і незмінне. Любов, як основа всього, одвічне прагнення душі людської до добра і світла. Читаючи збірку, мимоволі починаєш замислюватися над тим, для чого ти прийшов у цей світ і що залишиш після себе.

І тільки Бог, і тільки час —
єдиний суд, єдина правда.
Ніхто у Світі окрім нас
взуття не випробує й завтра...
на смак солодке, чи гірке...
Ніхто чужого не скуштує —
Життя, як скло, на жаль, крихке...
Ніхто чужого не відчує...
Сьогодні день, сьогодні мить —
в безодні зотліва минуле.
Старий рукопис догорить,
хтось прошепоче: «Не забули...»
І тільки Бог, і тільки час.
Всі інші аргументи — марні.
Вогонь в очах ще не погас —
випробування додасть гарту.
І тільки Бог, і тільки час —
палає пекло для осудних.
Ще сьогодення грає вальс,
а на годиннику полУдне.

У віршах тісно переплелись радість і сум, минуле, сьогодення і майбутнє. Вони бентежать до глибини душі, спонукають сприймати навколишній світ із вдячністю та любов'ю.

Лірика Євгенії Валеріївни – це яскраве філософське відображення різних граней життя крізь призму поетичного слова. Автор відкриває читачу власне доволі глибоке сприйняття дійсності, неповторності і важливості кожної миті.

Сніг тане не в долонях — від кохання.
Так гаряче, водою стане лід!
Хіба важливо - перша, чи остання?
Любов лишає свій незримий слід.

Любов —Життя, все інше— марнування
Часу на пошук сенсу і висот.
Кохай, як вперше, і, немов, востаннє!
Ще рік один, чи буде кілька сот?

Життя—Любов, невпинний рух по колу.
І біль, і радість, досить каяття! —
Минуле не повернемо ніколи...
Любов народжує нове Життя!

Життя дарує зустрічі й кохання,
Замкнувся круг, початок не знайти!
І неважливо - перша чи остання
Любов є апогеєм висоти.

І доки так, по замкненому колу
Любов — Життя водитимуть людей,
Не розгадати цей секрет нікому:
Кохання — це найкраща із ідей!

Загальновідомо, що найкращий урок — це особистий приклад.

Євгенія Валеріївна дарує цей приклад позитивного світосприйняття, цілеспрямованості, вміння помічати красу у дрібницях, йти по життєвому шляху з усмішкою на обличчі і світлом у погляді.

Вітаємо Євгенію Валеріївну зі святом і зичимо подальших творчих і професійних звершень, наснаги та натхнення.

Яскравість померкла,
і шкло просвітліло водночас.
І чорний із білим кармічно
єднають світи.
Реальність? Міраж?
Усміхнись...
Те, що бачили очі?
Чи лиш відголоски
у вухах оглухлого: «Йди».
Та шкло з кольорового —
в білий у чорній палітрі...
Сліпого рятує від кроку
скрегіт коліс...
Старі окуляри, і сліпить
глухого на світлі...
Свіча... На столі —
незавершений білий ескіз...