Знайома лікарка з Ізраїлю нещодавно в розмові кинула фразу: "Їду в клініку в Америці, попрацюю там кілька тижнів".

Спочатку не зрозумів, перепитав: це стажування, підвищення кваліфікації?

Каже, ні, просто поїду попрацює декілька тижнів, в іншій країні, в іншій клініці. Перша реакція – шок і захоплення.

А потім думки про те, що я практично ніколи не чув від українських лікарів чогось подібного.

Як же круто бути лікарем без кордонів, і найперше без кордонів і обмежень у голові.

У нас одиниці їздять на стажування чи навчання, а тут лікар просто їде практикувати в іншу країну, в якій інша медсистема, інші підходи, навіть менталітет інший. Вже не говорю про практику англійської.

Скільки бар’єрів для такої практики є в українській медицині? Поїхати на навчання – дорого, заклад, в якому працюєш, не оплатить.

Лікар сам на сам залишається з проблемою свого професійного розвитку.

Добре, якщо він володіє англійською і самостійно знайде грант, чи стипендію на навчання отримає.

Тоді інша проблема – вирватися з поточної роботи, чергувань, відпроситися "у начальства".

Знаю лікарів, що під навчання беруть собі відпустки.

Так би мовити, всі умови створенні для розвитку. Сарказм, звісно.

На початку кар’єри ти приходиш у відділення після універу. Молодим хірургом, наприклад. І роками добиваєшся свого місця в операційній. Молодих лікарів не допускають до практичних вмінь.

Старше покоління лікарів тримає їх в руках, наче священний грааль. Це "священне знання" допомагає їм заробляти.

Нікому не вигідно допускати молодого спеціаліста до операційного столу, до діагностичного обладнання.

Передача знань молоді сприймається як створення собі конкурентів: "Хтось інший робитиме це за мене, а я втрачу свій потік клієнтів".

А передача медпрактик з рук в руки, коли батько-керуючий відділенням передає його своєму синові? Він навчає його, створює для нього всі умови і спокійно йде на пенсію.

Усе це спотворені процеси, які формувались у нашій медицині останні 30 років.

Поки ми не чіпали її реформами, вона жила своїм життям і пристосувалась до реалій.

Не тому, що в нас лікарі погані, а тому, що не було зрозумілих правил гри.

Тепер їх треба встановити. І реформа це робить.

Тепер головний лікар зацікавлений в класних лікарях, сучасних та відкритих до пацієнта. Бо пацієнт обирає, в яку лікарню підуть гроші.

Тепер головному лікарю не вигідні напівпусті відділення та простій операційних. Тому стоїть питання залучення нових кадрів.

Створені умови, в яких головний лікар, якщо він зацікавлений в розвитку свого закладу, повинен дбати про навчання своїх лікарів, організувати доступ до практики молодим лікарям, залучати найкращих спеціалістів.

Звертаюсь до головних лікарів. Раджу вам добре подумати над сучасним hr-відділом у стінах ваших лікарень.

Може, тоді, незабаром, я почую від своїх закордонних друзів-лікарів, що вони їдуть попрацювати на кілька тижнів до нас.