Акваріум − розміром «жити можна». Вода − така, яку налили. А ще − безліч гачків із всілякими принадами для будь-якої цільової авдиторії. Серед оцих зваб найперше впадають ув очі віночки-стрічечки, макітри-глечики, вареники, калина…

Риби, заклопотані своїми риб’ячими справами, метушливо рухаються між тими гачками на невидимих волосінях. От срібляста рибка стрімко прямує до червоного кетяга. Ще мить − і вона вхопить жадане. «Зупинись, це – небезпечно!» − Рибка вперто просувається до мети. − «Зупинись, дурепо, це – омана!» − Пані Людмила кричить щосили, але не чує власного голосу. Натомість несамовите телефонне дзеленчання звучить виразно й нагло уриває сон.

− Я, мабуть, тебе розбудила?

− І добре зробила, Ніночко. Заспала я після вчорашніх розмов із сусідкою. Приїхала вона нарешті! Я тепер вільна! Але то − довга історія. А ти як?

− Уяви: я теж вільна. Розійшлися остаточно з невісткою у поглядах на виховання, харчування, здоров’я, освіту і конспірологію.

− Конспірологію?

− Ні, от про це пожартувала, а все інше – правда. Відтепер з онуком тільки он-лайн спілкування.

− І скільки ти думаєш, Ніно, невістка без тебе протримається?

− Ну, не знаю… Минулого разу три дні та дві ночі трималася. І ось тому нам треба негайно зустрітися! Пропоную: сьогодні, о другій на нашому місці.

У виставковій залі спілки художників зазвичай починалися дружні зустрічі, якщо Людмила та Ніна мали час і сили на відпочинок від щоденних марнот. Пані Тереза, яка наглядала за порядком у мистецькому просторі, завжди обдаровувала усмішкою-вітанням шанувальниць прекрасного і потім спокійно могла зануритися у свої мрії не менш, як на годину. А подруги починали ретельно все оглядати: спочатку нарізно, хаотично переміщаючись залою, а потім − разом, обмінюючись враженнями. Людмила та Ніна не раз жартували, що часто бачать у творах більше, ніж задумав художник, або переживають якісь інші почуття, відмінні від авторських. «Сприйняття – справа делікатна!» − любили повторювати вони.

− От тобі і сходили на виставку «Тихе життя». − Відчувалося, що Людмила дуже засмучена. − Саме «тихого життя», а не «мертвої природи» мені хотілося. А тут таке: якраз на обід і потрапили. Ну, не чекати ж годину. Ніно, то куди підемо?

− Маємо арт-центр, обласну бібліотеку, Український дім. Хочеш – обираємо щось одне, а можемо і все разом. Час у нас є.

− Бібліотека відміняється: вихідний. А два інших об’єкти – цілком реально. І, звісно, підемо не повз цей… Ну, ти мене зрозуміла. Якщо ми налаштувалися на культурну програму, то хай все буде культурно, а не навколокультурно.

− Погоджуюсь. Обираємо найдовший шлях. Кортить послухати твою історію про сусідку.

− А мені твою про невістку, − навзаєм поцікавилась Людмила.

Найдовший шлях був обраний подругами невипадково.

Короткий викликав небажані асоціації, сумні спогади і не відповідав естетичним вподобанням. Першим об’єктом неприйняття на цьому маршруті був Місцевий Навколокультурний Простір. Саме так було написано на адміністративній будівлі, повз яку щодня проходило багато містян, частина з них переступала її поріг, а частина частини навіть не один раз. Подругам дуже хотілося знати автора назви, щоб просто подивитися йому в очі.

Наступний пункт являв собою територію між рядами будинків, яка пережила свій класично вуличний етап розвитку і перейшла до нового – суцільнохідникового. Між собою подруги називали цю місцину − гуляй-плитка і оминали її особливо у спекотні дні. Бажання пектися на тій плитці не було. Жартома Людмила і Ніна пропонували одна одній відчути прохолоду, прогулюючись біля «Думи про ангіну». Якраз від того монументального морозива на біло-чорному бульварі протилежностей мороз пробігає по шкірі. «Не ображай цей знаменитий пам’ятник». − Говорила котра з них. − «Він переміг за популярністю мозаїку відомої художниці на фасаді приміщення, яке пам’ятало довжелезні черги на кінопрем’єри ».

Було ще на маршруті місце страти ялинок. Їх принесли в жертву офісобудуванню. Черговий діловий центр уже закликав охочих фаховим словом «оренда». Але чи кинуться бізнеслюди (хай живе ґендерна рівність!), бізнес плани яких складаються із двох пунктів – вкрасти і втекти − одні перед одними ставати у чергу по ту оренду? Отож − ні ялинок, ні діла.

Довший шлях можна сміливо назвати середнім, що саме за себе говорить. Магазини обіруч хідників, корки на завузький, як для сучасної кількості засобів пересування та розкошів, проїжджій частині, відповідний склад повітря, дратлива децибельність… Ні подивитися нема на що, ні поговорити.

Отож – найдовший, де збереглися місцями будівлі минулого й позаминулого століть, де трапляються дерева з природними кронами, де різнотрав’я не втратило свою пишноту і цноту, дивом уникнув ґвалтування газонокосаркою.

Після жвавого перехрестя можна було розслабитися і почати обмін визвольним досвідом.

− То хто почне? − спитала Ніна. − Думаю, що твоя історія більш оригінальна, а моя періодично повторюється. Правда, кожного разу щось новеньке є. То, може, я швидко прозвітую про свої банально-тривіальності, а потім – ти?

− Добре. Хай так. Але щодо банальності − ти перебільшуєш. У тебе, ніби, і так як у більшості, але завжди з якимось несподіваним закрутом.

− Так от, − узялася розповідати найдобріша із свекрух, − вчора, із самого ранку − я ще і другу чашку кави не випила − телефонує Ельвіра. І я відчуваю, що готова невістонька вибухнути. Така вся підкреслено ввічлива. Це у неї перед зливою звинувачень і невдоволень така прелюдія.

− Вибач. Я завжди згадую той перший раз, коли ти мені сказала, як звати наречену твого Павла. Це не забувається: Ельвіра Хрінова.

− Так. І я пам’ятаю: довелося пояснювати, що то прізвище, а не моя характеристика морально-ділових якостей претендентки. Так от: закінчує вона вступне слово і без паузи переходить до основної частини. Як правило, це – невпорядкований вереск. І цього разу – теж. Телефон у таких випадках тримаю на відстані від вуха. Коли вона замовкла, я спитала: «Що сталося? Чого ти хочеш?» Втрата сил невістці після крику завжди на користь. Ось тоді почула тільки «вижимки» без кубометрів жовчі: «Ви повели Віталика на день народження, а там − іменинник хворий на вітрянку. Я вас прокляну, якщо Віталик захворіє. Сьогодні ж забираю сина, і більше ви його не побачите, а Павлу розкажу, яка у нього мати». І мотає ж паскуда постійно Павлусю нерви. А хоч би подумала, стерво, що там, де він, це – ніж у спину.

− Ніно, так Вітальчик хворів на вітрянку у січні. Чи я помиляюсь? А зараз уже липень.

− Саме так, після Василя Великого перехворів. Тоді він у нас із Кирилом два місяці підряд був. А невісточка десь завіялася в цей час і довго не озивалася. Та ми з чоловіком звикли до цього і не переймалися. Навіть добре було, спокійно. Коли з’явилася, то я їй розповіла, як ми жили, чим хворіли, чого навчилися, але мені здалося, що вона не дуже і слухала. А тепер маю підтвердження.

Подруги заговорилися, втратили пильність…

− Ой, ногу підвернула! − скрикнула Людмила.

Місцеві хідники, обділені турботою міської влади, прагнули уваги хоча б від перехожих у будь-який, хай і такий травматичний спосіб. Тротуари, одвічні сироти при живих батьках міста, викликали у жалісливих людей щире співчуття. Та хіба можна було спокійно дивитися на обличчя цих бідолах, спотворене шрамами. А скільки сумних історій могли розповісти їхні глибокі зморшки і відкриті рани!

− Таки правда: обережність, сонечко, нам не завадить. Бо наша культпрогулянка може закінчитися каліцтвом. − Ніна схопилася за коліно. − Я теж тільки-но перечепилася.

− Культпрогулянка? − здивувалася Люда. Нове слово більше вразило, ніж звична ситуація. − Не культпохід?

− Та звісно – культпрогулянка. Бо це – задоволення, а похід для мене пов'язаний із примусом. І згадується гасло сумнозвісних часів «Вітаємо культпохід – стимул до суцільної колективізації».

Людмилу цілком задовольнило пояснення, і вона повернулася до попередньої теми:

– А що ж буде з Вітальчиком? Невже Ельвіра виконає обіцянку?

− Обіцянку щодо проклясти чи того, що ми його не побачимо? Можливо, і проклинає вона мене зранку й до вечора. Мені якось байдуже. А щодо «побачити», то маємо з чоловіком думку позбавити її батьківських прав. Яка з неї мама? Геть забути, що дитина вже перехворіла! Та хіба тільки це? Уяви: якщо рахувати із цього січня, то Віталик був разом із нею сімнадцять днів!.. Але то складна процедура з тими правами. Приїде Павлусь у відпустку − будемо радитися. А тепер твоя черга розповідати. Тільки йдемо повільніше. Таки болить.

Біля вежі мандрівниці зупинилися, без захвату глянули на заклади харчування, що взяли історичну пам’ятку в облогу, і визнали, що повз фасад філармонії вони проходять частіше, то варто цього разу обійти будівлю із протилежного боку.

– Я вся – вухо, – засвідчила свою готовність слухати Ніна.

І нічим непримітні одноповерхові будинки, що жили своїм життям обабіч аж ніяк не бездоганної проїжджої частини, не могли відволікти увагу слухачки від історії оповідачки:

− Ти ж знаєш зав'язок цієї афери. – Розпочала свою розповідь Людмила.

– Трохи нагадай. Деякі деталі забулися, – зізналася Ніна.

– Маю я сусідок: це – мати і донька. Живемо у різних під’їздах, а балкони – на одній спільній основі, тільки відгороджені. От така дивна конструкція. Особливо і не спілкувалася я з ними: не складалося. Якось ввечері чую, що хтось стукає у двері. Дзвоник, ти ж знаєш, я спеціально вимкнула. Дивлюсь у вічко: стоїть на порозі сусідка. Тримає в руках пакунок. Відчиняю, а вона: «Чи можемо ми з вами поговорити? Чи не пригостите чаєм, а у мене – тортик свіженький». Я і не помітила, як піддалася на її маніпуляції. Закінчилося чаювання тим, що я погодилася тиждень опікуватися її матір’ю. Той тиждень тривав три місяці. Потім виявилося, що ця молода сусідка нікому зі своїх родичів не сказала, що їде на тривалий час, а їх тут – повно, виявляється. Могли всі гуртом допомагати, та ця брехуха не хотіла зізнаватися, що на заробітки подалася. Сусідка-мати, як потім з’ясувалося, з родичами і знайомими спілкувалася і казала, що у неї все добре, хай не переймаються, не витрачають час на відвідини, бо у них всіх важливі справи. Отак просто і казала: «Можете не хвилюватися. Людочка все робить, все купить». Уявляєш: її дочку теж Людмилою звуть! От вони і не хвилювалися. А потім в один день все і відкрилося. Я була ввечері в супермаркеті: виконувала прохання сусідки. Те прохання було викладено на довжелезному списку. Поскладала я це все у торби, а підняти не можу. Біля мене пакував свої покупки один чоловік, потім почав якось дивно до мене придивлятися, а далі й питає: «Вибачте, ви часом не сусідка моєї тітки? Звуть її Марія Іванівна». Виявилося, що він у нашому мікрорайоні досить часто буває. І тітку хотів не раз провідати, та вона все відмовлялася. Але цього разу провідав. Допоміг мені всі ці сусідчині забаганки доперти – інше слово важко підібрати – до хати. А тут і донечка Марії Іванівни на поріг. Всі й зійшлися в одній точці. Частину того, що я про них думаю, я сказала, але потім вирішила просто грюкнути дверима та піти. От тільки до цього часу для мене загадка: чи мати була в курсі одразу, що дочки так довго не буде. У будь-якому випадку ці шахрайки мене хитромудро використали. А я ще і намагалася заспокоювати ту Іванівну, коли вона бідкалася: «Де ж це моя Люсечка?» Все: більше на такий гачок «волонтерський» не попадуся. І від тих сусідів на балконі я відгородилася старою шафою. Тепер я вільна.

Але Людмила не залишилася вільною від яскравого враження, яке раптом отримала:

– Перейдемо, Ніночко, на хвилинку на протилежний бік вулиці. Звідти краще можна роздивитися.

Урбаністичний пейзаж, що вульгарно розлігся перед їхніми очима, збиткувався, не криючись, над вразливими глядачами. Натурою йому слугував будинок, який мав нещастя належати трьом господарям із відмінними поглядами на красу та неоднаковими статками. Одна із трьох частин була автентична: червона цегла свідчила, що її виробники, якщо і партачили, то не завжди. Друга, потинькована і колись пофарбована, втратила привабливість і мала вигляд недоглянутої мадам. А третя просто вбирала очі: утеплена чимось надприродно-неприродним і вимальована у ядучо-зелений колір!

− Як ти думаєш, цей відтінок − естетичне вподобання власника? Чи це − те, що можна було вкрасти? – поцікавилася Людмила у подруги.

− Думаю, що таке можна тільки вкрасти, а не вибрати за власним бажанням. Маю приклад із життя. Знайомий знайомого купив помешкання у старому, але престижному будинку. Ну, звісно, без ремонту не обійшлося. Щось всередині квартири робилось, а щось і поза межами. Так оте, що поза межами, пофарбовано у два кольори. На один дивишся – думаєш про товарні перевезення, на другий − згадуєш про мандри у пасажирському вагоні. До речі, той знайомий знайомого не один рік на керівних посадах…

− … на залізниці. − Завершила речення Людмила.

− Саме так… А нам пора, якщо культпрогулянка триває. − Репліка Ніни відновила первинний напрямок руху.

Батько-засновник арт-центру розмістив своє дітище на другому рівні-поверсі претензійної новобудови, яка втиснулась між будинками поважного віку. Історія виникнення цього майданчика для проведення різних заходів, мабуть, має немало цікавих сторінок. Події, які відбувалися у його стінах, оцінювалися учасниками та спостерігачами по-всякому, але виникнення такого арт-місця сприйнялося громадськістю переважно позитивно. Дійсно, якщо й не отримати справжнє задоволення та повноцінний харч для роздумів, то попліткувати завдяки арт-центру завжди було про що.

До мистецького рівня охочі діставалися двома шляхами: безпосередньо із заднього двору і опосередковано − через головний вхід і торговельний базис арт-затії. Подруги вирішили отримати більше вражень і обрали другий варіант. Видове різноманіття першого поверху чесно робило свою справу. Менш умотивовані відвідувачі могли на цьому і зупинитися, але не ті, хто прагнув мистецьких вершин.

На вході до власне арт-центру Людмилу і Ніну зустріла менеджерка закладу:

− Здрасьтє, − сказала вона.

− Добрий день, − відповіли вони.

− Так! Добрий день! − защебетала менеджериня. Вона ще сама не визначилася, як ставитися до фемінітивів, який обрати. − Раді бачити вас у нашому центрі. Вам пощастило: саме зараз почнеться екскурсія. Проводить сам автор. Дуже відомий, із Києва…

− От саме зараз і почнеться? − Ніна питанням перервала нестримний потік відомостей про успіхи столичної знаменитості, ім’я і прізвище якої занадто збуджена керівниця так і не повідомила відвідувачкам.

− Ну, не прямо цієї миті… Хвилин через десять… Хвилин через п'ятнадцять точно.

− Дякую. Ми дещо встигнемо оглянути. − Людмила помітила, що управителька збирається йти за ними і додала: − Дякую, далі ми самі.

І оглядини почалися відповідно до усталеного дружнього протоколу.

На достатньо великих просторах, які поступово відкривалися глядачам, було чимало малярських робіт. Відчувалося, що автор любить розмах: полотна розміром два метри на майже два; майже три метри на більше, ніж три; два на півтора… Також не шкодує олії та акрилу й, схоже, не має ні улюбленців, ні упосліджених серед фарб. А ще у приміщенні можна було відчути їдкий запах кон’юнктурщини. Правда, фахівці добряче доклалися, щоб замаскувати його.

«Оце квадратура!.. Щось дуже знайоме у цій безликій багатофігурності, примітивній композиції, показній народності. А ця відсутність знань з анатомії… І не тільки… Це ж про нього допис був і на ФБ-сторінці НСПУ. Майстер агресивного піару. Нічого не скажеш – майстер. Ой, а тут ще й тексти біля кожної одиниці творчості! Чи подужаю хоч один?» − Людмила вела неспішну розмову сама з собою, йдучи повз фарбовані відрізи полотна. І таки зупинилася біля одного, щоб прочитати авторський словесний супровід. − «Не моє. Із першого рядка тхне псевдофілософією і моралізаторством. І чого я на нього витрачаю час? Та я про цього «самородка» вже все прочитала, що знайшла в Мережі та на його мальовидла надивилася там же. Головне – вірний московської церкви, а так занурився в, ніби, українську тематику. Саме «ніби», бо українського духу тут не відчувається. Це все не просто так. От така собі гібридна війна на мистецькому фронті. З мене досить. Треба десь пошукати стілець. Посиджу і почекаю Ніну», − на цьому слові бажання здійснилося, затишне місце для відпочинку, з якого також зручно було спостерігати за подіями знайшлося.

Через мить недалеко від спостережниці, яка все ж прагла спокою, зупинилися дві пані. В очікуванні екскурсії вони із різних точок роздивлялися об’єкт − полотно, акрил, олія, 215х165 − та обмінювалися враженнями:

− Які у нас є таланти! П’ятдесят одна виставка по всьому світу! От як закордоном його цінують! А у нас замовчують інформацію про таких визначних людей! − пані середнього віку, що була вбрана із претензією на стиль, ділилася відомостями, мабуть, отриманими з якогось буклета зі своєю компаньйонкою, у щось вбраною, але без будь-яких претензій.

Її репліку, подумки прокоментувала Людмила: «Коли маєш гроші, про походження говорити не будемо, то логічно створити фірму під керівництвом дружини та просувати свої «шедеври» по всьому світу. Головне – заплатити за оренду, а там хоч у Нью-Йорку, хоч у Парижі виставляйся стільки, скільки фінансово потягнеш. А довірливим невігласам-шанувальникам привід локшину повісити: «От такий геніальний митець! Закордон аж шаленіє від захоплення!» А від чого шаленіти? Це такою має бути «Українська весна»? Всі зображені на полотні розміром 215х165 см заціпеніли в очікуванні. І натяку на дію нема. А ще як же без хаток під стріхою! Жахлива приреченість, розгубленість, покірливість долі. Мати годує дитину з таким виразом обличчя, ніби знає про її рабський жереб. Миршавий чоловік, який загубився посеред композиції, начеб і озброєний, але не знає, що із тим пістолем робити. А інший, стрижений «під макітру», босий, з оголений торсом і тільки у спідньому, чухає потилицю. І тільки одна молодиця божевільно посміхається. Ви ж, пані, на цю роботу вашого кумира дивитесь?»

− Так! − Пані без будь-яких претензій, ніби відповіла на питання, яке і не чула. І вела далі: − У нього багато недоброзичливців, заздрісників. Не кожен може створити такі шедеври!

Людмила вже була готова висловитися щодо цього вголос, але парочка перемістилася до невеличкої групи фанатів автора, що із захватом втупилися у порівняно невеликий кусень полотна під олійно-акриловим шаром. Сумно було дивитися на ту «Золоту нитку долі», яка тікала кудись убік від двох осіб жіночої статі, а вони давно перебували без надії та ні на що ніколи і не сподівалися.

А Людмила сподівалася, що Ніна от-от підійде. Так і сталося. «Ну як? − одночасно поцікавилися враженнями подруги.

− Туалет тут хороший, − сказала Ніна. − А ще буклетик маю.

− Стільці – теж, − продовжила обмін думками Людмила, − щодо буклетика, то підозрюю, що деякі цитати з нього я вже чула.

− А ти подивись яка назва: «Код нації». Яке нахабство! Цей халтурник − я зараз суто про майстерність кажу − псує людям недосвідченим смак. Це − мазанина, а не образотворче мистецтво, бо нема тут головного – образу. І ще це − непотріб псевдопатріотичний.

− Погоджуюсь. Мене ці − ну, назвемо їх роботами − відштовхують. Нема в них душі, вони мертві. Та і як людина, яка молиться у ворожій церкві, яка виховувалась винятково на чужій культурі може говорити про код чужої для неї нації. Що вона розуміє? Що вона пропонує? А ми на цій виставці відчули, яку націю хоче бачити автор. Із таки обличчями, із таким настроєм вільну, щасливу і квітучу країну не побудуєш. Не на нашу користь він кодує. Це − не код нації, а отрута.

− На жаль, солодка отрута. Бачиш скільки охочих отруїтися. А спробуй висловити свою думку, то почуєш у кращому випадку: непатріотично. І нам вже час, бо не встигнемо в Український дім.

− Твоя правда. І екскурсанти пожвавішали. Це − не до добра. − З іронією сказала Людмила.

Подруги швидко рушили до виходу повз шанувальників самородка-відлюдника, як писалося у буклеті.

− Приєднуйтеся, жіночки, Юрій Олександрович зараз розпочинає авторську екскурсію, − прозвучав десь позаду голос менеджерки-менеджерині.

Жіночки, можливо, і приєдналися, а пані – ні.

Ті декілька кварталів, відстань між арт-центром і Українським домом, мандрівниці пройшли швидким кроком і використали час для тренування не однієї групи м’язів. Тільки один раз вони уповільнили крок, співчутливо подивилися на гарний, у літах, будинок. Ніна тоді не втрималася і спитала:

− Як ти думаєш: будинки плачуть?

− Плачуть. Тільки мало хто це бачить і чує. І як тут не плакати після такого радикального металопластикового втручання. Втрачено таке довершене обличчя. А «пластичні хірурги», мабуть, вважають, що це гарно.

− На жаль, про «гарно» вже давно не йдеться. До речі, як і про «раціонально».

Український дім, як заклад, квартирував у сумній архітектурній перлині, яка була пофарбована у життєрадісні кольори. Під спільним дахом були ще якісь владні підрозділи. Вишукана будівля, та сама перлина позаминулого століття, межувала з певного часу зі двома дивними об’єктами. З одного боку до будівлі підкрадалася велетенська лялька-мотанка. Текстильного монстра довелося накрити прозорим, але міцним саркофагом, щоб зупинити його підступний рух до пам’ятки архітектури. А на протилежному боці було встановлено щось неоковирне і пофарбоване у ті ж самі веселі кольори, що і архітектурна перлина. Це щось мало напис «Українській дім» і дуже за формою нагадувало труну. Коли вечоріло – літери починали світилися.

Майже на порозі Українського дому Ніна згадала:

− Знаєш, Людо, якось проходила я тут і бачу: підводить мама свою дитину, мабуть, дівчинку, до цієї мотанки і щось малій починає пояснювати. А вона як глянула та як закричить. Думаю, що довго ту малу заспокоювали.

− У мене теж була схожа історія. Повертаюсь я ввечері додому, а під підсвіченим саркофагом виють дві собаки. Моторошне видовище і слуховище. Я вже не кажу про той «гробик». Гелловін відпочиває.

Сподівання подруг на спокійне споглядання трьох виставок, про які вони прочитали на вході, не справдилося. У центральні залі проводився літературний захід, та й той вже наближався до завершення. Людмила і Ніна в перерві між виступами учасників зайшли через задні двері і тихенько сіли в останньому ряду.

На сцену в цей час виходила яскрава у всіх сенсах пані. Під гітарний акомпанемент зазвучала співана поезія. Номер закінчився і до виконавиці, яку добре знали обидві подруги, з оберемком квітів підбігла авторка слів:

− Дякую. Ваша музика і голос зробили з текстом щось фантастичне!

Слухачі досить активно аплодували і те, що сказав хлопчик років десяти, який сидів перед подругами, було ледь чутно, але розбірливо:

− Мамо та підемо вже. Ти свій вірш прочитала. Мені нудно. Все одне і теж: родина, калина, солов’їна…

− Ще трохи треба зачекати. Ще один залишився, а потім буде загальне фотографування учасників. І ця фотографія буде всюди: і на фейсбуці, і в журналі буде надрукована. Я цього так чекала.

Подруги переглянулися і встигли вийти ще до того, як останній учасник промовив:

− « Нікого і ніде, але хочеться літати…»

Культпрогулянка мала скоро завершитися. Мандрівниці за звичкою йшли до місця, де вони із сумом говорили одна одній: «До зустрічі». Дорогою вони згадали останній пункт культурної програми.

− Тобі не здається, Людочко, що всі музичні композиції нашої знайомої гітаристки на один мотив.

− Дуже схоже на те. От перший раз її слухаєш – так гарно, приємно. А потім, коли на всіх тусовках чуєш її виступи, то якось набридає. А ще я сьогодні у першому ряду побачила одного поета. До речі, останнім часом панічно боюсь поетів і поеток: їх так розвелося багато. Плодяться, як дрозофіли. І все пишуть-пишуть про одне й те саме, та переважно одними словами. Але я не про це. А про того поета. Він просився до мене у друзі на фейсбуці. А я його запитала, чому у нього виникло таке бажання. Уяви, запам’ятала його відповідь: « Я дуже ретельно підбираю тих людей, які читатимуть мої матеріали. В основному, це мої добрі знайомі. Вас вважаю достатньо інтелігентною, ерудованою та порядною людиною».

− Оце «достатньо» і впевненість, що читатимуть! Зрозуміло, що його серед твоїх друзів нема.

Ніна хотіла ще щось додати, але не встигла. Несподівано із мініалеї, що вела до приміщення поважної організації, що сприяє обороні, вилетів чорний-чорний дитячий возик. Кермувала ним зухвала шибайголова у чорній сукні. Чи була колись у тому возику дитина взагалі? Чи була вона там зараз? Чи вже випала десь дорогою? Шалена кермувальниця мчала прямо на подруг. Вони, рятуючись, вскочили на бордюр і розвернулися обличчям до протилежного боку вулиці. За мить чорний тандем зник за рогом.

Часу, щоб оговтатися від переляку, у мандрівниць не було. На них чекали нові яскраві враження, що здатні добряче шокувати.

− Ти бачиш те, що і я? − Спитала Ніна.

− Не знаю, що ти бачиш, а переді мною − неймовірна кітч-композиція із чотирьох частин. − Відповіла Людмила.

− У мене теж чотири: ятка з квасом, громадський туалет, клумба з фонтанчиком, до речі, фонтанує він якось неоднозначно − із натяком на попередній об’єкт. І остання частина композиції− тумба-фалос інформаційний.

Невтаємниченим у земельні і архітектурні справи міста важко визначити чи був цей диво-ансамбль у центрі населеного пункту спланованим витвором, чи виник стихійно. Але вигляд він має ефектний. Панівна висота належить туалету, двері якого гостинно відчинені та дають можливість всім охочим навіть на відстані ознайомитися з внутрішнім оздобленням. Двері, про які йшлося вище, є якраз навпроти − тільки вулицю перебігти − дверей організації, яка сприяє обороні. Чи все тут правильно з позиції фен-шуй. Але то питання до відповідних фахівців. Та повернімося до суто візуального сприйняття композиції. Громадська вбиральня, як центр побудови композиції, логічно поєднує всі інші елементи, і творить цілісний урбаністичний образ, що однозначно освіжає обличчя стародавнього міста і надає йому туристичної привабливості.

− Таки славна у нас була культпрогулянка, Ніно.

− Я б сказала – незабутня. Буде що Кирилу розповісти.

Після дружніх обіймів одночасно прозвучало: «до зустрічі».

Дорогою додому Людмила перебирала у пам’яті нещодавні події, враження, розмірковувала про взаємозв’язок краси і порядності, потім чомусь згадала Сократа. І коли нарешті почала розуміти, чому Сократ обрав отруту, а не вигнання, то побачила червоне сонечко, яке приземлилося перед нею так невдало, що могло загинути під туфелькою. Проте уважна і шляхетна пані встигла зробити крок убік, а сонечко встигло щасливо продовжити свої мандри.

У час порятунку яскравого жучка перпендикулярно цим земним подіям відбувалися повітряні пригоди. Чоловік необтяжений інтелектом і зайвим одягом нудився на балконі другого поверху, курив сигарету за сигаретою і шукав розваг. Нарешті він одну придумав і чекав, коли хтось буде проходити повз будинок. Нарешті той хтось з’явився. Тепер тільки треба добре прицілитись і влучити.

У той же самий час на балкон четвертого поверху вийшов чоловік із сигаретою. Він помітив, що нижній сусід щось уважно видивляється, перехилившись через поруччя. «От слушний момент поквитатися з тобою, падлюко», − промайнула спокуслива думка в голові ображеного.

А далі події розвивалися у такій послідовності. Недопалок із другого поверху не міг влучити у ціль, бо «ціль» рятувала жучка. Недопалок із четвертого чітко впав на поперек давнього кривдника. Радісний вигук, що сповіщав про відплату, наполохав невизначений орнітологічний об’єкт, який відпочивав поверхом вище. На вимушеному старті був скинутий баласт, який пахучим потічком пробіг від маківки щасливця і зупинився на комірі.

За мить до того Людмила встигла змінити траєкторію руху і пришвидшила ходу. Удома чекав ноутбук. Хотілося вже зазирнути у фейсбук і перевірити повідомлення.

Акваріум − розміром «важко нести». Води також забагато. А ще безліч тих найважливіших елементів рибальської оснастки… До місця призначення дорога далека. Риби, заклопотані своїми риб’ячими справами, продовжують метушливо рухатися… Нарешті перед очима з’являється широчінь ріки. Протилежного берега не видно, а вода у природному потоці − чиста: всі показники у межах санітарної норми. Одна з найголовніших речовин на Землі поступово поглинає акваріум: це пані Людмила повільно опускає його на піщане дно. Принцип свободи вибору для неї важливий. І рибки самі мають вирішити свою долю, але спокуса дати пораду перемагає: «На волю! Ось воно, справжнє!» − Пані Людмила кричить щосили, але не чує власного голосу. Натомість несамовите телефонне дзеленчання звучить виразно й нагло уриває сон.

− Я, мабуть, знову тебе розбудила?

− І добре зробила, Ніночко. Застрягла я вчора у тому клятому фейсбуці. Але то − довга історія. А ти як?

− Збираюсь на виставку «Тихе життя». А якщо і ти швидко зберешся, то встигнемо ще до обіду разом!