Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) та ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про «правоохоронців» з кілька років тому створеної «патрульної поліції», а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.
Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виник ще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і було запопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.
Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів, верхня частина якого прикрашена карнизом та барельєфами із зображеннями, котрі упереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років.
Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета (а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці. Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко, Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.
Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силует дійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.
Нинішні заклики патріотично налаштованої громадськості демонтувати гранітно-бронзову суміш мають глузд, чітке пояснення і логіку. І саме вони, в часі процесу відродження нації й збройного спротиву войовничому та водночас злодійкуватому зовнішньому чиннику, котрий прагне втягти Україну до антицивілізаційного й згубного москвинського світу («русскага міра»), мають стати мірилом в справі вирішення його подальшої долі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.
Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на буття. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.
Невблаганний в своєму плинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальну рівність. Незаздрісна доля згаданих вище є яскравим тому доказом. Прагнучи полегшити справу утримання українців в стані поневолення, окупаційний режим заходився створювати нову, нічим не пов`язану з національними традиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласового суспільства» вкрай доречною, оскільки згідно офіційного повідомлення він загинув в бою з антагоністами «пролетарського інтернаціоналізму» й прихильниками національної незалежності. (Правдоподібну версію вбивства Щорса троцькістами згадували лише лічені особи і в геть не велелюдних місцинах.)
На жаль, проголошена в 1991-му році насадженою москвинами в часи поневолення адміністрацією псевдонезалежність й привласнення нею собі владних повноважень унеможливили початок процесу донесення до загалу правдивої історії. Неочікувано для самої себе суверенізована окупаційна адміністрація жодним чином не прагнула реальних змін в звичній для неї, проте збоченій в дійсності системі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил, якими є щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хіба факт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральної деградації? Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.
Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адепти комуністичного псевдовчення апелюють нині навіть не до «доказової бази» котра постала на брутальних фактах савєцької дезинформації. Єдиним аргументом прихильників його збереження є скигління про художню вартість. Про злочинну практику руйнування більшовиками храмів (а Щорс воював саме на їхньому боці) незгідні скромно замовчують. Така поведінка є маніпулятивним використанням подій української минувшини й унеможливлює здоровий поступ.
В часі ініційованих активістами патріотичних середовищ дискусій, посадовці Київської міської державної адміністрації навіть не позичивши в Сірка очей, спочатку посилались на його культурну вартість, а нині цинічно брешуть про відсутність коштів в міському бюджеті. Гроші. Ось тут доля й екзаменує українців на усвідомлення першочерговості й національну свідомість. Що є головнішим в справі вирішення долі прикріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещире скигління про високі тарифи й малі пенсії, і як наслідок «потребу державним коштом компенсовувати витрати незахищеним верствам» чи гідність, вшанування знищенних оккупантами українців й історична справедливість? Зрештою, суспільство вже поінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумніву що чудовий експонат для його фонду донині не доправлений до місця призначення?
Під сучасну пору, травмована війною Україна стоїть перед колосальними викликами, спричиненими зовнішньою агресією та необхідністю здійснення докорінних реформ. Великим гальмом в справі їх реалізації, є зріст політичного популізму. (Це я про бюрократів, котрі практикуючи «доплати за високу продуктивність праці» верещать про відсутність в бюджеті коштів.) Мусимо зрозуміти, що інституція з атрибутами державності котра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяє зневагу гідності автохтонів, є цинічною профанацією національної держави.
В першій половині 2018-го року, зусиллями небайдужих до долі України, вдалось призупинити фінансування державним коштом значної частини так званих «ветеранських організацій», керівництво й членство яких відверто декларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня того ж року, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у Верховній Раді було ліквідовано комісію у справах «колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни». Непотрачених на українофобську орду більше ніж 20 мільйонів гривень було достатньо для демонтажу пам`яника котрий вихваляє зрадника й період окупації. Відмовляючись від виконання власних обов`язків, влада провокує патріотів до радикальних дій. Мовчанка на зло, робить споглядача співучасником злочину. На щастя, відпиляна нога щорсового жеребця (а можливо і кобили) засвідчила, що окрім збайдужілого обивателя й самозакоханих кар`єристів в Україні наявний і духовно здоровий люд.
Нинішні посадовці-управлінці є гідними продовжувачами лихих комуністичних традицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагав поневолювати Україну. Прагнення і болі українців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірне скигління про відсутність коштів або необхідність узгодити демонтаж з одним або і кількома міністерствами є проявом небажання здійснювати оновлення й гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визиску українців, формою задоволення нездорових забаганок й просто заробітку. Практикований нинішньою бюрократією цинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.
Історія знає приклади, коли патріотично налаштований люд змушував владу йти на поступки. Під тиском патріотів Київська міська рада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власної ініціативи, на діяльність москвинських банків в Україні (нині вже колишнім) Президентом були накладені обмеження й застосовані санкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідність закрити фінансову резидентуру хижої Москви в Україні починають забувати. Це влаштовує і владу, і сповідників ідеї комуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.
Олесь Вахній
