Дозвольте запропонувати Вам здійснити невеличкий екскурс в минуле й дослідити генеологію традицій котрі прийнято вважати “злодійськими”, а також пояснити чому значна частина арештантів коли свідомо, а коли вимушено їх дотримуються.

Трагічна доля в України. Незважаючи на сприятливі історичні обставини для окремих форм злодійського ремесла, а також наявність гідних прикладів (Запорізька Січ, опришки, ватаги Кармелюка й легендарного Василя Чумака, Махна та кількох десятків “батьок” та “отаманів” у 20-х рр. ХХ ст.), козацько-розбишацькі форми привласнення чужого майна не знайшли всезагальної підтримки та всенародного визнання. Цей факт викликає в мене подив. Легенди, перекази та історичні джерела свідчать на користь того, що чесний розбій та грабунок ворога ніколи не вважався для нашого народу чимось принизливим або ганебним. Згадаймо добрим словом воїнів Русі які змушували тремтіти Константинополь, й запорізьких звитяжців, котрі палили, руйнували та грабували Кафу, Стамбул та Очаків. Як один з небагатьох, хто під сучасну пору обстоює збереження та якомога більш широке практикування козацьких методів конфіскації майна та вартостей (прошу не сприймати моє зізнання як самовихваляння), свідчу, що стероризувати жертву наставленим в лице пістолетом або прикладеним до кадика ножем, набагато приємніше й корисніше для здоров’я (ось це адреналін), ніж уподібнення до щура котрий тихцем тягне до нори чужі речі. Отаман Сірко й Олекса Довбуш ніколи не приховували своїх дій і ніколи їх не соромились. Класики української художньої літератури залишили чимало інформації про ті та більш пізні часи “діяльності” розбишак. Не полінуйтесь ще раз перечитати повість Панаса Мирного “Хіба ревуть воли як ясла повні?”, й зверніть особливу увагу на постаті Чіпки, Максима і їхніх нещирих побратимів Пацюка, Матню та Люшню.

Розумію, що ображу патріотів-хохломанів, але хочу бути щирим: під сучасну пору українці не належать до “законодавців мод” в будь-яких суспільних явищах. Україна приречена копіювати чуже, або з причини відсутності власного, мовчки змиритись з пануванням прийшлого.

“Злодійські традиції”, котрими в своєму житті керується значна частина кримінального елементу, прийшли в Україну з колишньої метрополії, сучасної Росії. В Московському царстві ще з часів Івана IV Грозного розбишацькі ватаги (“шайки”) почали набирати рис та ознак організованого руху. Ватажки окремих “шайок” (наприклад, Тимофій Єрмак, Степан Разін та Кудеяр) стали для москвинів національними героями.

На відміну від розбишацтва, крадійство не є притаманним для українського менталітету явищем. Та й у самій Росії між чесними розбійниками та підлими крадіями точилась запекла боротьба. Перші рубали конкурентам голови, або зв’язавши за спину руки й напхавши за пазуху каміння, топили в Москві-ріці. Інші, у відповідь штрикали в недільному ярмарковому або церковному натовпі ножами в спину. Але жодних ознак організованості російські крадії на той час не мали.

Цілком протилежно від диких москвинів поводили себе західноєвропейські крадії. Бажаючим більш детально ознайомитись з європейським злодійським середовищем, рекомендую прочитати світову класику, якими є “Олівер Твіст” Чарлза Діккенса, “Пірат” Вальтера Скотта, або “Знедолені” Віктора Гюго. Дійсно, в Англії, Франції та інших передових європейських країнах, крадійські рухи мали власні, як і всілякі ремісники “профспілки” (“цехи”) та школи, де старші вишколювали молодших та наділяли їх згодом “територією для праці”. Такі злодійські “цехи” існували майже в кожному великому місті. З часом виник притаманний лише їхньому “ремеслу” жаргон. Але дозвольте повернутись в Московщину. В другій половині ХІХ століття, спочатку в Петербурзі, а потім і по всій імперії, крадійський рух почав набирати ознак організованості. Зрозуміло, що з причини вкрай низького інтелектуального та культурного рівня самі москвини на жодну більш-менш дисципліновану самоорганізацію не здатні. “Ощасливили” цією напастю государя-батюшку, жандармерію та “весь народ православний” “чухонці” (сучасні фіни та естонці). Саме їм “феня” (крадійський жаргон) завдячує великій кількості слів фінського походження. Збережені в архівах тогочасні поліцейські рапорти змальовують яким саме чином “чухонці” екзаменували молодих кандидатів в крадії (рос. “вори”). Уявіть собі сопливе й босоморде кацапеня, котре, не заплативши за проїзд, повільно бреде напівпорожнім трамваєм. Вгледівши “лоха” (якого-небудь вічно п’яного “гражданіна-баріна”), воно спритним й непомітним для оточуючих рухом “вибиває” (виймає) з кишені “булку” (гаманець), й вишкрібши з неї (чи з нього) всі засалені купюри та пощерблені монети, таким-же спритним рухом “затикає” (кладе) її (чи його) на місце. З цієї миті “гражданін-барін” — “тєрпіла” (потерпілий). За всіма діями кандидата в “вори” наглядає вчитель “чухонець”. Горе кандидатові, котрий впіймається на гарячому. Спочатку його битимуть руками, ногами, поясками та модними на той час ковіньками (тросточками) пасажири трамваю, а потім цеглиною по обличчю зацідить “чухонець” й пояснить причину “запалу” (невдалої крадіжки).

Не останню роль в формуванні кримінальної “фені” відіграв й богообранний єврейський нарід. Створена в часи царату “межа осідлості” суттєво обмежувала можливості сповідників юдаїзму. Протидія утискам набувала різних форм, і нерідко штовхала до відвертого криміналу. Завдячуючи співплемінникам несправедливо героїзованого Ісааком Бабелем Бені Крика, термінологія кримінальників відчутно поповнилась слівцями з ідишу та івриту. Ось кілька прикладів. “Ктубе” (мовою іврит означає шлюбний документ), у вимові містечкових євреїв звучав “ксіве”. Звідсіля й блотняцьке слівце “ксіва”, який означає документ, папір, записку. “Мелуна” (себто нічліжка) з часом трансформувалась в зрозуміле москвинам і українцям слівце “малина”, місце відпочинку кримінальників. Потрапляючи до москвинської мови, чимало слів дещо змінювали своє значіння. Дослівний переклад єврейського дієслова “хіпес” означав “шукати”, проте трансформувавшись в “кіпіш” набрав значіння шуму, крику, скандалу, лайки. Інше дієслово, “шмаа” (себто слухати), трансформувалось в “шмон” й набрало значіння принизливого обшуку. Цікавим є й постання терміну “халява”, себто отриманя чогось без докладання жодних зусиль. Традиція роздавати щоп'ятниці бідакам безкоштовну вечерю в єврейських громадах дуже часто зводилась до частування молоком, (мовою іврит “hаляв”).

Такий ганебний для москвинів стан речей проіснував понад півстоліття. В 1918-му році очолюваний генералом Манергеймом фінський народ, скориставшись політичними пертурбаціями, вирвався з обіймів кацапського ведмедя, й почавши відбудовувати власну державність, змусив усіх “чухонців”, котрі проживали в Росії, повернутись на історичну Батьківщину. Осиротілі “марвіхери”, “мазурики”, “фортицери” та “затирщики” (різновиди крадіїв), на певний час принишкли. Гору в злочинному світі знову взяли в руки “шніфери”, “гейменники”, “грантовщики” та козацько-розбишацькі ватаги. Не оминув цей процес і нашу неньку — Україну. Історики та дослідники махновщини завжди з радістю ознайомлять Вас з задокументованими щирими зізнаннями українських селян про те, що єдиною причиною влиття в “армію” волохатого та верескливого як базарна перекупка “батька”, було нестерпне бажання забезпечити власну родину кіньми та телицями. Шкода, звичайно, що махновщина ввібрала в себе найгірші традиції українського бандитизму та спрямувала генетично закладений козацький гук крові в шкідливе для нашого народу русло.

Захопивши політичну владу та не бажаючи нею з іншими ділитись, більшовики взялись за викорінення всих форм бандитизму, оскільки вони дошкуляли новій владі чи не найбільше. Одна з традицій послідовників Марксового вчення — чинити найтяжчу роботу не власними, а чужими руками. Дезорганізовані або озлоблені на розбишак крадії стали для більшовиків у великій пригоді. В ті часи на обкрадене помешкання або зниклий з кишені гаманець влада жодним чином не реагувала. А в разі скарги “пси Дзержинського” відповідали коротко: — “Радій, що не застрелили”. Вдячні за неувагу до їхньої діяльності крадії, щедро інформували чекістів про всі відомі їм “екси” (пограбування), “хази” (помешкання, в котрих бандити проживали) та “малини” (місця колективних зборів та розваг) розбійників. Прихильники розбою ще й досі нагадують крадіям, що з їхньої “подачі” (доносу) в 20-х рр. минулого століття чекісти застрелили легендарного пітерського “нальотчика” Льоньку Пантєлєєва.

Йосип Сталін чудово розумів, яку грізну небезпеку для його системи становлять розбишаки, оскільки в юнацькі роки сам відбув кілька років у в’язниці за збройні пограбування. Отримавши від генсека команду “фас”, безсовісні та безпринципні чекісти взялись до справи. В кінці 20-их років, зібравши в таборах найвидатніших крадіїв (“воров”), чекісти запропонували їм очолити крадійський рух та нав’язати йому певні норми поведінки (“поняття”). Ось так і виникло узаконене крадійство (“вор в законі”). Для втілення в життя складених підконтрольними “ворами” та самими чекістами “понять” було затрачено чимало зусиль. Усіх незгідних та здатних до спротиву нищили. Нав’язавши “поняття” в таборах, “правоохоронці” та підлеглі їм “правопорушники” дружно та скоординовано взялись за злочинний світ “на волі”. В ті часи через систему покарань з позбавленням волі проходили без перебільшення мільйони людей. Звільняючи з таборів одних, а для інших навіть організовуючи втечі, чекісти таки виконали наказ комуністичної партії. В середині 30-х років ХХ століття козацько-розбишацький рух майже припинив своє існування, і крадійські “поняття” стали обов’язковими для всіх, хто свідомо йшов на порушення закону. Та чи дотримувались “вори” власних понять? Факти свідчать, що ні. Ви певно знаєте, що для крадія вважалось ганебним і неприпустимим застосовувати насилля. Цього від них вимагали чекісти, а самі “вори” знаходили цьому чимало пояснень. Сподіваюсь, не буде зайвим нагадати прихильникам “крадійської романтики”, що свого часу “вори в законі” спільно з чекістами вбивали в таборах “колишніх” та “отаманів”, а також брали якнайактивнішу участь в придушеннях будь-якого спротиву системі в ГУЛАГівських таборах “антисовєтчиками”, “бандерівцями” та колишніми прибалтійськими офіцерами. З часом, у добу “хрущовської відлиги” послуги крадійських верховодів стали зайвими. Але кількадесятирічна підтримка не минула безслідно. “Вори в законі” (як і всяка напасть) відчули, що можуть існувати самостійно. І не лише існувати, а й контролювати кримінальний світ.

Сучасний крадійський рух суттєво відрізняється від того, яким він був ще півстоліття тому. Згідно “понять” “вор” не повинен мати ніякої власності. Проте факти свідчать що під сучасну пору майже всі “короновані” мають дачі, квартири, родини, замовляють вбивства, створюють власний бізнес і намагаються надати йому ознак законного. Намагаючись утвердити серед загалу засуджених імідж “терпигорців”, “вори” та їхні послідовники заявляли, що будь-які контакти з адміністрацією тюрем, ізоляторів та виправних установ не є допустимими. Реалії зовсім інші. Особисто мені неодноразово доводилося стикатись з випадками, коли “наглядаючий” камери в СІЗО або “бараку” у Виправній Установі “водив дружбу з кумом”. Бог їм суддя. Щирих послідовників “понять”, котрі принципово дотримуються в побуті декларованих гасел й норм поведінки, зустріти практично неможливо. Злодій є злодій, і він без жодного докору сумління крастиме, навіть в “колеги” по ремеслу. В “місцях позбавлення волі” ця підла риса крадіїв хоча й карається засудженими (“зеками”), є масовим явищем. Порушувати закон ці люди будуть за будь-яких умов, і за будь-якої влади.

До сліз образливо за Батьківщину. Побудований на засадах пошани до власної праці й гідності ближніх український індивідуалізм і досі суттєво поступається в усих ділянках суспільного життя москвинському колективізму. Загал донині так і не усвідомив що “общак”, “шара” й “колхоз” є формою паразитування ледацюг, пройдисвітів й пристосуванців на праці й здобутках чесних й трударів. Намагаючись не бути упередженим і не надавати своїй розвідці політичного забарвлення, усвідомлюю, що мушу виконати свій обов’язок до кінця. Сучасні крадії в Україні продовжують послуговуватись порадами та вказівками своїх колег з Росії. І де гарантія, що вони, самі не знаючи того, виконують політичні замовлення середовищ, котрі продовжують контролювати злочинний світ в ній самій? Резюмуючи все вищесказане, даю безкоштовну пораду всім, хто небайдужий до долі України й прагне завдати нищівного удару організованому злодійському рухові, або принаймні тій його частці котра існує під сучасну пору в найогиднішій зовнішній формі — крадійству.