29 March 2024, 10:41 Житомир: °C
Валерій Костюкевич
журналіст

Старі обличчя в нових обгортках

Як вже писав, не бажав встрявати в передвиборчу полеміку. Та довелось. Повністю погоджуюсь з редактором сайту Тамарою Коваль, яка в своєму блозі вказувала: «Судячи з передвиборчої реклами, у нас критична маса професіоналів, які зараз при владі чи були там нещодавно. Й це не лише про чиновників різних рівнів, але й про депутатів обласної і міської ради». Але варто розширити коло і часові рамки – для повноти картини нагадати про високопосадовців включно із столичними, які багато років були чи залишилися при владі, а відтак несуть повну відповідальність за стан справ в місті, області, країні. Низка з них балотується зараз у нас. До речі, сайт zhitomir.info зробив аналіз, в які партії перед виборами «розбіглася» більша частина нинішніх депутатів. Таким байдуже під якими прапорами знову і знову рватися до влади. Як заведено, сіючи обіцянками процвітання міста, району, області, громади.

Візьмемо «замайбутників». Лідер: «29 років ми довіряли долю країни іншим і сподівалися, що вони змінять життя на краще. Але щоразу розчаровувалися. Дістало!» Це виголошує народний депутат України трьох скликань, починаючи з 2007 року, в тому числі нинішнього. Загалом обирався чотири рази. Нині секретар комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової і митної політики. 27 квітня 2010 року в парламенті голосував за ратифікацію Харківських угод, якими на 25 років було продовжено оренду Кримських баз Чорноморським флотом РФ (Вікіпедія). Тобто абсолютно зрадницьких щодо майбутнього України. 6 травня 2014 року відразу після трагічних подій в Одесі, був призначений головою Одеської облдержадміністрації. Зумів загасити сепаратизм, стабілізувати ситуацію. Тоді проукраїнські одеські колеги добре відгукувались про нього. На цій посаді пробув трохи більше року. У 2015-му як член партії «УКРОП» обрався до Волинської облради, яку і очолював до 2019 року. Під час нинішньої кампанії у фейсбуці розповсюджувались його заклики позбавитись від так званого зовнішнього управління Україною. Подібну позицію (в унісон з російською пропагандою) системно озвучують «опозиційники». Реально це означає вигнання представників різних міжнародних структур з наглядових і керівних органів найкрупніших державних компаній, усунення їх від контролю за відбором у наші найважливіші антикорупційні органи, суди. Якщо це здісниться, українські топ-хабарники, найперше з влади (найближчі попередники точно ні) можуть почуватися спокійно. А ще ми почнемо зворотній дрейф – в бік Росії.

Обласний лідер цієї партії. Народний депутат України чотирьох скликань. Найчастіше приставав до політсил, які важко віднести до проукраїнських. Довгий час був одним з чільних діячів Всеукраїнської Чорнобильської народної партії «За добробут і соціальний захист народу», потім перйменованої в Політичну партію «Справедливості та розвитку». Проголошує: «Ви втомилися від брехні, обіцянок, які ніколи не стають реальними справами». Дійсно втомились. Від «замайбутніх» теж. Є в обласному списку і колишній заступник голови облради.

Так звані «опозиційники» (не «ліві»). Головні, обласний лідери, кандидатка на Житомирського міського голову – давно знайомі обличчя. Обласний був головою нашої облдержадміністрації за часів президентства Віктора Ющенка. Деякі у владі з часів Кучми. Зараз, як говорить один з її співголів «…ми збільшили своє представництво у всій вертикалі влади». Тобто вони вже керують, але прикидаються опозиціонерами. І знову обіцянки, які чули не раз. Під гарним соусом. Справді українською цю партію назвати ніяк не можна. Бо є кум Путіна – голова її політради і голова стратегічної ради, обіймав посаду голови Адміністрації президента Леоніда Кучми, нардеп кількох скликань. Один із співголів також не раз обирався нардепом, займав дуже високі міністерські посади що при Кучмі, що при Януковичі. Але не привів Україну до процвітання. Плюс опозиційники пропагують курс на Москву, лише трохи прикритий гарними фразами. Зокрема про мир (він потрібен, але не під протекторатом Росії), активізацію взаємовигідних зв’язків з країнами, національні меншини яких проживають в області (читай найперше з Росією). Це з їхньої обласної програми. Ледь не «золоті гори» обіцяють житомирські «опозиційники». Але ж їхня лідерка і зараз депутатка міськради, була секретарем цієї ради, заступником міського голови. Чому не реалізовувала речі, які пропонує зараз?

До «слуг» у Житомирі і області теж побіг не один колишній. Таких у Києві в головному офісі і уряді також хоч греблю гати. Про «кінець епохи бідності» для абсолютної більшості наших громадян (звісно не для себе) вже мовчать, як миші під віником. Основний їхній меседж двозначний. Кого обрати, вирішать виборці (якщо їхню волю чесно зафіксують), але далі насправді будуть вирішувати за них.

Раптом вигулькнула ну зовсім «ліва опозиція» з колишнім компартійним нардепом і обласним лідером цієї партії на чолі. Цікаво, що роблять в її списках деякі люди, в тому числі з науковими ступенями, які раніше не раз кандидували від різних партій і позицінували себе як проукраїнські і демократичні?

Місцеві депутати-«радикали» (без право) взаправду розбіглися, хто куди. В тому числі під Київ. Тепер неодмінний персонаж житомирської транспортної сфери обіцяє все зробити насправді «радикально».

Ну «краївцям», як промовляють білборди, досвід – головне. То ж в їхніх списках таких перевірених, в тому числі колишніх житомирських, пізніше київських з міністерським досвідом кадрів, вистачає.

Не залишились осторонь колеги-журналісти. За прикладом київських, дехто опинився як в штабі (чи штабах), згодом і в списку (списках). В тому числі в тому, що з «честю». От тільки не зрозуміло, як, будучи безсумнівно добряче поінформованими про все і про всіх, вони встрягли туди? Навіть історія з отруєнням Ющенка, багаторічна публічна (про непублічну діяльність можна тільки здогадуватись) пасивність очільника (далеко не останньої людини часів Кучми) не зупинила. Як і активність відомого представника медійної сфери і партії у транслюванні меседжів російських діячів. Невже тому, що «гроші не пахнуть»? Або – раз депутати з інших партій потягнулися туди, тож і нам гав ловити не треба? Тобто «куди кінь з копитом…».

Житомирський мер, схоже, зібрав збірну команду. Як у футболі. В основному з відомих персонажів. У його «гравців» був вибір – тримати позицію чи пристати на пропозицію. Від якої (не) можна відмовитись. Вони вибрали. Тепер вибір за громадянами.

Можна згадати і про «Житомир твоєї мрії» обласної депутатки (прийшла в списках БПП), тепер кандидує в житомирські мери від «біло-сердечних». В різних варіаціях теж саме пропонують житомирянам низка інших претендентів. Знову запитання – чому не робили цього раніше?

Сімейний підряд за принципом «класти яйця в різні кошики» процвітає. Чоловік і дружина, які зараз є депутатами міської і обласної рад, знову заявлені в списку до міськради вже від іншої партії. Є ще кандидатські подружжя, батьківсько-синівські пари, діти колишніх керманичів і міцних господарників тощо. Ну точно неймовірно нові обличчя.

На жаль, частина «молодих облич» останнього депутатського «призову», прийшовши від тих чи інших партій, показала безхребетність, швидко втягнувшись у відпрацьовані схеми вирішенння питань: позірно – для громади, за лаштунками – для вужчого кола. В тому числі з кримінальним душком. Плюс за прикладом старших товаришів почали міняти партії як рукавички. Хтось опинився в «біло-сердечних», хтось подався до «громад», хтось виїхав. Надія на них залишається. Але лише в разі їхньої реальної самостійності, принциповості і активності. Матзабезпечення політсил важливе. Проте, на жаль, в наших умовах воно швидко перетворюється на банальну купівлю партійців. Гуртом і вроздріб. Не згаданих в матеріалі партій це стосується теж.

Загалом до Житомирської обласної ради своїх кандидатів висунули 12 партій, до Житомирської міськради – 16. Сказати про всіх в рамках цього матеріалу, на жаль, не вийде. Отже головне.

Цьогорічний вибір нам знову доводиться робити вибір в умовах військової агресії Росії, її планів втягнути Україну спочатку в союз, далі в союзну державу, з часом в одну державу. Її керівництво і особисто головний в подібному дусі висловлювались і висловлюються давно і неодноразово. Про те, що Україна це навіть не держава, що велика частина російських земель подарована Україні, що у нас більшість розмовляє російською мовою, і їх потрібно захищати, інші схожі пасажі. Зрозуміло, що нічого хорошого під Росією нас не чекає. З цілком практичних міркувань. Маючи один з найбільших у світі валовий внутрішній продукт за парітетом купівельної спроможності (5 місце в кількох авторитетних рейтингах), в перерахунку на одного свого жителя Російська Федерація займає лише 50 місце. Позаду переважної більшості країн Європи. Причому не секрет, що в цих економічних показниках левову частку займають видобуток і експорт газу та нафти, і що розподіл суспільного багатства РФ відбувається на користь дуже вузьких груп населення. Країни пострадянського простору, які і зараз в сфері впливу Росії (їх більшість), за рівнем добробуту основної частини населення далекі від країн Євросоюзу. Україна за всіх президентських каденцій знаходилась в згаданих рейтингах або близько сотого місця, або за його межами. В тому числі, коли при владі за більшості президентів і складів парламенту були нинішні «життєві» і в коаліції з ними теперішні «ліві» опозиційники. Тоді ж не одне велике підприємство було приватизовано російським бізнесом.

Стосовно тези, що Європі ми не потрібні – поміркуйте, чи хотілося би вам самим жити поруч із бідняками і безхатьками?

Висновок простий – голосування за тих, хто тягне Україну під Росію (більш відверто чи приховано), означає приречення нас на тривале продовження стану відсталості і бідності для абсолютної більшості населення. Тому ніякі «опозиційники», «шарікови», «перемоги», «честі», "замайбутники", "слуги" не повинні отримати підтримки.

Я особисто буду вибирати з тих, хто реально намагається продовжити курс «Подалі від Росії, ближче до Європи». Бодай вони теж далеко не праведники. Але це принаймні шанс. З Росією ми без шансів.