Неспроможність нинішніх галасливих політиканів та посадовців подолати виклики часу (наприклад штучну, посталу геть не з нашої вини й накинуту ззовні економічну кризу), безпринципні й продажні політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу, браком державницьких традицій й засиллям корумпованого елементу в усих гілках влади. Насправді, ця вкрай примітивна теза позбавлена глузду й логіки. Політично-економічний стан невеликих за розмірами, проте послідовних у справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви й Естонії) свідчить, що балачки довкола відсутності в українських посадовців належного досвіду є звичайнісіньким виправданням продажності й недолугості. Зарозумілим і самозакоханим можновладцям бракує волі, принциповості, а головне — прагнення і бажання усвідомити суть власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Залишена у спадок від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу окупаційна адміністрація (котра після проголошення незалежності узурпувала владу й проголосила себе економічною та політичною елітою) спромоглась виховати гідних собі наступників. Цинічних, безідейних, безпринципних і вкрай меркантильних. Освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, уміння давати гідну відсіч проявам зовнішньої агресії (згадка про формально програні Румунії в міжнародному суді, а насправді подаровані на вимогу третьої сторони газові та нафтові родовища довкола острова Зміїний буде доречною) та викликам часу. Звідсіля й усі нинішні негаразди. Безпринципність й запопадливе запобігання міністерських челядників перед найвищими посадовцями є шляхом просування щаблями ієрархії. Посади дарують матеріальний добробут, нагоду покрасуватися перед телекамерами, засвідчивши власну вагомість, й уможливлює, безкарно ігноруючи реальні потреби та прагнення народу, вирішувати його долю.

Новітні міждержавні та міжцивілізаційні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг за своєю суттю є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються загальновизнані правила й зобов'язання. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних у "глобальній грі" держав і народів, нині перетворилися в норму. «Великі гравці» перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих й зневажених (Україна, певно, очолює перелік тих, кому випала ця незаздрісна доля) є чітке й усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, чіткого усвідомлення причин змагу та його кінцевої мети.

Згадані вище продажні (проте вкрай галасливі) «політологи» свідомо уникають публічних обговорень причин виникнення держав, наявності в корені назви самоназви автохтонів та їх покликання. Існують французи (попри поділ на гасконців, бургундців, шампанців, нормандців та ін.) й існує Франція, існують німці (попри поділ на швабів, баварців, сілезців та ін.) й існує Німеччина, існують грузини (попри поділ на аджарців, мінгрелів, сванів та ін.) й існує Грузія, існують українці (попри поділ на гуцулів, лемків, бойків, волинян, слобожанців, поліщуків, надніпрянців та ін.) й існує Україна. Поділ людства не є чимось випадковим й неприроднім. Етнічні спільноти (нації) формувалися протягом тисячоліть на чітко окреслених територіях. Клімат, побут, флора й фауна, наявність або відсутність тих чи інших компонентів в їжі й питві, хімічний склад вживаного харчу, географічне розташування (наявність або відсутність гір, річок, лісів, степів), температура повітря безпосередньо впливали на формування генетичної особливості, менталітету, мови, культури, традицій й вдачі осідлої на них людності.

Досвід минулого й здоровий глузд (логіка) свідчать на користь необхідності існування в природі різномаїття. Одноманітність (для людей відсутність альтернативи) спричиняє всебічне зубожіння, унеможливлює поступ (прогрес) й викликає деградацію. Водночас, природа й всі її складові функціонують відповідно до певних, чітко окреслених законів і норм, переступ котрих загрожує зникненням природніх видів як на певних територіях, так і в цілому. Аналогічна ситуація стосується й створеного за Божим Образом людства. Практика засвідчила що найкращі й найідеальніші закони, згідно з котрими можливе життя, викладені в Біблії. Переступ, занедбування, ігнорація або відхилення норм (моральна деградація) спричиняють всебічну розбещеність і загрожують дестабілізацією та зникненням цілих народів та цивілізацій.

Дружні, навіть приятельські стосунки між колишніми Президентами України та Грузії Віктором Ющенком та Михайлом Саакашвілі багатьма безпринципними посадовцями сприйнялись як керунок до “всебічного поглиблення добросусідських відносин”. Проте сумні реалії засвідчили: щира українська гостинність та плебейська натура посадовців уможливили проростання на українському грунтові зерен притаманного азійським та напівазійським народам хамовитого й брутального зловживання добротою. Українці (і це до нашої честі) так і не стали законодавцями мод у злодійській царині. Народна мудрість “ліпше бути окраденому, аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради” є надійною перепоною перетину межі, за котрою відвіку практиковані чесноти сприймаються у збоченому й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих у світі відсотків від загальної кількості населення засуджених та “конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись у пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки чубатих запорожців визбирують на узбіччях битих шляхів копійки й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майна (принаймні поки що) ніхто не вважає ознакою героїзму.

Уважні й непозбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що переважна більшість відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії”, москвинською “вори в законє”) є вихідцями з причорноморської частки Кавказу. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких, шахрайських та крадійських традицій у кавказькому регіоні й серед грузинів зокрема, варто дослідити його історичне минуле. Кам'янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної реакції. Кровна помста й збройне заволодіння чужою отарою худоби перетворилися на форму й засіб виживання. З часом грабунок і жорстокість стосовно інших почали трактувати не гріхом, а хвацькою чеснотою. Злодійські традиції (“поняття”) для багатьох грузинів стали формою світосприйняття й загрожують стати часткою національної культури. Показово драконівські (для цивілізованого світу), проте цілковито виправдані методи поборення організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі (здійснювані на вимогу міжнародних інституцій) насправді виявились методом експорту кримінальної еліти. Загрожуючи арештом «крадіям у законі», влада Грузії сприяла їхній еміграції та створенню поза межами етнічної батьківщини кримінальних угрупувань. Велика частка здобутого неправедним шляхом у країнах Європи та постсав’єтського простору (й Україні зокрема) пересилалась родичам кримінальників. І грузинські посадовці жодним чином не обурювалися цими аморальними «вливаннями в економіку». Значний відсоток затриманих за вчинення кримінального правопорушення «крадіїв» на прохання грузинських владних структур депортовувалися до Грузії, де за дивних й незрозумілих обставин звільнялись з-під варти й, повернувшись в Україну, продовжили злочинну діяльність. Цей факт перед всим світом засвідчив корумпованість і продажність грузинської номенклатури.

Аналіз сучасного стану речей засвідчує: прибулі з Грузії “крадії в законі” щораз більше опановують в Україні кримінальну ієрархію. Трагічна для українців і ганебна для грузинського народу статистика свідчить: переважна більшість представників грузинської діаспори в Україні так чи інакше причетні до криміналу. Грузини опановують усі царини злодійського ремесла. Шахрайство, крадіжки, продаж наркозілля, розбійні напади, викрадання людей задля шантажу рідних, здирництво, зваблення й розбещення неповнолітніх, гендлярство контрабандно завезеним крамом... Запровадження у травні Радою Національної безпеки і оборони санкційного списку з 111 осіб, яким заборонено в’їзд до України, є малорезультативною напівмірою. Лише візовий режим та перевірка законності отримання вихідцями з Грузії українського громадянства буде захистом від свавілля закоханих у несправедливість і злочин.

Ігнорація здорового глузду й реальних (а не надуманих й штучно створених) потреб є свідченням байдужості до долі народу. Поборювати посталі проблеми й зло в найрізноманітніших його проявах є ознакою мудрості й переймання майбутнім. Задля збереження власної ідентичності та неповторності українці мусять очистити Батьківщину від некликаних й паразитуючих на її тілі чужинців. Щоб там не було, але всьому є межа. Терпінню українців — також.

Олесь Вахній