Попри без перебільшення шалену рекламу, запущений понад десять років тому в прокат кінотеатрів України художній фільм культового актора і режисера (австралійця за походженням) Мела Гібсона «Апокаліпсис» глядацькою публікою був сприйнятий з байдужістю й прохолодою. Неприбутковий для власників глядацьких залів «проект» демонструвався не більше тижня. Але невеликий касовий збір жодним чином не був свідченням низької якості й відсутності вартих для осмислення сюжету і змісту.

Знищивши ще на початку 90-их років вже минулого століттяукраїнську кіноіндустрію, нинішні заробітчани на ниві дубляжу та прокату доклали титанічних зусиль аби атрофувати смаки глядацької аудиторії. Нині “комерційним успіхом'' користуються вульгарні й примітивні комедії, багатометражні мультфільми для дорослих та видовищно-батальні сцени. Занурюватись в сакральний зміст побаченого на екрані, роздумувати над ним й тим самим збагачуватись духовно нинішню публіку впродовж довгого часу нахабно відучували. Такими донещодавна були наші незаздрісні реалії.

Варто визнати, що Гібсон славиться вмінням збуджувати емоції навіть в зачерствілих й збайдужілих душах й провокувати глядача. Свідчення тому - талановито зіграні ролі головних героїв в “Хороброму серці” й “Патріоті”, та режисерська праця над “Страстями Христовими”.

На противагу культивованій впродовж кількох століть тезі, що саме військова експансія європейців стала причиною загибелі кількох цивілізацій на обох американських континентах, Гібсон доводить, що занепад автохтонів розпочався задовго до з’яви конкістадорів й (здебільше вимушених) переселенців. Цим самим він викликав невдоволення серед незначної частки нащадків ацтеків і майя. Але на що, крім обурення, вони здатні? Справді, знищення двома-трьома сотнями іспанців кількадесятитисячних армій дають підстави стверджувати, що в автохтонів дійсно не все було гаразд. Людські жертвоприношення, культивування статевих збочень, примітивна забобонність та цинічна нівеляція людського життя (все це якимось чином спромоглось поєднатись з визначними (як на той час) відкриттями в астрономії) для народів Нового Світу були щоденною нормою. Прикро, але аналогії між зниклими з лиця землі цивілізаціями й українськими реаліями настирно напрошуються до порівнянь.

Внаслідок політичних пертурбацій в Петербурзі у 1917-му році влада в Україні дісталась тим, хто в часи кривавого царату не обтяжувався принциповістю й не докладав належних зусиль задля здобуття українцями незалежності. Звичайно, були вимушена еміграція Грушевського та проблеми Винниченка з поліцією, але і в часи комуністичного тоталітаризму (котрий був останньою стадією московського поневолення) багатьох членів Спілки Письменників (а заодно й компартії) також за якісь дрібні “гріхи” перед тоталітарною чужинською владою викликали до кабінетів всюдиприсутнього КГБ. Малоприємні “співбесіди” не заважали їм в подальшому писати політичні доноси й складати низькоякісні і беззмістовні оди безальтернативній Компартії. Попри письменницький талант Винниченка та активну діяльність в Галичині Грушевського, обидва виявились нікудишніми державотворцями. Втрата українцями держави була не лише наслідком брутальної агресії. Найбільшими ворогами української національної ідеї й державності виявились тогочасні слабкодухі “батьки нації” й самозакохані горлопани. Історія засвідчила, що на перший Всеукраїнський Військовий З‘їзд прибули делегати від більш ніж одного мільйона двохсот тисяч українських військовиків, на другий - репрезентанти майже трьох мільйонів. Відомо, що себелюбці-політикани трактували їх агітаційним матеріалом. (Нехай пробачать мені нащадки за образливе порівняння, але я не знаходжу іншого відповідника). Щирі поривання та прагнення свідомих українців позбутися врешті-решт московського іга були нівельовані вимогою воювати супроти Німеччини й Австро-Угорщини задля здійснення взятих на себе Центральною Радою перед Тимчасовим Урядом зобов’язань. Наслідки деструктивної діяльності – трагічні. Здеморалізовані дивізії саморозпускались, а в скрутну годину надміру заполітизовані вояки не змогли належним чином протистояти жорстоким зайдам. Відшукати відповідник подіям минулого в нинішньому бутті геть не тяжко.

Аналогії столітньої давнини з нинішнім буттям будуть вкрай доречними, оскільки сьогоднішні виклики нічим не відрізняються від тих, з якими зіткнулись українці в 1917-1921 роках. Вже не перший, не сотий і не двохсотий рік торуємо шлях до омріяної та оспіваної предками реальної (а не бутафорної) незалежності. Вкотре обдурений народ, втомившись споглядати на нелогічні й беззмістовні політичні пертурбації (точніше, підлу щурячу гризню новопосталих магнатів), повернувся до вже звичної для нього ролі пасивного спостерігача. Часи шляхетного середньовічного лицарства минули, тому чесні двобої з нинішніми хамовитими українофобами не в пошані. Проте скиглійськими скаргами на недолю та несправедливість біді не зарадиш.

Нинішні театралізовані дійства довкола вшанування полеглих в січні 1918-го року під Крутами юнаків провокують кожну непримиренну з нещирістю і лукавством душу до справедливого обурення. Навіть після проголошення незалежності загалові нав'язували хибні уявлення про ті події й свідомо замовчували причини, котрі спонукали студентів до ЧИНУ. А вони (на відміну від тогочасних (та і нинішніх також) політиканів), не виголошували емоційних монологів й не давали порад космічних масштабів. Хлопці не запобігали перед наділеними владою, не шукали слави і не запитували, куди йти й що робити. Вони зуміли стати над внутрішньою гризнею й самоорганізувалися проти зовнішньої агресії.

Духовна влада є набагато тривкішою, ніж політична. Саме її механізми по-суті й стягують націю в єдине ціле. Ця влада побудована на особистому прикладі, але не на примусі до дії. І саме усвідомлення причетності до чогось великого, могутнього, відвічного й водночас довічного дарує розуміння, що кожен з нас є не часткою всепереварюючої біомаси, а повноцінною одиницею нації. Юнаки, ЧИН яких свідомі українці щороку вшановують, це зрозуміли. Чи зрозуміємо це ми нині?

Олесь ВАХНІЙ