14 June 2024, 08:27 Житомир: °C
Оксана Трокоз
регіональна представниця Інституту масової інформації у Житомирській області

Житомирський фотограф про роботу в умовах війни: Найцінніше у фото – це історії

62f2245c7584b.jpg

Про повернення в журналістику після кількарічної перерви, найразючіші моменти, небезпеки, переоцінювання життя, посттравматичний синдром і багато іншого ми поспілкувалися з житомирським фотографом Андрієм Дідківським.

Андрію 28 років. Із 2014-го він був штатним фотографом інтернет-видання "Житомир.інфо", потім декілька років займався комерційною фотографією, але початок повномасштабного вторгнення російських військ знову повернув його в журналістику. Нині його світлини про війну в Україні з’являються в медіа та на фотовиставках Німеччини, Франції та США. Фотографія не є для Андрія джерелом прибутку, але це той випадок, коли професія керує людиною: не фотографувати він не може. Опинившись у понівечених війною містах на сході України, Андрій намагається знаходити позитив і вважає, що найважливіше в кожному знімку – це історія.

– Саме початок війни став переламним моментом для багатьох українців. Як ти зустрів звістку про повномасштабне вторгнення?

Я покинувся від вибухів близько 5-ї ранку, були повідомлення, що щось трапилося, але я не встиг розібратися, а просто заснув ще на годину. Війна застала зненацька, не було ніякої тривожної валізки, були елементарно складені якісь речі, була якась готівка. Я ніби готувався заздалегідь, але не думав, що це трапиться саме 24 лютого, не думав, що це буде ранок.

О 6:30 мені подзвонив брат з-за кордону, почав запитувати, що там сталося, якою є ситуація. Я прокинувся і почав розбиратися.

Потім дзвонив друзям, знайомим, запитував, який план дій, хто чим займається, хто планує евакуацію. Я вийшов з дому з рюкзаком і повернувся лише через декілька днів, тому що ми одразу повезли людей до кордону, вивозили декілька родин, завозили по селах людей. Усі речі, техніка, матеріальні пожитки стали непотрібними, бо все, що ти маєш, вкладаєш в один рюкзак, виходиш з будинку і не розумієш, ти повернешся сюди чи ні.

– З перших днів ти полишив усі справи й поринув у волонтерство?

Упродовж двох тижнів я практично не виходив з машини: когось завозив у безпечні місця, перевозив якісь речі, доставляв щось дітям, перевозив когось до кордону. В цей час я не думав про роботу. А потім я зрозумів, що проїздив два тижні й за цей період до мене від клієнтів жодного запитання по фотографії, жодних замовлень, тобто роботи в мене нема. У перший місяць було відчуття, що життя повністю зруйноване і потрібно будувати його заново.

– А як твоя команда? Вони теж втратили роботу чи трансформувалися?

У мене було заплановано декілька зйомок, я зрозумів, що їх не буде, коли вранці 24-го побачив оголошення житомирської студії, що вони закриваються на невизначений термін через повномасштабне вторгнення російської федерації.

Я подзвонив товаришам із продакшну, один з них ще спав і від мене дізнався, що почалася війна. Я його набираю ввечері, а він каже: "Все, я пішов у добровольці, влаштовуюсь у ЗСУ, зараз в черзі у військкоматі". Тобто все змінювалося дуже швидко: людина мала якісь плани на найближчі тижні, але в один момент те, над чим ти працював роками, стає неважливим і на перший план виходять інші речі.

– Тобі було складно зберігати спокій?

Було внутрішнє відчуття тривоги. Коли почали оточувати Київ, важко було зрозуміти ситуацію, повідомлення в різних джерелах суперечили одне одному, достовірну, оперативну інформацію було важко знайти. Саме це стало першим поштовхом, чому я захотів знову повернутися до журналістської діяльності, фотографувати, знімати, їздити й на власні очі пересвідчуватися, якою є ситуація.

Ну і відсутність комерційних замовлень, нерозуміння, коли вони з’являться, наштовхнули на думку, що я можу робити те, що я робив до цього, – фотографувати й водночас бути корисним волонтерам.

– Скільки часу пішло на те, щоб отримати акредитацію ЗСУ і вирушити до зони активних бойових дій?

Перша журналістська поїздка відбулася тільки через місяць. Як би я не намагався акредитуватися, двері в цьому напрямку були зачинені. Тільки через місяць я отримав усі документи, які давали мені змогу кудись поїхати як фоторепортер. Але вперше на Луганщину я їздив без акредитації – я просто взяв фотоапарат і під час волонтерської поїздки мав змогу знімати, що відбувалося на той момент у Сєвєродонецьку, Лисичанську, Рубіжному.

– Як ви волонтерили? Які завдання виконували?

Ті волонтери, з якими я поїхав, займалися евакуацією людей з районів, куди через небезпеку мало хто їздив. Я їм допомагав, водночас робив світлини, знімав відео, бо знав, що це комусь може знадобитися.

Запоріжжя. Волонтери завантажили продуктові набори для доставлення мешканцям Оріхова, Гуляйполя, Плавнів і Кам’янського.

Запоріжжя. Волонтери завантажили продуктові набори для доставлення мешканцям Оріхова, Гуляйполя, Плавнів і Кам’янського

– Пам’ятаєш, коли відбулася твоя перша поїздка як журналіста?

Було ще холодно. У мене десь записані дати, але в моїй пам’яті це все як один день. Під час останніх поїздок стрес був настільки сильний, що по пам’яті навіть важко сказати, яка поїздка була в якому місяці.

Сєвєродонецьк. Люди виходять із бомбосховища

Мешканці Сєвєродонецька в черзі по їжу

– Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне – якими ти побачив ці населені пункти?

Те, що я побачив там, я більше не бачив ніде в тих районах, куди їздив потім. Це просто територія розрухи. З кожним наступним нашим приїздом картина змінювалася. Спочатку були вибиті вікна, якісь пошкодження. А потім що більше ми приїжджали, то більш зруйнованою була інфраструктура. Остання наша поїздка була для мене настільки жахливою. Ми потрапили під обстріли, рвало так, що було відчуття, що ми звідти вже не виїдемо. Розривалися будинки. Били гради, була авіація. Мені було настільки страшно. Я був емоційно непідготовлений до того, що довелося побачити: вулицями ходять люди з контузією, люди не можуть адекватно реагувати. Ти їм пояснюєш, що ми вас вивозимо, зараз відбувається евакуація, а люди роблять речі, які неможливо пояснити.

– Наприклад?

Коли є загроза їхньому життю, вони бігають по хаті, шукають кота, збирають носовички, взуття в коробках, коли лунають вибухи й на евакуацію обмаль часу, вони намагаються забрати всі свої речі, якісь абсолютно непотрібні речі.

Одна з найважчих ситуацій: обстріл по будинку, будинок горить, сусідній будинок палає, ніхто його не гасить, а в цей момент жінка виносить зі своєї квартири половинки гарбузів, штук 10, і говорить: "Я маю винести їх, бо вони згниють", а в цей момент біля будинку автобус, повний людей, водії, координатори – усі нервують, але доводиться вмовити жінку залишити весь цей мотлох і втікати.

У цей момент ти розумієш, що це захисна реакція: люди бояться залишити свій будинок, хочуть звідти поїхати, щоб урятуватися, але не можуть залишити своє майно.

– Ця жінка виїхала?

Так, ми завезли її до Дніпра, звідки її із сім’єю мали влаштувати в безпечне місце. Волонтери завозили цих людей в інші області, на західну Україну, когось – до кордону, комусь знаходили волонтерів, які приймали в Німеччині, Польщі, Франції. Логістично все дуже продумано.

Сєвєродонецьк. Дівчина прощається з батьком перед від’їздом

– Скільки разів ти їздив?

Я так і не порахую. Близько десяти-п’ятнадцяти? Ми постійно їздили, я мав змогу бути другим водієм, багато спілкувався з людьми, які виїжджають. Їх просто потрібно послухати, підбадьорити. Але у всіх цих поїздках від страшних історій, які розповідали люди, від їхнього дикого відчуття стресу я дійшов до того, що сам морально вигорів. Я зрозумів, що більше не "вигрібаю".

Після місяця в укритті мешканці Сєвєродонецька виїжджають до безпечних місць

Сєвєродонецьк. Евакуйовані мешканці прямують до Дніпра

– Яке місце справило на тебе найсильніше враження?

Сєвєродонецьк. Я був там п'ять разів. Це було місто найбільше на мене вплинуло. З кожним приїздом воно було все більше і більше зруйноване. Заїжджаєш у квартал, і місто наполовину зруйноване, це не просто приліт в один будинок, це масово розбиті багатоповерхівки. Останнього разу будинки просто горіли, їх уже ніхто не гасив. Люди були морально вибиті, розуміли, що єдиний спосіб вижити – це втекти.

– Який знімок, зроблений там, для тебе найцінніший?

Я зробив його, коли зносили з четвертого поверху лежачу жінку, у якої зламаний хребет і багато інших проблем зі здоров’ям. Вона вже п'ять років не була за межами квартири. Я піднявся поверхом вище і сфотографував, як військові її зносять. Цей знімок не суперпрофесійний, він не був знятий на камеру, але для мене він показує хоробрість військових, які ціною свого життя йдуть під обстріли, роблять те, що просять у них прості волонтери, прості люди. Зносити цю жінку – це не було завданням командира. В цьому знімку дуже багато контексту, в ньому про людяність і моральність військових. Із дня в день вони під обстрілами виконували надскладні завдання, тримали позиції і погодилися разом з волонтерами зробити ту справу, яка, по суті, їх не стосується.

Сєвєродонецьк. Евакуація місцевої мешканки, яка через травму хребта п'ять років не виходила з дому

– Чи були моменти, коли ти не зробив знімок і про це жалкуєш?

Так. Це було при виїзді із Сєвєродонецька. Я не зробив фотографію, про яку можу жалкувати довго. Але в цей момент було не до фотографії. Поряд горить будинок, усе сіре, валить дим, і бабуся тягне за ногу тушку індика. Я так зрозумів, що з магазинів чи баз дозволили забирати заморожені продукти, які без електрики зможуть зіпсуватися. Цей індик уже розтанув, лишає по бруківці водянистий слід. Я вийшов, пропоную бабусі поїхати з нами: "Ми завеземо вас до Дніпра, про вас потурбуються", а вона навідріз відмовляється: "Ні, тут мій дім, тут моя рідна земля, я її не полишу". Ми не були впевнені, що її дім вцілів, вона виглядала дуже розгубленою і не відповіла нам, де вона мешкає, звідки і куди йде. Складалося враження, що вона з цим індиком ходить уже не перший день, але їхати відмовляється. В такі моменти почуваєшся безпорадним.

– Розкажи, будь ласка, про ситуації, в яких тобі було дуже страшно

Ми приїхали евакуювати дідуся, який після інсульту не ходить, а користується візком. Нам потрібно було забрати його в автобус. Ми зупинилися біля під’їзду, і в цей момент почався обстріл градами, ми забігли в цей під’їзд, лишили порожній автобус і не розуміли, що робити, бо біля нас так сильно гупало, що дрижав будинок. Я розумію, що не контролюю ситуацію, що потрібно вивезти людей. І хід думок такий: що станеться, якщо наш автобус згорить? Можливо, це наступ їхніх військ? Можливо, місто оточене і ми не зможемо виїхати? І починається панічна атака, коли дві години не можемо вийти з під’їзду, тому що сипле так, що здається, ніби зараз цей під’їзд разом з підвалом провалиться в землю і ти вже не вийдеш звідси.

– У тебе в таких поїздках був бронежилет, каска, аптечка – якийсь елементарний набір?

Під час перших поїздок у мене не було нічого. Найперша аптечка, яка у мене була, найбанальніша, з того, що можна було купити в аптеці. На початку травня в мене з’явився бронік і каска, тактична аптечка. Із цим всім ти відчуваєш захист, почуваєшся спокійніше, я себе порівнював з їжаком, якого атакують, а ти скрутився в клубок і висунув голки. Але це відчуття безпеки інколи хибне, тому що я себе ловив на думці, що коли я в бронежилеті, то в мене ніби з’являється якась суперсила, можна ризикнути й полізти туди, куди б не поліз без броні, а це додатковий ризик.

– Твої фото переважно про зруйновані міста і долі?

Зайвий раз я не хотів знімати руйнування. У мене є внутрішній блок на деякі знімки. У найсумніші моменти хотілося зняти щось світле, добре, приємне: дітей, які обнімають кота, людей, які сидять в автобусі в безпеці, людей, які сапають клумбу і поливають квіти біля зруйнованих будівель. Хотілося показати, що люди не змирилися з тим горем, з яким зіткнулися. Хотілося зафіксувати хоч трішки світла.

Можна було фотографувати багато, але ці фото без контексту і без прив’язки до історії не зачіпають. Руйнування не передають у повній мірі того горя. Згорілий будинок не показує всіх зруйнованих життів.

Мешканці Коростеня відновлюють помешкання, пошкоджені вибухами

– Ти знімав і постраждалі населені пункти на півночі Житомирщини, зокрема і Коростень, звідки ти родом. Що відчував під час тієї поїздки?

Я поїхав у той район, де жила моя двоюрідна сестра. На початку війни, коли на їхні будинки росіяни масово скидали бомби, вони поїхали до Литви. Під час відрядження я був саме біля її побитого вибухами будинку, в якому вибиті вікна і довкола багато пошкоджень. Я не міг повірити, що це саме в моєму рідному місці, саме в нас, а не десь там далеко.

Коростень після бомбардувань російською армією

– Ти вже говорив, що пережив багато стресів під час цих поїздок, небезпечних моментів і спілкуючись з людьми, які втратили все. Як це позначилося на тобі?

У мене бували моменти, що я не міг вийти на вулицю. Повертаючись до нормального життя, я собі докоряв: чому я тут? Я не міг зрозуміти, чому я можу піти в кафе, випити каву і з’їсти смачної їжі, а в них нема навіть води. Я ловив себе на думці, що я відзняв купу всього, але не маю сил щось писати чи показувати. Коли вмикаєш комп’ютер і зависаєш на годину.

– Ти звертався по психологічну допомогу?

Вся моя психологічна допомога – це один-єдиний тренінг, організований у Житомирі. Я думав, що сам впораюся з усіма обставинами, хоча можу сказати, що на початку війни я не усвідомлював, що це буде настільки психологічно важко. Було б ідеально ще до війни пройти тренінг із подолання стресу, але і зараз це актуально, так само як і навчання з домедичної допомоги, практики в мене нема.

– В яких країнах публікувалися чи демонструвалися твої фото?

Україна, Німеччина, Франція і США. Це були фото з евакуації, люди, які ховалися в підвалах. Це фото про порятунок і надію.

– Зважаючи, що війна триває, зважаючи, яка кількість матеріалу в тебе зібрана, якою ти бачиш свою подальшу роботу?

Саме зараз я зв’язався з людьми, які хочуть знімати фільм про Україну. Також я й надалі зніматиму про волонтерів і про те, як вони допомагають людям в охоплених війною регіонах. Журналістика зараз не є джерелом прибутку для мене, можливо це робота на майбутнє, я не знаю.

– Підсумовуючи сказане, що найцінніше ти виніс із цих поїздок?

Найцінніше у цих всіх поїздках – це історії людей, які мене вражають. Це люди, які запалюють щось робити. Це фантастичні історії. Після знайомства з усіма цими людьми я впевнений, що Україна переможе. Я не маю жодних сумнівів. Я не знаю, що може перемогти цю націю і яка кількість росіян потрібна, щоб захопити Запоріжжя, Харків чи Київ. Не існує таких обставин, які здатні змусити наших людей підкоритися.