Відеоісторії про людей, які постраждали від наступу російських військ на Житомирщину, про волонтерів, військовослужбовців, рятувальників та вимушених переселенців упродовж 4-х місяців знімають та публікують двоє житомирських журналістів Назарій Томчук і Костянтин Кас’ян.

До війни вони займалися продюсуванням, створенням програм і документальних фільмів, які транслювалися у різних ЗМІ. Одна зі зйомок була запланована і на 24 лютого, але почалося повномасштабне вторгнення росіян. Проєкт припинився, більше місяця Назарій і Костянтин патрулювали вулиці Житомира, хотіли потрапити в ряди ТрО, ДУК, стояли на блокпостах на виїзді з Житомира, а потім отримали грант від Європейського фонду за демократію і почали роботу над проєктом «Війна. Житомирщина». Про роботу в умовах війни, труднощі і ризики ми споспілкувалися з Костянтином і Назарієм.

У березні-квітні багато місцевих журналістів працювали дистанційно, мало хто практикував виїзні зйомки через побоювання. Ви ж були одні з перших, хто поїхав безпосередньо у населені пункти, де нещодавно стояли росіяни. Не боялися?

Костя: війна почалася і ввечері 25 лютого ми пішли до Головного управління нацполіції. Там збиралися добровольчі формування для патрулювання міста Житомира, для допомоги поліції, щоб закрити все місто. І на такому патрулюванні під час затримання ДРГ в центрі міста ми потрапили під перестрілку. Після цього випадку у мене особисто страх зник. Потім, коли відходиш від цього, приходить усвідомлення, що, власне, ти нічого і не міг зробити, ти вже потрапив у таку ситуацію. У нас не було ні зброї, ні бронежилетів, ми просто лягли на землю і чекали, коли це все мине.

Назарій: Я погоджуюсь, що після того випадку страх пішов. Потім ми ще патрулювали під сиренами, чули і бачили, як бомбили Богунію і над нами літаки літали. І після того з’явився якийсь пофігізм.

Костя: Приходить розуміння, що ти не впливаєш на цю ситуацію, розумієш, що прилетіти може у будь-який момент і в будь-яке місце, де в цей момент будеш знаходитись ти.

Ці події і побачене під час патрулювань підштовхнули вас повернутися до думки повернутися у журналістської роботи і фіксувати злочини росіян?

Назарій: За патрулювання нам не платили, а у нас родини, ми вже думали навіть якусь звичайну роботу знайти. Але тоді ми дізналися, що Європейський фонд за демократію має можливість підтримати наш журналістський проєкт. Я не планував займатися журналістикою, хотів йти в ТрО чи в ЗСУ, а потім, коли з’явилася можливість знімати відео про війну, ми подумали: що ми можемо знімати? І придумали проєкт «Війна. Житомирщина».

Практично одразу ви поїхати у далекі села і міста Житомирщини, які пережили бомбардування та окупацію?

Назарій: Це проєкт не для того, що знімати голову військової адміністрації чи міського голову, який буде розказувати про ситуацію в місті. Для цього є місцева журналістика. Хотілося щось нове, хотілося побільше історій людей. Основний фокус проєкту – війна, її наслідки, військові, які захищають Житомирщину. Місія проєкту – показ злочинів росіян, наслідки бомбардувань міст та сіл, свідчення очевидців та інформування про рух опору українців.

Костя: ми розуміли, що про наші окуповані села ніхто не знає а ми були готові їхати, знімати, показувати ці населені пункти після деокупації.

У квітні-травні житомирські журналісти скаржилися на закритість влади, відсутність чітких правил для роботи і складнощі в отриманні дозволів на зйомку. Ви стикалися з такими труднощами?

Назарій: Нам пощастило, ми почали проєкт всередині квітня, коли правила вже були. Плюс ми отримали акредитацію Міноборони. Тільки раз чи двічі, коли ми їхали у велике відрядження постраждалими населеними пунктами, нам довелося попередити поліцію, попередили Коростенську військову адміністрацію, що ми їдемо, вказали номер машини, щоб на блокпостах про нас знали.

А як щодо поїздок у райони ведення бойових дій?

Назарій: Ми виконали майже усе, що планували по населеним пунктам Житомирської області, але в плані роботи з військовими було складно. Нам вдалося поїхати лише на Донеччину до 95 бригади.

Костя: Добитися дозволу на цю поїздку було дуже складно. Назарій ходив до всіх пресслужб військових, електронні листи, телефонні дзвінки, походи до голови військової адміністрації, дзвінки заступниці міністра…

А у чому справа? Чим пояснювали?

Назарій: Я чув, що зараз така політика офісу Президента. Коли я дзвоню у пресслужбу однієї з бригад, а мені кажуть «ми не займаємося журналістами», я такий : «а хто?». Треба дзвонити до якихось командирів…

Костя: Коли ми приїхали на схід до 95 бригади, там деякі хлопці у приватній розмові запитували, чи ми безкоштовно, бо мають інформацію, що журналісти платять великі гроші, щоб приїхати до них.

Назарій: Ми не виконали свою місію побувати на позиціях 30-ї, 26-ї та інших бригадах, які нас захищають. Добитися такої поїздки на регіональному рівні – просто нереально. Водночас ми бачимо Бутусова, який їздить взагалі без акредитації. Коли ставиш такі запитання, нагорі починають нервувати і говорити, що Бутусов – поганий. Але при цьому він собі їздить. Ми бачимо ТСН, бачимо Цаплієнка, які їздять, тобто проблеми в цьому нема, всі розуміють про безпеку, але ми зіштовхнулися із вибірковістю військових і тим, що через пресслужбу ти не можеш нічого вирішити.

Які ще складнощі виникають під час організації поїздок на позиції наших військових?

Назарій: Щоб поїхати туди, потрібні великі кошти. Водії бояться їхати. Коли ми їхати у 95-ту бригаду, нам відмовило дуже багато людей. Ті, хто готовий їхати, просять дуже великі гроші. Це за 10 тис грн., але деякі перевізники просять і по 50, і по 70 і більше за таку поїздку.

А в плані безпеки як?

Назарій: Було безпечно. Але, коли на Донеччині ми приміряли бронежилети, і в цей момент включилася сирена. Коли ти в Донецькій області, це відчувається зовсім по-іншому, ніж на Житомирщині (навіть на локаціях, де були прильоти).

Костя: Коли приїжджаєш на позиції, то там постійно бахкає. Там не було тиші, постійно чуєш роботу артилерії. Постійно. Туди летить, назад летить. Кожні 3-5 хвилин вибухи.

Яка із ваших поїздок Житомирщиною вразила найбільше?

Костя: Коли поїхали вперше, ми ж, по суті, не знали, що таке війна, наслідки війни. І коли ти їдеш, а там просто випалені ліси, лісові масиви. Заїжджаєш в села, а навкруги усе чорне. Від хат залишаються димарі. Це страшно.

Назарій: Ми поїхали у село Привар, про яке до цього ніхто не писав. Це село, яке спалили майже на 70%. 3-4 хати всього лишилося, це було жахіття. Вразили поїздки в Малин, Овруч, де ціла родина зникла просто у підвалі після вручання авіабомби. Малинська громада, де загинула ціла родина і маленьких діток познаходили у посадці за 40 метрів від епіцентру вибуху. Ти бачиш руїни і розкидане маленьке взуття… Будь-яка подальша поїздка вражала. Ці старенькі бабусі… Їй 96 років, стоїть і плаче: «Дітки, що ж це робиться? Фашисти так не робили».

А як вас сприймали люди? Чи боялися вони спілкуватися з журналістами?

Костя: Вони хотіли говорити. У селах, які піддавалися сильним ударам, там люди відкриті були. Вони хотіли виговоритися, хотіли, щоб їх послухали.

Наразій: У селі Христинівка, за 2 кілометри від якого стояли росіяни і стріляли, дід каже «пішли, я тобі зараз покажу». Людина ходить годину і показує кожну вирву.

Костя: Два рази ми приїздили у Малин. 20 травня був один удар по залізничній інфраструктурі і через день був повторний. Ми спілкувалися з людиною, чия хата буквально за 100 метрів від залізниці. Ми приїхали, він розповідає, там хата була трішки підвалена. Ми приїжджаємо наступного разу, а він стоїть і ледь стримує сльози. Перш ніж поспілкуватися з ним на камеру, ми просто стояли і слухали його хвилин 20.

У вашу адресу не було претензій, що саме ваші зйомки стали причиною повторного ракетного удару, як це часто пишуть у соцмережах?

Костя: Ні, навпаки у нас запитували: чому ви приїхали, невже не боїтесь? Вони розуміли, чому туди прилітало, розуміли, що там конкретно працювали навідники. Крім того ми їм пояснювали: ми їдемо, щоб показати ваші історії, зафільмувати злочини, це потрібно для нашої країни, це потрібно для вас як доказ у судах для отримання компенсацій.

Розкажіть про психологічну складову такої роботи. Чи були ви готові почути таку кількість історій про людське горе?

Назарій: Дуже важко слухати ці історії. Ти намагаєшся відійти від цього, ставитися як до журналістської роботи, інакше може поїхати дах. Але все одно нестерпно важко робити матеріали про загиблих дітей.

Костя: От Коростень, де нам подружжя розповідало, що у них під час бомбардування були друзі. І дитині, трирчіному малюку, уламком, який пробив декілька стін у будинку, відрізало ніжки. Невинна дитина, якій всього лиш три роки… Ти ніби намагаєшся вдягнути якусь внутрішню броню, але все накопичується, і все одно з часом пробиває.

Ви зверталися по допомогу до психологів?
Костя: Ми спілкуємося, у нас є знайомі психологи. Я консультуюсь, тому що перенести все це самому дуже важко. Набагато простіше, якщо ти спілкуєшся з людиною, яка може просто вислухати. Іншого нічого і не потрібно. Просто ці емоції, які тебе наповнюють, ти виливаєш психологу.

Розкажіть про виставку “Мистецтво наша зброя”, фотографії, які ви робили під час зйомок проєкту, можна було побачити у музеї.

Костя: Дякую роману Насонову, це директор краєзнавчого музею, наші фото, які ми робили під час поїздок в деокуповані і розбомблені населені пункти, стали частиною виставки про війну. Дякуємо йому за це дуже.

За 4 місяці ви відзняли практично усі постаждалі населені пункти і служби, які займаються ліквідацією наслідків війни? Чи буде продовження проєкту?

Назарій: Так, ми об’їздили усі постраждалі громади, міста і села, поспілкувалися з людьми, також зняли матеріали про ДСНС, поліцію, Нацгвардію, прикордонників, медиків, волонтерів і ще до 95 бригади поїхали. Наразі ми шукаємо фінансування для продовження проєкту, ми можемо зняти ще багато історій, готові їхати на позиції наших військових, але без фінансування просто не потягнемо такі поїздки.

Як вважаєте, чим закінчиться війна?

Назарій: Я думаю, ми переможемо, нам просто не залишається нічого іншого. Ми переможемо.

Костя: Коли ти приїжджаєш на схід, а там в окопах 18-річні хлопці і говорять «Ми хотіли в бойову бригаду потрапити, ми не хотіли стояти на 6-й лінії оборони охороняти якісь там державні приміщення», це настільки вселяє віру в нашу країну, в наших людей, в нашу перемогу. Я думаю, що перемога буде за нами. Так, вона складна, так, висока ціна, але перемога буде наша.

Оксана Трокоз, регіональна представниця Інституту масової інформації в Житомирській області