Довго не наважувався публічно висловитися на цю тему. Зводив думки докупи. І от – ділюся з Вами. Буду вдячний за пропозиції та рекомендації, конструктивну критику та активну громадянську позицію.

Мова іде про реалії бізнесу під час війни, про модель військової та повоєнної економіки, про протекціонізм та патерналізм, про перспективи податкової реформи…

Теза №1. Війна за цінності.

Я переконаний, що російсько-українська війна справді є війною глобальною та світовою. Це війна за цінності та пріоритети. Війна тоталітаризму, «руського міра» з демократією та «козацькою вольницею».

Крім того, це також війна економічних ідей та моделей. Малоефективна олігархічна економіка проти сучасного динамічного капіталізму. Війна патерналізму з підприємницьким духом. Так би я собі бачив нинішній стан речей. Так, я свідомий, що в Україні економічна модель також має ознаки олігархічної. У мене немає сумніві, що соціальний патерналізм ще буде дуже довго боротися із духом підприємництва. Я переконаний, що рівень бюрократизації процесів у вітчизняній економіці зависокий, адміністрування податків потребує спрощення. Але за будь-яких обставин ми ідеологічно живемо в іншому економічному вимірі. І те, як український бізнес відреагував на виклики війни – найкраще це демонструє. За даними дослідження Mastercard SME Index, 28% українського малого та середнього бізнесу розширили свої ринки і працюють з закордонним споживачем. Ще біля 21% збираються це зробити найближчим часом. Власний досвід також підтверджує коректність цих висновків. Так, європейські ринки важко завойовувати, ще важче утримувати. Але це той шлях, яким іде сьогодні український бізнес.

Теза №2. Бізнес під час війни існує.

Тотальна війна передбачає тотальну мобілізацію економіку. Це означає, що серцем економіки стає ВПК. Все для фронту, все для перемоги. З цим гаслом у 1941 році радянський союз заганяв дітей до верстатів, налагоджував складання снарядів прямо у приміщеннях шкіл. Як наслідок, легка промисловість майже лягла. До 80% взуття та форми радянська армія наприкінці війни отримувала по ленд-лізу. Сфера послуг перестала існувати та замінилась чорним ринком.

Слава Богу сьогоднішня ситуація в Україні інша. Бізнес живий і досить креативний. Так, концепція національного спротиву передбачає, що в першу чергу розвиватимуться бізнес-процеси пов’язані з життєдіяльністю критичної інфраструктури та підприємства ВПК. Але при цьому треба розуміти, що війна – це не лише бойові дії на передовій, це ще функціонування економіки, забезпечення соціального захисту, робочі місця та достойні зарплати громадянам.

Орди агресора були вражені рівнем життя пересічних українців, станом доріг, розвитком інженерних мереж, цифровізацією, освітленням та статками пересічних українців. «Хто вам дозволяв жити краще» - ось ключова теза, яка визначає всю глибину прірви між нашими суспільствами.

Все це є результатом щеплення підприємницької ініціативи в генотип українця.

Тому, влада має розуміти (у сподіваюсь розуміє), що цивільний бізнес не має відмирати. Економічний тоталітаризм не повинен визначати портрет української економіки у військовий та повоєнний період.

Теза №3. Підтримка вітчизняного виробника.

Наведу конкретний випадок із волонтерських буднів. Якось наша команда, яка далеко виходить за межі ЖКК, вирішила завчасно зайнятися проблемою забезпечення теплою формою військовослужбовців. Почали вивчати питання. І вийшла дуже цікава тенденція. Вітчизняний виробник, який працює в цьому напрямку, дає в середньому на 20-30% ціну вищу, аніж турецький. Зокрема, флісова кофта українського виробника, який співпрацює з МО, може коштувати на виході від 1100 грн за одиницю. Тоді ж як в турецькому опті подібна ж продукція стартує з 650 грн. І питання не тільки в якості. Головна проблема – в логістиці.

Крім того, ми ще не говоримо, що в Туреччині продукція знаходиться на складі, а в Україні виробляється з коліс і її потрібно очікувати.

Обсяг замовлень обраховується сотнями тисяч одиниць декількох номенклатур. За умов, що всі ці замовлення обробляє український виробник – це робочі місця, податки, зарплати та соцзабезпечення. І от тепер питання, як правильно вчинити? Звичайна комерційна логіка говорить, що виграє ціна. І тоді ми маємо іти до іноземного виробника. Але в довгостроковій перспективі, на державному рівні важливим є підтримка вітчизняного бізнесу. А тут важливо вже розділяти протекціонізм від звичайної корупції. Межа дуже тонка.

І це стосується усього. Відбудова країни – це сотні мільярдів доларів інвестицій в середньостроковій перспективі. Хто їх реалізовуватиме, де ми закуповуватимемо продукцію? Почнемо з елементарного – в Україні немає власних потужностей з виробництва скла. Потреби є, спроможності є, виробництва немає. І таких унікальних секторів економіки – чимало. Питання лише в доступності інвестиційних ресурсів.

Як можна підтримати вітчизняного виробника сьогодні? Перше, протекціонізм у закупівлях. Друге, допомога із інвестиційними ресурсами на рівні гарантій. Третє, регулювання податкових інструментів, як мінімум спрощення адміністрування, як максимум – зменшення навантаження. При цьому традиційні бічі українського бізнесу ніхто не скасовував. Це перш за все свавілля різного роду перевіряючих органів. Недореформованість судової системи. Невміння роботи з інвесторами на стратегічному та локальному рівнях.

Це ми проговорили підтримку українського бізнесу на рівні держави. На рівні споживачів вже давно працює чимало дуже цікавих ініціатив у форматі «купуй українське», «не купуй у агресора» та «Don't Fund Murder». До речі, в багатьох країнах старої Європи, споживачі свідомо обирають продукцію вироблену в їхньому регіоні, перед аналогічною дешевшою, але з інших країн ЄС. Це і є цивілізований свідомий протекціонізм на рівні споживачів. «Купуй вітчизняне», навіть, якщо воно дорожче. А Воно буде дорожче – бо зруйновані логістичні маршрути, ринки постачання та збуту, ускладнені фінансові операції.

Українські захисники на передовій відстоюють наш з вами спосіб життя та наші життєві цінності. Тож завдання тих, хто в тилу – зберегти ці цінності. Після спільної перемоги, захисники мають побачити і зрозуміти, що їхні жертви не були марними. А перемога – це не лише український прапор у Луганську, це ще й український прапор у Брюсселі. І цей шлях ми маємо пройти не тільки через війну, але і через розвиток та модернізацію економіки.