Сьогодні весь світ визнає, що війна в Україні – це війна між добром і злом, між світлом і темрявою, між майбутнім та минулим. Вона не зможе просто припинитися, її не можливо «заморозити». Обов’язково буде Перемога і поразка. Для нас Перемога – це звільнення територій, відстоювання незалежності та цілісності, повернення всіх полонених та вшанування всіх загиблих. Але поняття Перемоги на цьому – неповне. Повною Перемога буде лише тоді, коли Україна стане не просто частиною Європи, але і певним регіональним, економічним та демократичним регіональним лідером. Це не декларації, і не прожектерство. Так реально може і має бути.
А це означає, що повною наша українська Перемога має бути не тільки на фронті, але і в економіці, адміністративному управлінні, радикальних і послідовних реформах судової, правоохоронної сфери, завершенні децентралізації та дерегуляції економіки, її модернізації, зміни пріоритетів розвитку.
Сьогодні майже повністю зруйнована частина підприємств, які традиційно були основними наповнювачами бюджету. Мова іде про металургію, енергогенерацію тощо. Щомісяця державний бюджет потребує цільових донорських вливань для покриття т.зв. «касових розривів». Падіння ВВП України очікується на рівні 50%. Прогнозоване безробіття до кінця 2022 року – 30-35%. Найбільш вразливими сегментами, що постраждали від бомбардувань агресора є житловий сектор та промислова інфраструктура.
Але при всьому при цьому українська економіка повністю не впала. Бізнес демонструє дива стійкості, не лише тримаючись на плаву, але і видозмінюючись та розвиваючись, генеруючи сотні мільйонів гривень щомісяця волонтерської допомоги.
Проте, як завжди, відбувається це не завдяки державній підтримці, а в силу стійкості саморегулюючої моделі українського бізнесу, патріотизму чи економічному героїзму (чи навіть егоїзму) окремих підприємців. Простіше кажучи, бізнес не особливо розраховує на допомогу держави. Всі адміністративні прорахунки влади сьогодні списуються на війну. Саме тому, фіксуючи окремі проблеми, які сьогодні простежуються у взаємовідносинах бізнесу та влади, ніхто не прагне «качати човен». Але проблеми потрібно фіксувати, потреби – забезпечувати.
Податкове стимулювання.
Наприкінці серпня бізнес-спільнота активно включилась в обговорення чергової моделі податкової реформи – «10,10,10». Цей проект був запущений як хвилі по воді з одного з центрів прийняття рішень. Вже тоді було очевидно, що новий бюджетний рік буде формуватися на старій податковій основі. Озвучена ж ініціатива – лише намагання перевірки на активність та адекватність. Головним критиком ініціативи був керівник податкового комітету Д.Гетьманцев, який, власне, і отримав свою порцію критики та негативу від представників бізнесу.
Позиція підприємців досить проста. Перше, бізнес має вижити під час війни, в цьому і полягає стійкість суспільства. Друге, дії держави у податковій сфері мають бути прогнозовані та зрозумілі. Третє, регулювання податків – один із інструментів підвищення стійкості економічної моделі суспільства. Четверте, інвестиції – кров економіки. І цей кровообіг має бути і під час війни. А податкова система, по аналогії, насос, який качає цю кров.
Якби там не було, дискусія не завершилась. Потреби в реформуванні податкової системи тільки посилились.
Неповернення ПДВ.
Найпростіше сказати, що це проблема насамперед експортерів. Саме вони страждають від вимивання обігових коштів через заморожування податкових декларацій, як результат – неповернення ПДВ. Але це дуже помилкове твердження. Результатом цього негативного економічного явища є зниженні інвестиційної привабливості і прогнозованості дій уряду в цілому. Держава сприймається як дуже поганий партнер, який не виконує своїх зобов’язань. І це ілюзія – думати, що війна все спише. Кожне збережене робоче місце під час війни – це десятки нових після Перемоги. Хочеться вірити, що влада це розуміє, саме тому і розпочала комплекс дій щодо ліквідації цього управлінського гепу.
Здатність Держави до ефективних дій в ургентних умовах.
Чи проходили ви челендж «ввези генератор» в Україну в умовах блекауту? Після перших ракет по об’єктах інфраструктури, було зрозуміло, що агресор не має жодних стримуючих факторів. Він буде розкидати ракети по ТЕЦ, ГЕС, підстанціях, мостах та плотинах. У влади було декілька місяців на те, щоби спрогнозувати масштаб проблеми та розробити інструменти її вирішення. Ми не говоримо про фізичний захист споруд – це окрема історія. Але нам важливо, чому перші управлінські рішення були прийняті не до, а після масованих відключення електроенергії в Україні. І навіть після прийняття відповідних нормативних актів, логістичний процес ввезення генеруючих потужностей нагадував біг по мінному полю.
Як відомо, Україні допомагає весь світ. Наші партнери допомогли нам законтрактувати партію дефіцитного електрогенеруючого обладнання. Десь починаючи з жовтня, влада почала обговорювати можливе стимулювання імпорту генераторів та трансформаторів. Але конкретних дій – не було.
І навіть після прийняття відповідного рішення уряду про скасування ввізного мита на генератори (11 листопада), реальних інструментів реалізації цього рішення не було. На митниці стояли десятки фур, очікуючи поки митники та прикордонники отримають відповідні роз’яснення щодо процедури. А в цей час у всій Україні вимкнули світло. Вітчизняні енергетики – великі герої, які воювали з агресором на своєму фронті. Їм вдячна вся країна та весь бізнес, який відновлює свою діяльність навіть у таких складних умовах. Ми не «качаємо човен». Але впевнені, що держава могла б діяти динамічніше, швидше та ефективніше. В принципі, ситуація з ввезенням генераторів у листопаді на 99% нагадала ситуацію з паливною кризою у травні. Всі розуміли, що це станеться, всі знали, що потрібно було робити, але бюрократична машина розгорталась дуже повільно.
Логістичні проблеми та перезріла потреба реформ на митниці.
Логістика – це ще одна об’єктивна складність, з якою стикається сьогодні український бізнес. Треба визнати, що це проблема стосується і усього зарубіжного бізнесу. Недаремне, для організації транспортного коридору вимушені були долучатися ціла Організація об’єднаних націй та зарубіжні країни. Логістичне та транспортне плече стало довшим та дорожчим. Бізнес знову ж таки вирішував свої проблеми самостійно. Хоча слід віддати належне державі, була здійснена інституційна спроба нормалізувати критичний імпорт.
Але минуло 10 місяців прямої агресії, а черги на кордоні критично не зменшились. Простої товару вимірюється тижнями. Реалізовані заходи держави щодо збільшення пропускної здатності кордону є очевидно недостатніми. І питання не в тому, що складно відкривати нові пропускні пункти чи розширювати спроможності існуючих. Потрібно в принципі переглянути систему роботи митниці, максимально її спростивши та діджиталізувавши. В силу останніх проблем, можливо варто розглянути іноземний досвід модернізації роботи митниці, аж до запровадження концесії.
І наостанок. Війна – це процес тут і зараз. Наші бійці прямо зараз, в мороз, звільняють від ворога українські землі. Наш фронт також триває саме зараз. Не треба говорити, що сьогодні не час для реформ чи модернізації. Навіть для таких глобальних, як реформа податкової системи та митниці. «Після Перемоги» ніколи не прийде, якщо не кувати цю Перемогу кожної миті!
