У серпні 2019 року у Житомирі при Державній установі “Центр пробації” почав працювати кіноклуб документального кіно Docudays UA, що входить до Мережі кіноклубів DOCU/CLUB . Його створила тодішня очільниця відділу Центру Ліна Бабич.

Повномасштабна війна змусила призупинити покази фільмів у Житомирі. Ліна Бабич, як і мільйони українців, зараз тимчасово живе за кордоном. Але навіть за тисячі кілометрів від рідного міста документальне кіно допомагає їй об’єднувати і підтримувати земляків.

Ми із сином виїхали в Німеччину на початку березня 2022 року. Це було важке рішення, але, якщо чесно, ми були впевнені, що їдемо тижні на 2-3 максимум. У Німеччині вже багато років живе моя двоюрідна сестра, яка допомогла нам знайти житло і влаштуватися на перший час. Так ми опинилися у маленькому містечку Шведт за 100 км від Берліна. Ми були у першій хвилі біженців, коли країни Європи ще не виробили чіткої процедури прийому і допомоги українцям. Важко було оформити документи, отримати соціальні виплати, люди впадали у відчай, бо багато хто з нас витратив останні кошти, щоб дістатися сюди.

Жити тут непросто, деколи дуже складно емоційно. В нашому містечку розташований єдиний у Німеччині нафтопереробний завод, який працює на російській нафті. Майже все місто працює на цьому заводі. Коли постало питання відмови від російського газу і нафти, то жителі цього міста зреагували досить гостро і на перспективу лишитися без роботи, і на нашу присутність. Важко пояснити тим, хто стоїть на мітингу з транспарантами і вимагає постачання російських енергоносіїв, що відчуваєш, прокидаючись о 5-й ранку від бомбардувань. Важко пояснити, що за їхнє мирне життя, за надходження нафти, газу і збереження їхнього місця роботи платять своїм життям наші люди. Щопонеділка тут проводять акції ті, хто підтримують росіян і їхню загарбницьку війну, обурюються підвищенням цін у Німеччині, протестують проти допомоги українцям. Приїжджають з Берліна політики, які також влаштовують мітинги з вимогою знизити ціни на все. Мені здається, що у Шведті є багато людей, які навіть не хочуть заглиблюватися у причини таких змін у їхньому житті. Звісно, є й дуже багато німців, які розуміють ситуацію, щиро співчувають українцям і допомагають, чим можуть. Але проросійські настрої у Шведті дуже відчуваються, на жаль.

Ліно, у Житомирі ви створили кіноклуб документального кіно Docudays UA, проводили покази, займалися правопросвітою. Що спонукало вас започаткувати покази документального кіно далеко від дому, у Німеччині?

У нашому місті соціальні працівники періодично проводять благодійні заходи для українців, влаштовують театральні вистави для дітей. Я прийшла до них і сказала, що хочу зібрати глядачів для показу документального кіно. Якщо чесно, вони не вірили, що люди будуть приходити і спілкуватися. З німцями такого не зробиш, вони не будуть збиратися ось так спонтанно і відверто висловлюватися на широкий загал.

Перший показ я проводила для підлітків. Моєму синові зараз 15 років. Бачила, що йому дуже важко, не вистачає друзів, спілкування з однолітками. Поблизу не було дітей-українців його віку. У школу він не ходив - минулого року підлітків з 8 по 11 клас тут у школи не брали. Це випускні класи, треба складати іспити, а без знання мови це було б неможливо. Тому у мене виникла ідея просто зібрати підлітків і познайомити їх між собою. Працівниця соціальної служби допомогла з контактами батьків, виділила приміщення. На жаль, у них немає проєктора, щоб проводити покази. Але сестра віддала мені свій старенький ноутбук - і ось так ми зібралися.

Так само було з показами для жінок. Також хотілося, щоб вони просто познайомилися між собою і почали спілкуватися. Коли ти тут одна, то не знаєш, до кого звернутися за порадою. Важко знайти перукаря, манікюрницю чи сімейного лікаря. Є прості побутові речі, про які треба хоч з кимось порадитися.

На початку якось не думала, що ці зустрічі потрібні й мені. Моєю метою було допомогти іншим. Але так сталося, що кіноклуб допомагає і мені самій вистояти емоційно. Новини з України, постійна тривога за рідних виснажують. А коли готуюся до показу, мушу передивитися фільм, зробити сценарій. Коли робиш те, що подобається, це відволікає від депресивних думок, які тут постійно всіх долають.

Але ж ви не дивитеся комедії чи мелодрами. Люди приходять у ваш клуб на документальне кіно. Часто воно буває драматичне. Хіба це допомагає “втекти” від проблем?

Документальне кіно дає розуміння, що людина може впливати на проблеми і вирішувати їх. А це додає сили. Бо в документальних фільмах герої - справжні, це такі самі люди, як і ти, їхні історії не вигадані, і якщо їм вдається подолати перешкоди, починаєш вірити, що й ти - зможеш. Хоча різні люди по-різному реагують на фільми. Як не дивно, з дорослими важче. Не всі розуміють документальне кіно, не всі розуміють, навіщо ми дивимося ці фільми – з дорослими треба більше працювати. А з дітьми інакше. Звісно, я не показувала документальні стрічки про війну або про Майдан, щоб не ятрити рани. Ми дивилися “Джованні і балет на воді”, “Домашні ігри”, “Край електросміття” - фільми про екологію, ґендерну рівність. Вже після першого перегляду наші діти мене вразили: вони глибоко аналізують побачене, чітко формулюють думки, сміливо дискутують.

Був показ, де в одній аудиторії зібралися дорослі і діти 10 років і старші, з ними прийшли мами й бабусі. І знаєте, під час обговорення фільму говорили діти, тому що дорослі більш закриті, їх важче розговорити. Але ті, хто приходить в кіноклуб знову й знову, стають відкритіші й обговорюють фільми більш вдумливо, розуміють, як це для важливо: думати, висловлювати свої думки, слухати інших, спілкуватися.

Я вже познайомилася з українцями із сусідніх міст, пропоную їм проводити покази. Люди дуже задоволені, що можуть не просто подивитися фільм, але й у форматі докуклубу обговорити свої емоції після цього. У грудні я показувала фільм українцям у Берліні. Це були молоді люди з активною позицією, які пройшли Майдан. Ми дивилися “Українських шерифів” Романа Бондарчука. І сміялися, і плакали усі разом, бо це ж кіно про нас, українців, про село Стара Збур’ївка, яке зараз окуповане загарбниками.

Для мене кіноклуб у Німеччині - це тимчасова історія. Моє найбільше бажання - повернутися додому, у Житомир, працювати в Україні. А зараз просто хочу допомогти і собі, й іншим познайомитися, поспілкуватися, знайти друзів, підтримку, зрештою, просто пережити цю непросту зиму. А кіноклуб - це місце, яке допомагає нам об’єднатися.