Всі так наче завмерли в очікуванні річниці, хтось відверто стресує, хтось на порозі паніки, але з останніх сил тримається. Видихайте, невідомості вже немає, що очікувати приблизно знаємо, найстрашніші перші дні ми ВЖЕ пережили і рік живемо у війні.

Зараз фейсбук почне нагадувати пости річної давнини, дозовано видавати нас на початку війни нам теперішнім. Вирішила не чекати, а позбирати всі свої пости «Житомир. Україна. ХХІ століття» за перші місяці, почитати зразу, пригадати й не смикатись на кожен спогад. Може комусь це теж буде цікаво, може когось заспокоїть.

Я нічого не виправляла і не переписувала, просто скопіювала свої минулорічні фб-пости

28 лютого

Я виходжу з підвалу покурити, відбій тривоги був дві години тому, але наші сусіди - дві жінки, мати й донька, та двоє малих дітей - вирішили залишитися в укритті, щоб не бігати туди-сюди, бо діти так менше нервують. А ми залишилися з ними, щоб їм не було так страшно. Мій син взяв каремат і спальник і пішов спати в дальній куток підвалу, сказав: як будете йти, то закривайте, а вранці мене відкриєте.

Діти розважаються грою "вгадай фільм", дорослі скролять новинні стрічки, переповідаючи один одному що і де ще сталося.

Я курю на вулиці і бачу, що в будинку напроти відкрите вікно кухні - люди бояться не почути сирени. На вулиці -2, завтра починається весна.

3 березня

Я вже тиждень працюю з дому, виходжу тільки в укриття: спуститися з другого поверху, пройти 50 метрів і зайти у підвал. Це кількість моїх кроків за тиждень станом на ранок 3 березня, зараз вже трохи більше), свідчення частоти сигналів тривоги в різні дні.

Так, в нас є запас продуктів, син, який ходить допомагати будувати блокпости, іноді заходить в магазин і щось купує. Донька готує їсти і намагається напоїти мене теплим чаєм.

З сусідами домовилася попереджати один одного про тривогу, бо може хто не почує, коли сьогодні вранці сусідка подзвонила в нашу квартиру, то думали, що теж ми не почули і вони попереджають, а виявилося, що вона принесла нам мандарини та банани "це дітям"...

4 березня

Вперше за час війни вийшла у магазин - докупити стратегічний запас продуктів та цигарок. Людей у магазині не дуже багато, хтось бере просто пляшку воду і буханку хліба, хтось - півмішка картоплі і п'ять буханок хліба, по магазину ходить жіночка з пікінесом на руках, ніхто їй зауваження не робить, люди втомлені, але один до одного дуже толерантні.

Хочу купити сир і питаю у продавчині за прилавком який є

- Ось російський

- Ви серйозно?

- Ну ось ще інший російський є

- Ви знущаєтесь чи що? Ми російський не купуємо з 2014 року, а зараз навіть слово це чути гидко

- А зрозуміло, так би й сказали, беріть голландський...

На касі дехто дякує дівчатам, що вони зараз працюють, ті посміхаються і кажуть, що дуже приємно таке чути, але не часто кажуть...

5 березня

Інколи під час сирени в наш підвал приходить родина з будинку напроти: чоловік, жінка та хлопчик років 6-7. Мабуть йдуть, коли раптом стає страшно, бо так же норм, ага. Хлопчик галасливий, чоловік балакучий. Сьогодні зауважив, що з нашого будинку майже всі виїхали, і почав розказувати як мажори жирують на Закарпатті. Пояснила, що дехто не спускається, бо сидить у тамбурі, вони в нас нормальні, якщо квартири в середину будинку, а не назовні, як у нас, дехто з дітьми виїхав, а ще багато чоловіків з нашого будинку воюють, що його трохи здивувало. Почав розказувати, що у них в будинку люди в підвал майже не ходять, сидять по квартирах. Намагалася переконати, що потрібно, бо в разі чого з підвалу витягнуть, а в тих, хто на кухні, в туалеті, в ліжку шансів може не бути. Він мене послухав, наче погодився, а потім каже дружині " Ну я тоді поки за хлібом схожу"...

Наші сусіди з малими дітьми сьогодні вранці виїхали в напрямку заходу, залишили нам свої запаси їжі і речі у підвалі, тепер з донькою маємо двомісний напівлюкс...

7 березня

Кицька, яка живе у підвалі, вже нас не боїться і почала приходити в гості. Сусіди, які з вечора спустилися в підвал, до ранку не досиділи, розійшлися по домівках, хоча відбій тривоги не оголошували. Ми навчилися швидко готувати їсти, продуктів вистачає, але я вже погано відчуваю смак їжі, а ось з шоколадом і кавою все нормально)

Зідзвонюємося з родичами, які зараз тимчасово в окупації, кажуть, що у них все більш-менш нормально, вони хвилюються за нас, а ми - за них.

І трохи робочого: бачу як дехто починає пробувати на військовій темі робити підґрунтя під майбутні вибори. Звісно, позитивно, що люди будують плани на майбутнє, але в такий час існують певні межі, не переходьте, бо все, що зараз відбувається, міцно закарбовується в пам'ять. А ще людям, які не зі зброєю і не зайняті волонтерством, хочеться повоювати хоч віртуально, тому вони активно шукають "ворогів", визначаючі їх ознаки на власний розсуд. Будь-які розумні аргументи тут не діють, я перевіряла, люди запекло "воюють". Бережіть себе для себе і для тих, хто вас любить

9 березня

Вчора син приніс нам з донькою тюльпани і коробку цукерок, з лікером) бо алкоголь же заборонений та й не хочеться пити. А ще в нас був весняний салат із зеленою цибулею, купленою на базарі. Такі колись буденні речі тепер як диво. Рашисти й досі переконані, що вони нас "звільняють", ага, від звичного спокійного життя.

Вони навіть не розуміють, що "Слава Україні" - це вже давно наше звичне буденне вітання. Батько моєї подруги, який живе в Росії, вчора їй сказав що це "приветствие нациков и бандеровцев". А вона, абсолютно російськомовна людина з Харкова, саме так відповіла на його вітання з 8 березня.

Ми сьогодні вперше трохи проспали ранкову сирену, сусіди чуть нервували, бо в нас ключі від укриття, але все добре, домовились, що вони вночі дзвонитимуть, якщо ми затримаємося.

До речі, мій телефон досі не визнає слово "сирена" і пропонує йому заміну

14 березня

Сьогодні вже півдня без сирен, у вікно світить сонце і таке оманливе відчуття, наче ми повернулися до нормального довоєнного життя. Але дзвінок знайомого, який зараз воює, повертає до реальності...

Діти майже щодня приносять свіжий запашний хліб з маленької пекарні, яка відкрилася в нашому кварталі за кілька тижнів до війни. Вони працюють, а ми їх так підтримуємо і дякуємо за смачну випічку.

Сьогодні навіть користуючись тишею наважилися зварити майже "довоєнний" суп, а я заварила собі нормальну каву, а не наколотила розчинну, як вже звикла за цей час.

Мої подруги, які виїхали за кордон з малими дітьми, хочуть повернутися додому, готові виїхати хоч завтра, бо сидіти там у безпеці і спостерігати за тим, що тут відбувається, виявилося важче, ніж бігати кожну годину в укриття. Але поки повертатися не треба, бо діти тільки відійшли від переляку і перестали здригатися від кожного гучного звуку. Дітям там краще, а мати в першу чергу має думати про них. Дратують деякі коментарі "повтікали, після війни розберемося" і все більш помітно, як люди призвичаюються до нових реалій і починають поводитися як раніше, без поправки на війну. Знову шукають внутрішніх ворогів, будують конспірологічні теорії щодо місцевої влади, готові битися за гуманітарку, хоча може людина й має запаси і гроші, але ж тут "халява". І депутати та різні політики "відтанули" й почали, як і раніше, звітувати про свою допомогу (фото, селфі, вдячні слова людей - додається).

Ще нічого не скінчилося, але мені здається, що екватор вже пройдений.

Тримайтеся, бережіть себе і вірте в ЗСУ

17 березня

Завели собі нову традицію - після відбою ранкової тривоги йти пити каву в пекарню, що недалеко від дому. Вітаємося з продавчинею "Доброго ранку, ми з України", вона вже знає яку каву ми замовимо, підморгує і каже "а давайте замість цукру я вам сиропчика наллю". Розмовляємо, жартуємо, беремо щоразу якусь смачну випічку і хліб, ще не все в них перепробували. Потім з паперовими стаканчиками виходимо на ранкове сонце і насолоджуємося хвилинами спокійного, майже мирного життя, попиваючи ранкову каву.

Сьогодні вранці відбій був рано, а вони працюють з 8-ї, то ми після наступного прийшли, ближче до 12-ї, продавчиня зраділа, каже, що переживала, бо нас вранці не було, і шматочок тертого пирога нас чекає)

А ще діти дійшли сьогодні до "Шульца" і принесли мені пшеничне пиво. До війни воно було смачне, а зараз я його смаку не відчуваю, бо пила його перед цим ввечері 23 лютого. І тепер у мене замість смаку пива - смак спогадів: ми сидимо з подругою, п'ємо пиво, розмовляємо, і тут починається якийсь нервовий рух - знайомі підходять розказати, що співробітників поліції терміново викликають на роботу по тривозі, а іноземцям посольства розсилають повідомлення про необхідність швидко виїхати з України. А вранці я проснулась від телефонного дзвінка "бомблять Озерне"...

А наша підвальна кицька стала вже зовсім ручною і приходить вночі до мене спати, лягає в ногах, а вдень просто приходить, щоб її погладили і вмощується поруч. Ми вже давно на ніч залишаємося спати у підвалі, бо сирени часто, бігати посеред ночі - таке собі задоволення, а так хоч висипаємося...

22 березня

Сьогодні вперше з початку війни виспалася в своєму ліжку, а не в укритті. Зазвичай ввечері, десь після 22.00 ми вкладаємося спати дома, але через якийсь час сирена і досипаємо вже в укритті. Це таке дивне і вже майже забуте відчуття – прокидатися в свої спальні, відкривати вранці вікно, куди вже зазирає сонце. Продовжуючи цю мирну буденність зробила собі ранкову каву, але сирена вернула у воєнну реальність. Холодна кава або чай – це вже звично, потім просто доливаєш трохи кип’ятку і нормально.

А після відбою пішли пити каву в пекарню. До речі, завдяки їхній випічці повернула свій 1 кг з тих 3-4, які зійшли в перші дні війни. Поки п’ємо каву на ранковому сонці, спостерігаємо за забитими тролейбусами і маршрутками, будуємо припущення куди зранку може їхати стільки людей. Транспорту вже ходить багато, за ті 15-20 хвилин, що ми смакуємо каву, сьогодні по Київській в напрямку вокзалу проїхало три тролейбуси і 3-4 маршрутки, майже довоєнна інтенсивність руху.

І ще з нового – люди, які в перші дні виїхали в більш безпечні місця області, починають повертатися в Житомир, а ще почали їздити міжміські автобуси.

А в соцмережах зараз цікаво – багато людей позакривали свої аккаунти і тепер більш сміливо розганяють «зраду», критикують всіх і вся. І ще помітила, що стало більше постів з молитвами, а коментарів зі зверненням до Бога взагалі сила-силенна.

Продовжуємо спілкуватися з нашими родичами, які зараз тимчасово в окупації. Найбільша проблема – в аптеках немає ліків, і це дійсно критично для людей з хронічними захворюваннями, «руський мір» вбиває й таким способом…

28 березня

В Житомирі потроху починають відкривати те, що закрили на початку війни, в нашому кварталі повідкривалися кілька кав'ярень і непродуктових магазинчиків, в Глобалі відкрита майже половина відділів. І коли немає сирен, то наче й війни немає, але така думка більш ніж на пару хвилин не затримується, бо життя змінилося, сприйняття реальності змінилося, багато речей стали неважливими, настільки багато, що навіть не віриться, що колись давно ти так цим переймалася. Так, дійсно давно, бо час зараз так дивно йде... Сьогодні випадково зрозуміли, що наші сусіди з малими дітьми вже майже місяць як виїхали, а ми вже місяць спимо в укритті, і помити голову - це дуже серйозне рішення, бо раптом сирена, а в тебе голова мокра, а на дворі ж не +20, і зварити готові вареники - це проблема, бо вода може не встигати закипіти між сиренами (таке реально було), а готувати їжу треба просту і швидко, або краще запікати в духовці - там таймер, який вимкнеться і без тебе. І варити каву - це розкіш, а про борщ навіть мови немає...

Нещодавно зайшла на один сайт, де не була з початку війни, а там користувачам висвічується, що людина онлайн, і одразу прибіг чоловік з расії, з яким колись давно трохи спілкувалися. Пише "привет, рад тебя видеть", відповідаю: чого радіти, коли твої земляки на нас бомби з літаків скидають, в моєму місті розбомбили школу та приватні будинки, люди загинули, а він "Так это ваши военные мирными жителями прикрываются, в жилых кварталах прячутся", кажу йому, що в нас тут наших воєнних немає і раджу хоч карту відкрити, щоб подивитися, де Житомир знаходиться, а воно у відповідь "мы вам тонны гуманитарки оправляем". Мізків же немає, щоб зрозуміти, що ми без їхньої гуманітарки прекрасно жили, поки ці "асвабадітелі" не прийшли. Вобщим забанила його та й таке...

А сьогодні біля нашої пекарні пили каву і слухали, як молоді хлопці, які доставкою на замовлення займаються, занурювалися в геополітику та сперечалися буде проблема з продовольством у ЄС через війну в Україні чи ні, а потім один зізнався товаришам, що "на одному диханні" подивився інтерв'ю нашого президента російським ЗМІ, а вони також його дивилися і почали обговорювати...

2 квітня

В Житомирі вже другий день майже спокійно, без сирен, аж незвично. Але світломаскування на вечір не відміняється, в квартирі включаємо ввечері лише маленькі лампи і гірлянди, які з нового року так і не познімали, а на балконі напроти вікна, де немає шторки, вивішуємо покривало. До речі, сусіди в будинку напроти теж щось вивішують на ніч на балконі, світло прикривають. І спати роздягненим - це без взуття та верхнього одягу. Але вже трохи попустило від скуповування продуктів "про запас", тепер наші закупки майже такі, як у довоєнний час - те, що закінчилося, і те, що хочеться.

Зрозуміло, що бойові дії зміщуються на схід, але від того не легше, бо, по-перше, там воюють рідні, а по-друге, рідні там живуть в тимчасовій окупації. Ті, що воюють, розповідають про окупантів-мародерів, які забивають військову техніку вкраденим - бензопили, килими, микрохвильовки, "болгарки". Асвабадітєлі, бл... Ті, що там живуть, тримаються і чекають. Більш молодші родичі взялися волонтерити - возять гуманітарку нашу, яка хз як туди потрапляє, з райцентру до селища, в якому живуть, і роздають стареньким. Люди дякують за продукти, але просять ліки, а ліки рашисти забирають на блокпостах. Старенькі їх чекають і плачуть, волонтери плачуть разом з ними...

А ще місцеві на сортувальній станції розграблюють товарні вагони, які там залишилися стояти. "Ти ж можеш написати, що вони роблять? Люди мішками зерно з вагонів тягнуть, нащо їм те зерно, коли живності тут майже ні в кого вже немає. Напиши, хай знають". Я пишу, але ні на кого це не вплине... Продукти в магазинах ще трохи є, карткою розрахуватися майже не можливо, за "обналічку" беруть 20%. А ще ціни там вже скажені, півлітрова баночка тушонки - більше 100 грн, рулон туалетного паперу "обухівського" - 20 грн, мука вже майже 30 грн за кіло, цигарки подорожчали у два рази.

І там, як і в нас, палять суху траву. Нещодавно ледь хати людям не попалили у тому селищі, бо вітер сильний був, загорівся очерет біля річки, то ледь загасили всі гуртом, ще кілька днів вулиці селища були вкриті залишками згорілого очерету, які розносив вітер.

За більш як місяць майже безперервного сидіння дома відвикла ходити містом. Оце думаю, може вже з понеділка почати ходити на роботу. Офіс у нас у підвалі, так що відразу й укриття там...

9 квітня

Другу ніч поспіль спати у власному ліжку - це якийсь вже забутий спокій. Прокидатися не від сирени, а тому що кішка шкребеться у двері, бо просить їсти, спокійно пити каву, навіть робити якісь плани на день... Не звично вже.

З 7 квітня немає зв'язку з рідними, які в тимчасовій окупації. Десь в новинах бачила, що рашисти збираються там відновлювати залізницю, яка веде на Харків, і глушать зв'язок. Ніяких новин звідти більше знайти не вдається, сподіваємося, що з рідними все нормально, але коли могли їх чути було набагато спокійніше...

Наступного тижня вже збираємося повертатися до нормальної роботи в офісі, теж не звично, але я точно знаю, що свою ранкову каву буду пити в пекарні, яка за цей час стала вже рідно. І ще будемо підгодовувати нашу підвальну кицьку, яка теж вже рідна - навіть на вулиці до нас підбігає, як до своїх.

З набутого за цей час - неадекватна реакція на гучні звуки, підозріла увага до людей та машин, телефон заряджений не менш ніж на 70%, нічого не фотографувати на вулиці, без жалю банити та відписуватися від "дивних" людей у фб, усвідомлювати, що нічого ще не закінчилося, навіть якщо в нас немає вибухів і я сплю в своєму ліжку...

16 квітня

В нас тут трапилась дивна історія з посилкою

22 лютого з Києва донька відправила посилку своїй бабусі в Куп'янський район, такі посилки з різними смаколиками, які в селі не купиш, ми відправляємо постійно, кілька разів на місяць. Ця встигла доїхати до Харкова...

Якщо чесно, то ми з нею вже попрощалися, бо сільрада, куди її мали доставити, в окупації з 26 лютого, але десь тиждень тому Укрпошта повідомила, що посилка адресату не доставлена (дивно, ага), з Харкова її вивезли у Дніпро і повернули в Київ. Зробили переадресацію на Житомир і вчора забрали з пошти наше відправлення. Мабуть, поруч зі складом, де вона була, щось добре горіло, бо сир в пакетах поплавився, а сирна намазка зіпсувалася. Більшість з того, що відправляли, залиши в коробці - сподіваємось, що дочекається звільнення тих місць і відправимо ще раз. Зв'язку з тим районом з 7 квітня так і немає, що там зараз відбувається - невідомо. У місцевих групах та телеграм-каналах всі пишуть про відсутність зв'язку з рідними, дехто пропонує гроші, щоб люди дізналися як вони, поїхали в конкретне село, підозрюю, що хтось навіть може за таке брати гроші, бо люди ж не розуміють, що в цих групах пишуть не ті, хто зараз там, бо зв'язку ж немає. Хтось закликає завалити Київстар заявами про відновлення зв'язку і якщо заяв буде багато, то вони відреагують і все полагодять, ага. Дивні люди, але паніка й невідомість ще й не таке витворяє з людським розумом.

Почали цього тижня працювати в офісі, в перший день з дівчатами обнімалися і плакали, не бачились майже два місяці... Майже половина редакції працює дистанційно, одна людина звільнилася і одна виїхала закордон, куди ще раніше поїхала її родина. А ще почали приходити в гості наші друзі, яких теж кілька місяців не бачили, приносять різні вкусняхи) вчора були шоколадки, коробка цукерок і смачнющий шоколадний чизкейк, дякуємо!

Сьогодні в мене перший за ці дні вихідний і це якось не звично. Вранці з сиреною сходили в укриття, погодували і погладили нашу підвальну кицьку, потім після відбою вже традиційно - на каву в пекарню.

Війна триває, і оці житомирські сітілайти для мене як ілюстрація вирази "ЗСУ їб**шить як Боженька")