У минулій каденції Житомирської обласної ради я хотіла зробити сюрприз колезі, щоб під час засідання президії йому вручили подяку і символічну нагороду від військової частини. Він про це нічого не знав. Коли голова обласної ради наприкінці засідання виголосив палку промову, мені перепало на горіхи. «Не роби так більше. Я не хочу, щоб інші знали. Наступного разу краще тихо даси і все», - сказав він.

Це був період так званої АТО, яку ми тоді називали війною. Сьогодні це не просто колега, а друг. Він досі допомагає військовим і категорично забороняє згадувати у публічній площині. Для нього це просто буденна справа. Пригадую, як тільки натякала про проекти, уточнював деталі і, як каже бюрократична мова, сприяв за цільовим призначенням.

Зараз Україні допомагають і свої, і закордонні волонтери. У цілому багато українців стали волонтерами і кожен, як може, пришвидшує перемогу. Є спроби категоризувати волонтерів, влаштовуючи змагання, але не забуваймо, що маємо бути об’єднаними і не полювати на відьом. Туманно уявляю, коли захисники у соцмережах вихваляються, як він виконав свій обов’язок на полі бою. Ті, кого я знаю і там, взагалі воліють нічого не говорити. У Європі культура волонтерства давно усталена: цим нікого не здивуєш. Волонтерство - невід’ємна частина, це клуб за інтересами, який діє постійно. Хочеться, аби після війни усі небайдужі українці також були такими хвацькими до захисту всього українського, бо боротьба на гуманітарному фронті триває досі. Адже сьогодні доводиться пояснювати очевидні речі, відстоювати українську культуру, українську мову. Уже не кажучи про державницькі теми. Крім дат 28 червня і 24 серпня, є й інші, які не помічають, бо не в тренді.

Про тренд зауважу окремо. Друзі із шоубізу мені одразу сказали причину переходу багатьох наших зірок на українську після бомбардувань України: «Бо зараз такий тренд. А не тому, що вони прозріли». Українське, волонтерство, зокрема, має бути не трендом, а способом життя, звичкою. Тоді ми зможемо чинити опір швидко та ефективно.