Київський міжнародний економічний форум довів – український бізнес живий, ефективний, ініціативний, сповнений надій та очікувань. Панічних настроїв немає і близько. Навіть більше того, є намагання лідувати в контексті взаємодії з державою щодо перспективи відбудови та модернізації України.
Так - є проблеми, так – є очікування глобальних змін у комунікації з державою, так – є необхідність перегляду стимулів розвитку нових перспективних напрямків економіки.
Український бізнес став серйозним чинником національної безпеки та субʼєктом адвокаційних процесів у світі. Можливо буду непопулярним, але на певних рівнях діалогу з західними партнерами, довіра до бізнесу суттєво вища, аніж до українських владних інституцій. Це, на думку експертів, можна було спостерігати і в Лугано, і в Лондоні.
Український бізнес отримав серйозну субʼєктність. Він консолідований, незважаючи на видиму розпорошеність. Той рівень взаємодії, який демонструють сьогодні українські бізнес-обʼєднання (як на національному, так і на локальних рівнях) дозволяє на рівних вести діалог з владою, не стільки випрошуючи окремих преференцій, скільки вимагаючи рівного відношення та системності.
Другий висновок, який я для себе зробив з-полів форуму – «Україну врятує індустріалізація». Вибачте, що схоже на політичні штампи. Але сутність від того не змінюється. Перший момент розмірковувань – демографічна криза. Про це багато говорили, факт простий – у нас мінус 5 млн. трудових ресурсів. А хочу нагадати, що доступність (кількісна та якісна) трудових ресурсів була однією з найбільших переваг України в свідомості іноземних інвесторів. Швидко замістити нестачу рук держава не зможе. Всі програми з відновлення людського капіталу розраховані на десятиліття. Це означає, що ми маємо свідомо розвивати наукомісткі та технологічні галузі виробництва. При цьому, і це ключовий момент, ми маємо не забувати про традиційно важливі для української економіки галузі виробництва – сталеливарну, машинобудівну та інш. З однією лише поправкою, слід формувати замкнені цикли у виробництві кінцевої продукції. Вартість кукурудзи у кукурудзяній каші на вашій тарілці – не більше 10%. Все решта – додаткова вартість процесів переробки та логістики. Інші приклади ще більш показові – експорт чавунних чушек чи сталевих слябів ніколи не перетворять нашу економіку на конкурентну переди тими, хто переробляє метал на кінцеву продукцію – автомобілі, конструкції тощо. Різниця в рентабельності навіть не в рази, а на порядок. Саме тому, висловлю крамольну думку – я не хочу, щоби Україна залишалась «житницею Європи». Нехай вона перетвориться на логістичний хаб, на центр інновацій, на розвинену індустріальну економіку.
Коли ми говоримо про державні пріоритети у майбутній модернізації економіки, то маємо на увазі не тільки публічні декларації та віртуальні програми розвитку. Слова мають бути підтверджені ДЕРЖАВНИМИ ІНВЕСТИЦІЯМИ (і як мінімум - гарантіями).
Ще раз наголошую, чим глибша глибина переробки продукції – тим вища рентабельність.
І коли ми говоримо про зацікавленість іноземного інвестора, то не сумнівайтесь, що їх цікавить не стільки вирощувати злакові культури, скільки будувати в Україні лінії з виробництва макаронної продукції. Тут банально більше грошей, перспективи та привабливіші ринки збуту. Чи є зацікавленість іноземних інвесторів? Є! І цей форум це також продемонстрував. Так само як очевидною була вичікувальна позиція цих інвесторів – наскільки дії влади будуть прогнозованими та послідовними, наскільки вітчизняний бізнес є адекватним та консолідованим. Це міф, що хтось дуже сильно боїться конкуренції. Ринки у повоєнній Україні будуть настільки відкритими, що місця вистачить всім. Але як завжди в бізнесі, виграє той, хто зайде на них першими.
І ще один висновок, не останній за значимістю. Після реформи децентралізації одним із визначальних чинників інвестиційної привабливості є стійкість місцевих громад, наявність у них стратегічного бачення та плану роботи з інвесторами. Не даремно навіть зараз, під час війни, ми спостерігаємо цілий парад різного роду інвестиційних регіональних форумів, роад-шоу, круглих столів. Регіональна влада, громади ведуть боротьбу за майбутнього інвестора та нові робочі місця вже сьогодні. Чи треба говорити, що трудові ресурси повертатимуться в ті громади, де буде сформоване цілісна і комплексна соціальна-економічна пропозиція?! Будуть хороші робочі місця, з адекватною зарплатою, розвиненою освітньою, медичною, соціальною та культурною інфраструктурою, зручними умовами для проживання, повернуться люди. Це також інвестиція – інвестиція соціальна, але вже зі сторони громад. І тут теж коректне правило – чим швидше ти створиш стратегію розвитку, підбереш проектні команди, підготуєш умови для роботи з інвестором, тим швидше ти переможеш у боротьбі за інвестиції, технології та управлінські моделі. Мені здається ми знову маємо повернутися до ідеї майбутньої розвитку Житомирщини. Потрібно виходити на великий і відкритий регіональний діалог влади та бізнесу.
П.с. Цей допис, вся наша економічна діяльність, можливість будувати глобальні плани – все завдяки ЗСУ. Ми про це памʼятаємо і працюємо для допомоги нашій армії.
