Традиційна сільська піч поступово відходить в історію. Хід цивілізації нестримний і, мабуть, невідворотний, тому нев­довзі про неї дізнаватимуться тільки з художніх творів. Та генетична пам’ять завжди повертатиме нас до доброго вог­ню в печі родинної хати, біля якого народжувались і ви­ростали цілі покоління наших предків.

Піч у функціональному розумінні з’явилась дуже дав­но: ця назва загальнослов’янська. Вона зв’язана з слова­ми "печера" і "пещись", "попеченіє". Печера, склепіння якої освітлене виблисками вогнища, і піч — поняття одного родового значення.

Дім вважався житлом лише з того моменту, коли спалахував у печі вогонь. Можливо тому до прийняття християнства піч завжди була своєрідним центром, головним місцем, до якого тяжіло все у хаті. З прийняттям християнства вог­нище "віддало" частину своїх функцій покуттю, де завжди вішали ікони і стояв стіл.

Піч у хаті - як мати у сім'ї. Українська піч годувала, гріла й лікувала. Спали і на ній, і коло неї - на припічку, лежанці або полу - дошках, приладнаних від печі до стіни. До печі ставилися, як до святині - такого собі хатнього вівтаря.

Піч — це насамперед вогонь, вогнище. А воно в оселі ві­дігравало роль не лише осередку тепла, а й духовну, згуртовуючу. Звідси метафора: родинне вогнище. Вогнище на тій стадії було свого роду символом непорушності сім’ї, його збірним пунктом і свя­тинею. З розпадом великої сім’ї серединне вогнище пере­містилось до стіни.

Тут, біля вогню, часто громадилася родина і сусіди. Вели оповіді про минуле й сучасне, скла­дали легенди, думи, прислухаючись до цвіркунів, яких ототожнювали з духами предків.

Ще в дохристиянські часи на Русі був звичай укладати шлюб біля родинного вогнища. Котрийсь із батьків звер­тався до молодих з побажанням: "Нехай вогонь поєднає". У весільний комплекс входив також обряд прощання молодої з батьківським вогнищем і прилучення її до того, яке палає в оселі молодого. При цьому вона брала з дому жарини.

Згодом під час заручин старостам і нареченій належить стояти ближче до печі. Перші намагалися потай виколупати з печі шматочок цеглини чи обмазки і покласти до кишені, щоб сватання вдалося. А дівчина того вечора не відходила від печі й колупала комин, ніби благаючи захисту. У деяких районах під час сватання дівчина ховалася на печі. Якщо вона не погоджувалася вийти заміж за того, кого їй пропонували, то до кінця сватання залишалася там.

Піч часто білили, прикрашали декоративними розписами (Поділля), витинанками (Хмельниччина),розмальовками з паперу (Петриківці). Тобто піч була символом високих естетичних смаків українців. Категорично заборонялося плювати у палаючий вогонь, лаятися біля печі. Піч була оберегом від різної нечисті. Лучину, жаринки, попіл використовували при ворожіннях, лікуванні хворих.

У фольклорі, літературі піч символізує святість, неперервність життя народу, світле дитинство, тепло, затишок та ін. За словами В.Земляка, «для справжнього українця піч однаково, що алтар для віруючого».

Вогонь в печі вважався священним: господиня повин­на ставитись до нього лагідно, з повагою, про нього не можна казати нічого поганого, у нього не можна плювати або кидати що-небудь нечисте, з ним не можна бавитися.

При будівництві печі, українські господині намагалися задобрити пічників. Щоб піч не диміла, добре підпікала хліб, довго тримала тепло і мало вимагала дрів. Перше витоплювання нової печі вимагало дотримання обряду. Зокрема в Харківщині, в Куп’янську, це робили так: «Покладуть в піч житньої соломи і прутик два чи три свяченої верби. Тоді підуть до сусідів, випросять сірників і запалять солому. Дивляться на вогонь: як вогонь горить ясно, то жити буде весело, як темно горить – то життя буде плохе, як іде дим у хату, то у тій хаті часто спір і бійка між господарями та господинями». У хуторі Єгорівка, Куп’янського повіту, перед запалюванням вогню в новій печі господиня брала хлібну лопату, робить над устям знак хреста і говорить: «Господи, поможи в добрий час у новій печі топити!». Повторює тричі і ставить у піч новий, ще не бувший у вжитку глиняний горщик на вогонь. Якщо горщик від вогню не лопне, то піч добре зроблена, а якщо горщик трісне – то піч перекладають заново.

Перший раз топити в новій печі годилося не соломою, а дровами і нічого в ній не варити. Коли дрова перегоряли в ній, потрібно посадить в піч кілька хлібів (непарну кількість – парну кількість знаюча господиня не посаде в піч). У один із них вліпити зверху недогорілу вуглину. Якщо ця вуглина, коли вийняти хліб із печі виявиться перегорілою або стане попелом, господарі дому матимуть у всьому удачу, щастя. В іншому разі неперегоріла вуглина є ознакою того, що в цю хату хоч і не входь жити: «добра не буде».

Вимітати в печі потрібно завжди чистим помелом, інакше образиться вогонь і щось за це знищить. На Чернігівщині був звичай вимітати піч не кочергою, а віником, щоб молоді заможно жили. Після похорону тримаються за піч, щоб не боятись по­кійника, для очищення. Домовий теж любить піч та, як гадали, має в ній своє місце. Отож у помешканні не можна було лихословити, що відбилося у прислів’ї: "Сказав би, та піч у хаті".

Піч мусить завжди чисто підметена, вогонь лежить в куточку, прикритий попелом, і для нього завжди має бути приготована дровина. Звичай не залишати піч без води пояснюють на Куп’янщині тим, що в печі постійно іде спір між Богом і вогнем. Вогонь погрожує все знищити на землі і Богу важко буває його переспорити, якщо в печі немає горщика з водою. Тож для допомоги Богу і варто завжди мати в печі воду: «Треба, щоб гола піч ніколи не була, класти в піч в неї дровину і становити посудині воду. Як прийдеться переходити через пекло, так переходитимеш по цій дровині» (слобода Кругляковка). В Куп’янську вірили, що на тому світі доведеться не переходити, а переповзати на животі через пекло по розпеченому, на подобу «пічного череня» мосту. Тим жінкам, що клали дровину в піч, легше буде повзти по них, а тому легше буде перебратися через пекло.

- Культурно-історичний, просвітницький портал "Спадщина Предків"