Не обтяжуйтесь зусиллями випитати в мене кількість зініційованих й власноручно втілених в життя атентатів та актів пригноблення ворожого елементу. Поборювати займанця котрий зловживає не без його участі посталою слабістю Батьківщини — свідчення нелицемірної любови до правди й справедливості. Попри усвідомлення існування загрози мати великі неприємності внаслідок оприлюднення поданого нижче (зізнаюсь, трішечки гіперболізованого) спогаду, таки наважусь донести його до відома загалу. Одних це підбадьорить, а інші в черговий раз переконаються в незнищенності козацького духу.

Майже два десятка років тому, чимчикуючи вулицями золотоверхого Києва, мої карі (проте геть не розкосі) оченята, вгледіли на бетонному телеграфному стовбі папірчик з видрукуваним на ньому образливим для всього українства текстом:

Братія і сьостри!

Подобно многодланним десніцам окіянского змія-спрутуса, окутала Святую Русь жідо-хахляцкая єресь. Наша православная вера — столп отчізни — в гнусном расколе. Смятеніє із-за сего грядьот велікоє, бить земле славянской умитой кровью. Нужна єй сільная рука, коя зажмьот і не випустіт, остєпєніт і повєдьот за собой. Сєй непоколєбімой, крепкой яко Іоана, Грозним прозваного, рукой єсть ми, чесная стая Дікіх Лєбєдєй Славянского Єдінства. Єжєлі у тєбя рукі порой чешутся і нєістєрпімо от желанія окровєніть гнусно і кріво посилающую ухмилку рожу заросшего подковообразнимі усамі хохла вєроотступніка — лєті к солнцу коім єсть наша стая. Помні, что нинє грєшно бєзмолвноє стояніє в сторонє от проісходящего.

Нижче подавався контактний телефон, й координати “гнізда” біленьких лебедиків.

Невідреагувати на такий зухвалий заклик познайомитись я не зміг. Наступного дня зміїне кубло відвідала трійця підісланих мною членів Спілки Української Молоді. Сумлінно дотримуючись наданих мною порад та настанов, вони не відрекомендувались справжніми іменами, а в спілкуванні з несвійськими птахами послуговувались їхньою псячою мовою. Переслуханий усний звіт відвідувачів дещо розчарував мене. Чільником когутячого збіговиська виявився заїжжий з тамбовських нетрів “знаток русскай славєснасті” (а за сумісництвом й ревнісний носій “істінной вєри”) кудєснік Фєофікл. Нелицемірне (проте таке, котре є наслідком психічної й розумової неповновартісності) прагнення уподібнитись до старозаповітнього пророка, зобов'язувало його вдаватись до насильного поборення потреб власної плоті безліччю різноманітних постів. Зовнішністю він нагадував вирізаного з трухлявої осики ідола дохристиянського божка Велеса, а схована за немитою й нечесаною бородою ротова порожнина не мала змоги (з причини відсутності великої кількості зубів) вимовляти всі слова чітко й повністю. Нечисленних відвідувачів того кубла переконували, умовляли, залякували, й спонукали до беззмістовних суперечок. Окрім Феофікла (зрозуміло що в дійсності це було не ім'я а невдало підібране псевдо) в наданому Печерською райдержадміністрацією м.Києва приміщенні цілодобово чергували молоді й безвусі “лебедики”. Останні обдаровували відвідувачів різноманітною літературою, вмовляли поставити підпис під якоюсь божевільною петицією, й вимагали пожертв на будівництво пам'ятника останньому москвинському “гасударю-імпєратору” Миколі ІІ. Заслані мною вивідувачі з'ясували що всі вони були киянами.

Проаналізувавши почуте, я дійшов висновку що в на той час ще дезорганізованому й злосмердючому болоті прихильників “єдиної й неподільної” зароджуються бацили злочинного терористичного угрупування. Небайдужість до долі України зобов'язувала до адекватної реакції. Без зайвих вагань та недоречних дисксій, п'ятеро широких в плечах й дужих в руках членів Соціал-Національної Партії України погодились дубовими дубцями та залізними палицями загнати знахабнілим москалям розуму через задні ворота.

Вторгнення в хороми “Білих Лебедів” відбулось блискавично.Гніздо зграї вмить перетворилось в смердючий і задрипаний курник, мешканці котрого надзьобавшись блекоти й мухоморів, одностайно постановили розпочати похід на сусідній свинарник. Феофікл, втративши ще не одного зуба, скромно знепритомнів на підлозі, а його київські вихованці й послідовники рясно стікали кров'ю, плазували, цілували наше взуття, й голосили:

• Да нє уж-то на вас крєста нєт? Пошто бйотє? Єй-єй, боліт нє по дєтскі! Смілосєрдітєсь!!!

Пташине пір'я (пробачте; завелика порція специфічного газу) неприємно лоскотало обидві ніздрі, й змушувало прискорити акт праведного пригноблення.

Процес конфіскації наявної літератури монархічного змісту, дроблення на безліч скалок, друзок, й плат оргтехніки, ушкодження кінцівок й тіл необачних “птахів”, та зобов'язання негайно відлетіти у вирій на болота предків був вражаючим. Приємно відчувати себе причетним до відновлення історичної справедливості, й оглядати вигнуту в часі пацифікаційного заходу в півмісяць залізяку. Про коефіцієнт корисності силового припинення діяльності “Диких лебедів” нехай скажуть наші нащадки, а я з вашого дозволу процитую надруковане в “Загорском лісткє” повідомлення:

“Горє нам! Всєм нам горє велікоє! Нє прячем боль і горєчь нашу, плачєм нє стидясь сльоз своіх о погібєлє вєри в зємлє родной. Акі цепниє пси вскормлєниє мясом людскім, акі таті басурманскіє коім жалость і состраданіє нєвєдоми, набросілісь на рєвнітєлєй отєчєскіх прєданій в стольном градє Кієвє орда бєстидних в своїх вождєлєніях плотоядцев окаянних. Какая в русскіх отроках віна окромя істінной вєри?Ізмиваясь над тєламі правєднимі, с єхіднимі насмєшкамі, разбойний люд поговарівал лаючісь срамнимі словамі:

-Подохні падаль кацапурская!

Православниє! Молімся на святиє ікони о ніспосланіі ім скорейшего ісцелєнія. Крєпко ударім челом о зємлю родную, моля о прєсєченіі шествія діавольского”.

Я не обтяжував себе спробами пояснити москвинам й загалові причин того вчинку. Навіщо? На відміну від зайд я на власній, рясно зрошеній кров'ю й потом предків землі. Проте від поради не утримаюсь:

• Любі мої нерадиві небрати москалики! Сусідоньки ви мої блювотворні і північні. Деручись на стіну, не прагніть опинитись на стелі. Падати боляче.

Олесь Вахній