Нині

Справа підтримки посталих за часів крававого сталінізму стереотипів та наративів підштовхує нинішніх кремлівських бузувірів до вдосконалення методів щедрого засівання блекоти в і без того потруєних душах москвинів й поневолених ними народів. Керуючись прагненням продовжити утримувати підконтрольну біомасу (гаразд, нехай і населення) в тенетах брехні та неправди, очільники хижої Московії проголосили 2024-ий рік «роком лейтенантської прози». Притаманна ще з часів раннього царату запопадливість зобов’язувала позбавлених честі, совісті, гідності та тверезого аналізу явищ і подій челядників до якнайскоршого виконання «ініціативи зверху». Ширити правду про події Другої Світової від нобелівського лауреата Олександра Солженіцина (до речі, лейтенанта) на московських болотах принципово відмовляються. Кремль потребує й толерує слухняних, покірних, здеградованих і зденаціоналізованих. Їхні імена та графоманство отримали благословення від КГБ ще за часів савєцького тоталітаризму, тож органи пропаганди не обтяжували себе пошуком кандидатур. На початку липня (нинішнього, 2024-го року), ютюб-канал «Телеком ТВ» (м. Волжськ, республіка Марій Ел, наразі це ще Московія) виригнув у світ майже дев’ятихвилинну передачу присвячену пам’яті канонізованого комуністами «савєцького письменника» Васіля Бикава. Форма викладу могла б стати непоганим сюжетом для монологу комічного жанру: двоє бандитів-партизан з вилученими у селян харчами нариваються на допоміжну поліцію, влаштовують стрілянину, потрапляють до німців(!), потім знову поліцаї їх катують й один з них зрікається «ленінських» поглядів… Але не про цю нісенітницю наразі мова. Слухаючи пашталакання та заковтування слини не наділеної даром ораторства й естетичного донесення думок екскурсовода волжського краєзнавчого музею (експонати якого навряд чи оновлювалися від часів слюнявого Леоніда Брєжнєва), фразеологія котрої була переповненою брехливо-упередженими термінами, вкотре ловив себе на думці, що жорстокість путінської вояччини в Україні має логічне пояснення, котре не обмежується лише генетичною схильністю до садизму. В Московії донині вірять, що перемогу у Другій Світовій Війні виборола не спілка країн Північної Америки та Британії, не її технології, котрими оснащували та озброювали сатанинську Робітничо-Селянську Червону Армію, не набагато щедріші, аніж нинішні фінансові і сировинні вливання Україні, а саме варвари, вбивці, грабіжники, гвалтівники та руйнатори з червоними зорями на кашкетах і шоломах. Ось ці, виплекані сталінською системою морально розкладені й духовно здеградовані істоти і є героями «творчості» Бикава.

Ведуча показово побіжно згадала про білоруське походження «лейтенанта, котрий став письменником», більше приділивши уваги його «пролетарському» походженню та «трудовій біографії», й наголосила, що власну писанину він самостійно перекладав з білоруської на москвинську. Потрібний і доречний факт в часи поетапного переходу (насправді повернення) від «савєцького інтернаціоналізму» до імперського шовінізму. Бикав «представник одного з братніх народів», а його ідеалізуючі дику орду «повісті» чітко вкладаються в рамки нівелюючої людські гідність, життя та національну ідентичність ідеології. Чому ж такого й не почухати поблажливо за вухом? Він збайдужів до рідного, хоч і користався ним іноді задля певного зиску й без найменшого докору сумління тішився благами, котрі дарувала комуністична «імперія зла». Що йому до спротиву савєцьким загарбникам в рідному поневоленому краю? Бути обласканим окупантом приємніше (комуністи «обрали» його депутатом 9-11 скликань Верховної Ради Білоруської Совєцької Соціалістичної Республіки, просунули до Всесоюзної Спілки Письменників, проголосили «Героєм соціалістичної праці», всучили окрім Ленінської ще з десяток різних премій) аніж відбувати ув’язнення в ГУЛАГівських таборах (знову відсилаю до нині сатанізованого Москвою лейтенанта Солженіцина). І Москва віддячує лакеєві навіть посмертним виданням його брехливої писанини та агіт-пропівськими відеопередачами з периферійних міст.

В недалекому минулому.

Пригадую часи нині вже загиленого у небуття совєцького соціалізму. В другій половині 80-их років, я мав вже чітке розуміння злочинної суті комуністичної ідеології, котра насправді була ширмою в справі асиміляції немосковських народів. Не зтерлись в пам’яті і методи, котрими адепти того вчення та підневільні системі «гвинтики» формували масовість в читанні та відвідуванні кінотеатрів. Не питаючи згоди в учнів, їхніх батьків зобов’язували передплачувати жовтеняцько-піонерські газети та журнали й перегляд кінострічок пропагандивного змісту і низької якості. Ось так, сам того не бажаючи, спільно з однокласниками й учнямипарелельного, на рік-два старшими й так само молодшими, я вимушений був читати й споглядати низькоякісну ахінею, котра формувала у свідомості майбутніх савєцьких громадян збочений світогляд. Пригадую, що значний відсоток нав’язуваної як «позакласне читання» літератури я принципово навіть не шукав. Навіщо вбивати час й плекати несмак?

В часи навчання в Черкаському Державному Музичному Училищі (1986-90рр.), попри горбачовську «відлигу», згадана практика нав’язування літератури для прочитання й відвідувань кінотеатрів хоч і починала нидіти, але конвульсуючи завдавала прикрощів. Класна керівниця (омину згадку прізвища) на ім’я Наталя Вільївна (згідно її слів, насправді Віліївна, уральська татарка) вкупі з викладачкою москвинської мови (а заодно й комсомолкою-активісткою) на прізвище Крякушина, в часі так званої «Виховної години» (був такий ніби і предмет без підручників, нотувань та оцінок) з якогось дива заходилися лаяти західний світ, котрий надає притулок «нацистським злочинцям» і «бандерівцям-поліцаям». Більшість однокурсників навіть не імітували увагу. Хтось дрімав або мовчки щось малював в зошиті, решта стиха перемовлялись або розглядали стелю та мух на вікнах. Дочекавшись дзвоника, котрий свідчив про кінець півпари (дякувати Богові, але «Виховна година» обмежувалася лише сорокап’ятихвилинним «промиванням мізків»), Крякушина «закликала» (в ті часи «ініціатива» комсомольських активістів, котрі виконували вказівки компартійних ідеологів не визнавали альтернативи) організовано відвідати в «Будинку офіцерів» показ кінофільму «Знак біди», котрий був відзнятим за однойменною писаниною Васіля Бикава. Я був єдиним, хто відверто заявив, що дивитися комуністичну ахінею не маю жодного наміру, а тратити кошти та час просто шкода. Згадана «горбачовська відлига» вже спричинила постання «Демократичної платформи» в КПСС, розпочався процес виходу з лав партії і навіть привселюдного спалювання партійних квитків та викликів до військових комісаріатів задля рекруту до лав Савєцької Армії. Прямуючи до виходу, я повідомив правду всим, хто чув: савєцькі партизани насправді були терористами і провокаторами, а страта їх німцями або захисниками порядку з лав поліції були актом очищення суспільства від окупаційного бруду. Не знаю, чи «доповіли» мій короткий монолог «відповідним органам», оскільки ніхто мене нікуди не викликав. Звичайно, в подальшому це відзначилося на оцінюванні успішності Крякушиною, але перемога все одно була на моєму боці. Ніхто з моїх однокурсників на перегляд «Знаку біди» так і не з’явився. Аналогічними аргументами я відмовив однокурсників і від перегляду комуністичного паскудства з назвою «Завтра була війна», створеного за відверто антиукраїнською писаниною Боріса Васільєва. Це остаточно поставило крапку в подальшій практиці нав’язувати студентам Черкаського Державного Музичного Училища перегляд будь-яких фільмів.

І знову нині

Пригадую реакцію багатьох політв’язнів комуністичних концтаборів на проголошення в серпні 1991-го року неочікувано для самої себе суверенізованою окупаційною адміністрацією «незалежності». Значний відсоток з-поміж них не вірили вчорашньому компартійному функціонерові Леоніду Кравчуку, і їхні закиди в бік перефарбованих вчорашніх посадовців мали логічне пояснення. Підозри й застереження виявилися не марними. Ініційований путінським оточенням «рік лейтенантської прози» не забарився відшукати прихильників і в постсавєцькій Україні. Згідно звітів в соціальних мережах та літературних сайтів, в селі Велика Северинка, що поблизу Кропивницького, 19-го червнявідбулося ганебне дійство, спрямоване на пропаганду графоманії «письменника-лейтенанта», започаткування якого сягає 60-70-их років вже минулого століття. В ті часи, компартійні органи плекали «листування з видатними людьми», а керівництво регіональних закладів культури були в тій справі слухняним і бездумним знаряддям. Створений в сільській школі «музей Васіля Бикава» пропагував астрономічно далеке від дійсності трактування суті Другої Світової Війни. В 2020-му році поствасєцькі сталіністи встановилив тому ж селі й меморіальну дошку. Війна на східних теренах з прихильниками відновлення москвинської імперії, оспівувачем збройної орди котрої був помосковщений білорус, для нихвиявилася пустопорожнім дзвоном. Раби, підніжки й бруд Москви.

В 1944-му, Васіль Бикав брав дієву участь в окупації України, руйнував інфраструктуру й привласнював майно українців. Для нього не було моральною дилемою цинічно замовчувати факти скотської поведінки савєцької солдатні на окупованих теренах України та Східної Європи. Його манили стосунки між савєцькими вбивцями й базоване на інтернаціоналістичному атеїзмі збочене моралізаторство. Хіба для поневолених українців або білорусів Савєцький Саюз міг бути Батьківщиною? Служіння тим, хто силоміць заганяв у колгоспи, здійснював політику асиміляції, влаштовував розстріли у Биківні і Куропатах, гнав в Сибір і Казахстан, є звичайнісінькою зрадою. Я можу зрозуміти селянина, котрого силоміць мобілізували, і котрий, вцілівши на війні, не хвалився «героїчними вчинками», оскілки розумів, що ніс зло народам Європи. У Бикава згадати й написати про вбивства та грабунки цивільних савєцькими мерзотниками сил і мужності не виявилося. І це принципово різнить його від непроукраїнського Солженіцина, котрий не схилився перед ідолами імперії. Проте шанувати окупанта (за посталою за часів савєцького поневолення традицією) в Україні вперто продовжують. Нинішні сільські «діячі культури» замість того, аби викинути брехливу писанину в макулатуру, продовжують нав’язувати учням формально вже незалежної України сталінські кліше. Навіщо змушувати учнів Великосеверинівського ліцею вже в роки незалежності читати брехню від окупанта, вивчати уривки з його огидної писанини і декламувати їх? Знаючи, що думка передує вчинкам, знахожу лише одне пояснення: відсутність національної свідомості й очікування орди, котра виховувалася писаниною Бикава та інших вбивць, грабіжників, ґвалтівників і руйнаторів з лейтенантськими (і не лише) погонами.

Не дочекаєтеся.

Олесь Вахній