У 2014 році мій товариш Анатолій Амелін презентував свої аналітичні викладки щодо вартості українських природніх ресурсів та їх ролі у природі російського вторгнення. Нещодавно наші американські партнери спробувати запропонувати нам досить дивний формат співпраці, що дуже сильно нагадував колоніальний підхід. Своє партнерство наші друзі з США намагались монетизувати, визначивши навіть залогову вартість такого партнерства. Передбачалась якась спільна участь і розробці копалин та спільне використання транспортно-логістичної інфраструктури. Це – якщо дипломатичною мовою. А якщо звичайною – нам відвели роль сировинного придатку. Можливо в цьому і полягає вся сутність бізнес підходу нової адміністрації Президента США. Не нам їх судити, у президента США на першому місці завжди будуть інтереси США. Але ми, українці, маємо дбати про українські інтереси. Дякуючи американському народові за кожну одиницю військової техніки, за кожен снаряд, за кожен генератор, за кожну тону гуманітарного вантажу, за кожен долар соціальної підтримки, ми все одно маємо розвивати власні спроможності. В першу чергу оборонні, але також не забувати і про економічні.
Чи проти я щоби у розвиток і видобування копалин прийшли іноземні американські інвестори? Ні, двома руками за. Але разом з тим, я також за те, щоби саме в Україні розвивався повний виробничий цикл. Щоби справа видобутком руди не обмежувалась. Ідеально, коли із нашої титанової руди будуть виготовляти не тільки титанову губку, але і титановий прокат, а ще краще – медичні інструменти та продукцію для аерокосмічної сфери. Я би також хотів, щоби ми експортували на світові ринки не просто збіжжя, а продукт його переробки. Щоби ми були лідерами у застосуванні дронових технологій та технологій ШІ не тільки у ВПК, але також і в цивільній економіці – логістиці, аграрній сфері, медицині та освіті.
Війна – суттєво послабила традиційну українську економіку. Але разом з тим, війна дала значний поштовх для розвитку нових секторів української економіки. Про те, як ми будемо жити вже завтра, після завершення війни, ми маємо думати і діяти вже сьогодні. В силу різних причин. Тому, що процеси переформатування економіки є дуже тривалими та ресурсними. Тому, що у нас очевидно буде ускладнений доступ до фінансів і ми змушені будемо розставляти пріоритети. Тому, що головною нашою проблемою буде послаблення людського капіталу та втрати трудових ресурсів. Всі інструменти, спрямовані на відновлення людського капіталу, є також надзвичайно «довгими» та ресурсоємними – освіта, медицина, посилення соціальних гарантій тощо.
Зараз український бізнес відверто виживає, розуміючи як ніколи свою роль та соціальну функцію. Зберігаючи робочі місця, рівень податкових надходжень – ми посилюємо економічну безпеку держави. Але завтра, буде змінюватися вся економічна модель. І ті, хто це розуміє і готується до цього вже сьогодні, стануть лідерами у своїх сегментах ринку.
Нам, підприємцям, потрібна нова якість діалогу з державою. Потрібно говорити про те, яку країну ми будуватимемо завтра, які пріоритети є актуальними не тільки для заробляння грошей, але і для посилення стійкості, відновлення людського капіталу.
І тут лідируюча роль має бути у держави. Бізнес, яким би соціально відповідальним він не був, не може підміняти собою управлінські та моделюючі функції держави. Потрібен погляд у майбутнє, ефективна стратегія економічного прориву та чіткий тактичний план її виконання. А починати треба з того – в якій Україні ми будемо жити у 2030 році.
