Емоції вляглися. Принаймні мої.

Хочу поділитися думками щодо ситуації в районній лікарні.

Чи мають право люди обурюватися через об’єднання чи скорочення?

Безперечно.

Чи була провалена комунікація з громадою?

Цілком імовірно.

Чи можна влаштовувати цирк із киданням людини в бак?

Ні. І я щиро здивований, що той чоловік не звернув собі шию після такого “акту прямої демократії”.

Чи виглядає позиція місцевої влади сильною?

Ні. Вона виглядає слабко — і комунікаційно, і політично, і по-людськи.

І що ще гірше — мовчання МОЗ.

Міністерство мало вступитися за гідність лікаря. Не за рішення, не за реформу, а саме за гідність, хоча на маю думку рішення нормальне. Бо коли мовчить система, починають говорити натовпи. І говорять вони кулаками.

Тепер до суті.

Районні лікарні — завжди складна категорія. Вони поруч із сильнішими гравцями: міськими та обласними медичними центрами. І ці центри ставатимуть ще потужнішими.

Кожне нерішуче рішення, кожне “не на часі”, кожне уникання конфлікту — веде не до стабільності, а до повільної деградації.

Бо замість того, щоб ухвалювати стратегічні рішення — залишають усе, як є. А “як є” — це не утримання, це повзуче розпадання.

І ні цей керівник, ні будь-який інший, хоч із баком, хоч без — не зможе витягнути лікарню в такому середовищі пасивного управління.

Що буде далі?

Повільна, але неминуча деградація.

І громада точно не стане від цього щасливішою. Навпаки — розчарування тільки зросте.

І найгірше — що люди, які справді здатні щось змінювати, у такому середовищі просто не залишаться.

Хто придумав цей спектакль із баками — стратегічно помилився. І не лише з точки зору моралі, а й з точки зору результату: втрачено повагу, втрачено довіру, втрачено контроль.

І наостанок.

Право на бунт — священне.

Але ми, як нація, завжди вміли робити це гідно.

Те, що сталося — варварство. І варварство ніколи не має позитивних наслідків — ні для лікарень, ні для громад, ні для держави.