9 квітня 2020, 22:06 Житомир: °C
Олена Галагуза
Депутат Житомирської обласної ради

Моє чорнобильське дитинство

Мені був рік, коли бахнув Чорнобиль. Мама потім згадувала, що годувала мене до двох, коли почула по радіо заборону споживати коров’яче молоко. Тоді брехали про справжню загрозу катастрофи, що стала ще одним мором проти українців.

Після цього родина виїхала до Монголії, де постійно у мене йшла носом кров. Можливо, такий клімат, а, можливо, це наслідки від проживання поблизу вражених територій. 

Будучи школяркою, дали жовтеньку корочку, де вказали про мій статус як дитини, яка постраждала внаслідок вибуху на ЧАЕС. Категорія, дяка Богові, не перша, але надавала якісь пільги. Кілька разів я мала змогу їздити у так звані оздоровчі табори. Найкумедніші спогади від перебування у “Лісовому таборі”, що знаходиться у нашому гідропарку. Там я збирала натовпи одноліток, коли перебирала на себе роль гумориста. Мешкали у стареньких дерев’яних будиночках. Пригадую, як батьки привозили усілякі смаколики, а ми ніяк не могли дочекатися ночі, аби проводити смішні спіритичні сеанси.

Найпам’ятнішою була подорож до табору у Феодосію, де вперше почула і запам’ятала на все життя про Айвазовського. Відпочивали на бобах. Одного разу я не витримала і організувала гурт дітей на акцію протесту проти знахабнілих кухарів, що видавали мізерні порції. Вони були шоковані почути у свою адресу кпини та нарікання, що не виконують справно роботу. Але ми домоглися свого – їжі перепадало трохи більше. Коли вже автобусом прибули до Житомира, я сіла в авто, обійняла маму і вихопила з пакета мисливські ковбаски, що жадібно ковтала.

От таку “вдячність” отримували діти-чорнобильці. Сьогодні вже зростає покоління дітей тих, хто також жертвує життям і здоров’ям заради України. Що їх чекає у майбутньому, коли зараз до їхніх батьків подекуди ставляться, як до непотребу?