12 липня 2020, 12:12 Житомир: °C
Олена Галагуза
Журналістка, депутатка Житомирської обласної ради

Не називайте їх дебілами

Я досі відчуваю доторки їхніх холодних рук. Ми ніколи не були знайомими. Щойно підійшли, як вони простягали рученята і обіймалися. Ми також їх обіймали. Це діти зі спеціалізованого інтернату.

Діти з особливими потребами, позбавлені батьківських прав, відпочивають у таборі “Орлятко”, що у с. Левків Житомирського району. Я, зокрема, розповідаю про молодшу групу у складі 6 хлопчиків та дівчаток. Вони ходять, балакають, мали б піти у перший клас, але деякі не вміють справляти природні потреби, а їхня кураторка, студентка Рита, чотири рази писала заяви про звільнення, але її не відпускають. Бо навряд знайдуть заміну.  Рита чуйна і турботлива. Вона не лише доглядає, а й навіть пере одяг. Серед батьків першачків – фотомодель, якісь багатії, провідують їх раз-два у рік.

Оленка показує свої руки: вони як ласти, склеєні пальці, немає перетинок. Мені кажуть, що не можуть знайти їй взуття, бо ноги такі ж. Ходить у кроксах. Пильно дивиться блакитними вирячкуватими очима. Її називають рибкою чи русалкою.

Є там й інші діти, з іншими особливостями. Навіть слово “вада” не хочу вживати, бо вони спілкуються, усміхаються, реагують, вони просто не такі, як всі. Так, з ними непросто. Але не потрібно їх обзивати дебілами, як дехто не втримувався при першій зустрічі.

“Ми так сумуємо за домашніми із першої зміни”, - розповідає мені кароока дівчинка.

Але не всі домашні, надто їхні батьки раді такому сусідству, яке розраховане щонайменше на 21 день. Ситуації тут трапляються різні. Раніше не змішували зміни домашніх та інтернатних. А сьогодні це називають інклюзивною освітою.

Але перед тим, як вдаватися до експериментів, варто розробити комплекс програм реабілітації, спільної комунікації. Як нас попередили, тут можуть відправити “нах” замість слів “добрий день”. Є хлопчик, який регулярно тікає з табору у Житомир, аби жебракувати. Проте щоразу повертається на обіди-вечері.

Ось всі разом грають у футбол, немає ворожнечі. Нас оточують колом і запитують, чи приїдемо ще. Їм так хочеться людського спілкування. Поки ми ходили по території, водія оточила ватага хлопчаків. Кажуть, що у разі сварок з домашніми готові спалити табір. Можуть кидати тумбочки з другого поверху. Тим часом майстер дає раду купі шухляд.

Шкодувала, що не взяла цукерок, бо вибігла у поїздку лише з телефоном у руках. Вони дуже люблять ласощі, які їм наче заміняють любов та радощі. Спритніші збирають у банки ожину.

В “Орлятку” жахливий стан основного корпусу, господарських приміщень, а відремонтовані за кошт гранту ЄС краще б ремонтували, а не займалися профанацією. Я б хотіла подивитися у вічі підряднику, який нахалтурив. Табір міг би заробляти. Пригадую, коли навчалася у 10му класі, мала змогу тут перебувати разом з американцями, які провадили гутірки. Ми навіть уві сні тоді лепетали англійською. Природа, повітря, вода – тут є все для здорового відпочинку. Але комусь не хочеться відродити лісовий табір. Ще вразила історія купівлі автобусу за 60 тисяч Євро (з гранту ЄС), який призначений для дальніх перевезень. Сидіння надто вузькі (я ледве всілася), не розкладаються. Транспорт так і стоїть у гаражі. За такі гроші можна було придбати краще і якісніше.