Я не фанат футболу. Але за «дєржаву абідно» – у таких райцентрах, як Бердичів, як Коростень, як Мелітополь (Запорізька область) тощо є свої футбольні команди. А от у Житомирі – обласному центрі – немає. Xоч я уже і встиг відхреститися від футболу, але у моєму житті був період захоплення цією грою. Це було у другій половині 90-х. Я навчався у дев’ятому класі й однокласники якось зацікавили мене сходити на матч «Полісся». Команда тільки-тільки перестала бути «Хіміком». У нас був певний ритуал – ми купували квитки, насіння у бабусь перед стадіоном, займали останні лавки на самому верху – трибуни вже тоді були не в кращому стані. Ті, що навпроти коментаторської рубки – вже були закриті. Там висіла табличка «Аварійні». Окрім лузгання насіння, кричали римовки і «погрожували» судді переробити його на мило. На площадці позаду нас ходили міліціонери й «погрожували» нам забрати у відділок за матюки. Стежили, щоб не надто гучно дули у дудки. В нашому класі на той час було круто мати свою дудку і прапор. Зрештою скоро бажання ходити «на футбол» минуло. Був іще декілька разів і все. Утім, хоч я і не фанат, але все одно за житомирський футбол прикро...

в качестве иллюстрации избрано фото Владимира Гребёнкина, пробивающего по железному мячу, установленному возле входа в парк имени Шевченко в городе Харкькове