Скажу банальність: хворіти дорого. На щастя, мені не часто доводиться в цьому переконуватися. Намагаюся не потрапляти до рук ескулапів, чиню спротив, як тільки можу. Однак іноді вони таки перемагають і тоді я викидаю білий прапор, здаюся у полон і роблю все що кажуть.

Задля розваги, а також через професійний інтерес, спостерігаю за «мутаціями» медичного організму. Цього разу нарахував їх чотири – два доброякісних віяння, один прояв «радянщини» та одну хворобу наших днів, яка вже давно стала хронічною.

Насамперед, розкажу про добре чи принаймні непогане. У поліклініці мене здивував напис «Приватна практика» на табличці з ім’ям лікаря, переліком послуг та номером ліцензії Міністерства охорони здоров’я. Щоправда, поки не зрозумів як завідувачу відділення вдається поєднувати приватну практику із державною посадою. Однак, у цілому це позитивне віяння завтрашнього дня. (На жаль, те що давно є у світі, тільки нині потроху перетікає із майбутнього у наше сьогодення). Отож, маєш вибір – або спеціаліст, до якого раніше можна було потрапити лише по знайомству чи за хабар, або штатний лікар поліклініки. Звісно питання тільки у сумі. Зауважте, що «безплатний» ескулап не означає «гірше вилікує».

Іще мене порадувало, що не треба ламати голову над тим, де знайти маленьку баночку і куди подіти сірники з коробки, коли одержуєш направлення на аналізи. Нарешті хтось додумався виготовляти цю вкрай необхідну тару! І більше того робить її правильно – із стікерами з даними пацієнта, зручною лопаточкою... Але знову питання наявності грошей і можливості вибору.

Однак, разом із цими несміливими і немасовими кроками у бік цивілізованих стосунків «лікар-пацієнт», ще досі є рудименти радянського часу. Я про так звану прописку. Якось в одній із житомирських поліклінік мені відмовилися зробити флюорографію – мовляв «ви не наш». І це при тому, що я справно плачу податки до бюджету міста, і з огляду на епідемію туберкульозу в державі лікарі ледь не силоміць змушують знімкувати грудину. Наразі у Рівному принцип прописки для «іногородніх» виявився у потрійному розмірі так званих «благодійних внесків».

Думаю, ця хвороба сьогодення багатьом уже в печінках сидить. У який лікувальний заклад не прийдеш, під прикриттям «благодійний внесок» тобі називають чітко визначену таксу за обстеження, за аналіз, на спирт, вату, бінти... І так всюди, в будь-якому місті – однак, як бачимо, скільки внесків не давай, а віз і нині там...

Помічали як нітяться лікарі й медсестри, коли заводять мову про благодійність? Ясна річ, вони не з власної волі мусять просити. До речі, кожен раз, як чую подібні «прохання», організовую перевірку. Кажу, що можу дати суму, наприклад, втричі меншу. І спостерігаю за реакцією... Або ж запитую чи дадуть мені корінець прибутково-касового ордеру чи квитанцію? Адже благодійні пожертви мають бути проведені бухгалтерією, витрачати їх можна лише на цілі, зазначені благодійником, звітність по цих коштах сувора... І знову оцінюю акторську майстерність, пробую розгледіти у медикові, можливо дарма закопаний, талант... Після «вистави» ухвалюю рішення щодо благодійності і на яку суму.

Отож, власне, якщо ви хочете бути впевнені, що ваші гроші використають справді на ремонт відділення чи на придбання ліків, то просіть квитанцію. Інакше все, що збирається під виглядом «внесків» осідає невідомо у яких кишенях...

написано для газети ОГО

щоб подивитися фото, клікніть