Коли усі події із півостровом тільки починалися, я думав: «Та пішли вони нафіг! Хочуть, хай валять! Перекриємо Північно-Кримський канал, відключимо світло, припинимо давати газ».

А потім у когось із френдів прочитав, що у Криму чимало наших українських громадян, які зовсім не хочуть в РФ. І кримських татар, котрі також проти. І тоді моя думка змінилася: «Хрєн вам, а нє Крим!». Вирішив, що маємо боротися.

А нині, після так званого «рєфєрєндума», я впевнений, що не варто відключати воду, газ і світло. Звісно, якщо ми хочемо повернути Крим у найближчі 10 років. І я згоден із Богданом Яременком, колишнім генконсулом у Стамбулі, котрий одним із перших дипломатів підтримав революцію і виступив проти режиму.

Він каже, що тепер маємо витрачати іще більше грошей на Крим, розробляти державні програми підтримки наших громадян, займатися переселенням охочих, соціальним забезпеченням etc. Звісно треба подумати й над тим, за якою ціною відпускатимемо ресурси життєзабезпечення.

Ми маємо іще більше полюбити Крим і тоді він точно повернеться. Згадайте притчу про блудного сина.