27 серпня урочистою промовою відкривала Всеукраїнський фестиваль льону. Як минулого разу на сесії, так цього разу зауважила, що наші святові вишиванки, сукні, сорочки виготовлені з білоруського чи китайського льону. Але не з українського.

Коли я навмисно спеціально шукала полотно для своєї  вишиванки-сукні, я не знайшла український льон. На превеликий жаль. 

Я нагадала громаді, міністрам, місцевій та обласній владі, гостям фестивалю про те, що так було не завжди. Був час, коли українську землю покривали поля льону, як блакитні хвилі моря, покривають піщане дно.

Ще чверть століття тому, Україна була найпотужнішою країною, що вирощувала і переробляла льон.

Ви тільки задумайтеся: Україна забезпечувала 3% світової потреби льоноволокна.

Ще чверть століття тому в Україні працювали близько 50 льонопереробних заводів. Тільки на Житомирському  заводі – 7 000 робочих місць.

А сьогодні у селах немає де працювати. Щороку з карти України зникає 12-15 сіл.

А тим часом у  світі зростає потреба у насінні льону і у льоноволокні.   І це – потужний економічний глобальний тренд.

Льон потрібен світу.  І ми можемо дати світу наш, український льон. Але чи робимо це? Чи адекватно реагуємо на сучасні можливості? Чи збільшуються в Україні посіви льону? Чи зростає переробка льоноволокна? 

Знову, на жаль, ні. Чи може бути інакше?  Так, я у це глибоко вірю.

Наша команда, наша компанія, наша громада, наша влада – ми усі зацікавлені у тому, щоб Україна знову стала  державою, де синіють безмежні поля льону. Державою,  де працюють сучасні потужні виробництва з переробки льону. Країною, де відроджуються давні  традиції українського льонарства, і де формується нова традиція, нова культура. Культура, в якій прийнято створювати, користуватися  самим і експортувати  вироби з українського льону.

Наша Житомирська область  вже зробила перші кроки для відродження льонарства.

На нещодавній сесії депутати обласної ради підтримали Програму розвитку агропромислового комплексу  на 2016-2020 роки. Програма передбачає  підтримку розвитку льонарства, і  це надзвичайно важливо.

Я рада була бачити на нашому святі людей, які своїм корінням  пов’язані із льонарством. Ми добре знаємо, що льон – це особлива культура. Льон служить людям на 100 відсотків. Коли я про це думаю, я запитую себе:

«А я готова служити своїй країні, своїй громаді, своїй команді, своїй родині на 100 відсотків?» І я відповідаю: ТАК!

Разом з моєю командою ми зробили Фестиваль льону! І ми дуже вдячні за підтримку, яку мали від влади, від громади, від аграріїв.

Моя бабуся Ганна Степанівна Костюшко, колись працювала у колгоспі. Вона була льонаркою.  Вона згадує, що то була важка праця, але каже, що для села – це були найкращі часи. Часи, коли льон душу грів, тіло зігрівав і скарбницю наповнював!

І 27 серпня в Стремигороді не було просто свято. Це був захід, на якому ми зробили багато, аби український льон знову  міг зігрівати душу, прикрашати тіло і наповнювати скарбницю! 

За матеріалами ЛІГА.Блоги