Коли скінчиться театр абсурду?
Згадується 1980 рік, коли я, прослуживши рік в армії солдатом, чудового літнього дня прибув до міста Ворошиловград (якому зараз повернуто історичну назву Луганськ), щоб поступати до Ворошиловградського вищого військового авіаційного училища штурманів імені Пролетаріату Донбасу.
То були часи, які тепер наше покоління, як і покоління наших батьків, переживших страшну війну сорокових років минулого століття, називаємо «золотим часом» брежнєвської епохи.
Працювали промислові підприємства, роботи було вдосталь, на кожній прохідній висіли оголошення про вакансії, сільське господарство стрімко розвивалося, багатоповерхівки з безкоштовним житлом для громадян росли, мов гриби, армія була найпотужнішою в світі тощо.
От і я вирішив присвятити себе професії захисника Вітчизни. Тоді вступ до вищих навчальних закладів (по сучасному, по-модньому – до «вишів») відбувався за сумою балів, що включали оцінки за чотири вступних екзамена (по 5-бальній системі) плюс середній бал атестата зрілості (документа про закінчення середньої школи). Тим, хто поступав до військових училищ з армійської служби, прохідний бал був меншим – щоб більше проходило абітурієнтів, які мали досвід військової служби. У Ворошиловградському ВВАУШ (як скорочено називалося наше училище), яке було гордістю того шахтарського, промислового та культурно-освітнього міста, прохідний бал для військовослужбовців був 16, а я набрав 19,5, що було навіть вище, ніж у цивільних, і тому був зарахований курсантом цього вузу.
До цих пір пам’ятаю, коли вперше пришив свої омріяні курсантські блакитні погони із золотисто-жовтими стрічками та сержантськими нашивками. Тоді курсанти військових училищ були для дівчат бажаними нареченими. Згадую, з якою гордістю вперше вийшов у місто у парадній формі, сів на трамвай на Гострій Могилі (так називається район, де розміщувалося наше училище), поїхав до центру, милуючись чудовими краєвидами міста, його новобудовами, зайшов до кафе «Театральне», замовив чай з цукерками «Наша марка», познайомився з дівчатами з місцевого педінституту, а прохолодним вечором повернувся на КПП (контрольно-пропускний пункт) училища і вчасно встиг до вечірньої повірки.
Потім ще були два роки навчання у Ворошивловграді, а затим ще специфіка військової спеціальності вимагала двох років навчання в Криму – у філії училища на аеродромі Багерово під містом Керч. І от зараз, знайомлячись щодня з інформацією про події на Східному фронті, чуючи знайомі назви Луганськ, луганський аеродром, Гостра Могила, медичне містечко (яке ми колись називали «медуха»), що розташоване було поруч і куди багато з нас бігали в «самоходи» до дівчат з медичного училища, то здається, що знаходжусь в якомусь театрі абсурду.
Хто б з нас у далекому 1980 році повірив, що Радянський Союз доживає останнє десятиліття, що у 1991 році Ворошиловград стане обласним центром незалежної України? Ніхто. А вже про те, що у 2014 році виникне російсько-українська війна, що на Луганськ сипатимуться бомби, снаряди, міни, гинутимуть мирні жителі і що наш аеродром, Гостра Могила та «медуха» стануть центром запеклих боїв – того нам не могло привидітися й у найстрашнішому сні.
Як я вже казав, два роки я провів у Луганську, ще два роки в Криму. Впевнено можу сказати, що там живуть такі ж люди, як і в Житомирі. Хоча не буду казати, що такі ж, як і у Львові чи Тернополі, бо менталітет западенців і східняків дуже різний. Такими вони сформувалися історично: Західна Україна довгий час була у складі Австро-Угорської імперії та Польщі, а луганчани та кримчани завжди асоціювали себе з Росією і навіть чисто територіальне їх віднесення до Української Радянської Соціалістичної Республіки (скорочено – УРСР) не сприймалося з якимсь спротивом, оскільки, по-перше, спротив під час радянської влади мав небезпечні наслідки, і, по-друге, поділ був чисто символічним, оскільки прикордонних розмежувань між Україною та Росією, як зараз, не було – всі жили в одній могутній державі – Радянський Союз: і українці, і росіяни, і білоруси, й вірмени, й узбеки… Маючи власні державні утворення, всі були об’єднані єдиною країною.
І, будемо відвертими, живучи разом, ми мали економічні та соціальні здобутки на порядок вищі, ніж маємо зараз у незалежній Україні. Щоб пересвідчитися в цьому, варто подивитися на те, що зараз сталося з потужними житомирськими виробничими підприємствами: «Електровимірювач», «Промавтоматика», «Верстатуніверсалмаш», льонокомбінат, «Хімволокно», «Вібросепаратор», ЗОК, ЗМК, домобудівельний комбінат з десятками будівельних підприємств, аеропорт тощо?
А сільське господарство? Колись в одному колгоспі було більше худоби, ніж зараз у всьому Житомирському районі. Зараз маємо, у кращому випадку, закинуті ферми, що поросли чагарниками, а у гіршому – й ті розкрадені по цеглині.
Тому, якщо раціонально підходити до референдуму на Донбасі, що відбувся напередодні громадянської війни, то це є вираженням ставлення мешканців шахтарського краю до невдалих експериментів над народом українських можновладців протягом двадцяти трьох років незалежності і відсутності зрозумілої та реалістичної альтернативи їм, як програми подальшого розвитку.
Здавалося б, чверті віку було досить для будь-якої держави, щоб довести, що в ній краще жити, ніж у попередньому утворенні. Тоді б й відпали всі питання, де краще жити. Бо ж, людина така істота, що за всіх ладів й історичних утворень, завжди намагається жити там, де краще.
Скільки обіцянок ми чули від різних так званих «ерзац-патріотів» в кінці 80-х та на початку 90-х років про те, як гнобиться українська нація, яка годує «москалів», і що як тільки отримаємо незалежність, то будемо їсти «сало в шоколаді» і житимемо, мов «сир в маслі».
Послухалися. Проголосували за незалежність. І отримали страшні 90-ті роки, коли ледь вибралися зі страшного економічного коллапсу та політичного хаосу.
Настала більш-менш стабільна епоха Кучми. Не буду нагадувати здобутки тієї пори, коли долар коштував менше двох гривень, а зверну увагу на інше. Саме командою Кучми була розроблена дуже важлива програма соціально-економічного розвитку України на 2002-2011 роки.
Я тоді саме поступав до Національної академії державного управління при Президенті України і на вступних іспитах її зміст був основним. Тому я її вивчив досконально. Все було там виписано чітко, аргументовано, реалістично. Я гордився тим, що Україна має накінець дороговказуючий документ, що, безумовно, вивів би її на рівень, мінімум, нинішніх східноєвропейських країн.
Але знову на арену вийшли «ерзац-патріоти», які почали акцію «Україна без Кучми!», що закінчилася помаранчевим заколотом 2004-2005 років. Україна залишилася без Кучми і без програми розвитку до 2011 року.
Про «народного президента» Ющенка говорити не хочу, бо відверто говорив про нього з перших днів його президентства, тоді, коли більшість народу ще вірило йому, а пристосуванці виспівували дифірамби. Одне скажу, що всі мої оцінки його діяльності, на жаль, справдилися, і на підтвердження наведу основний, на мою думку, економічний аргумент: коли Ющенко дорвався до влади, то ціна на російський газ становила 55 доларів за тисячу кубів, а коли він капітулював перед Януковичем, виторгувавши собі спокійне майбутнє, вона сягнула 450 доларів. От і вся економіка, на якій, як відомо, й тримається все багатогранне життя будь-якої країни. Причому врахуйте, що ініціатором перегляду договору з Росією про газ за 55 доларів був саме Ющенко, а не Москва. І Росія скористалася витівкою цього пройдисвіта з помаранчевим шаликом на шиї і ціна відразу зросла до 110 доларів, а закінчилося все сьогоднішою ціною, яка продовжує залишатися економічним зашморгом для України. Спостерігаючи за тим, як судили Тимошенко за газовий контракт, я увесь час гадав, а чи згадає хтось і про Ющенка, який скоїв значно більший злочин проти України? Ні, не згадали. Цим лишній раз було доведено, що Ющенко, зрадивши Тимошенко у 2010 році і віддавши свої нещасні 5% голосів Януковичу, що й призвело до його приходу до влади, виторгував собі індульгенцію у влади регіоналів, влади ворогів України.
Останнім «суттєвим» внеском «ерзац-патріотів» в існування України новітнього часу став славнозвісний закон про мови та відмова від референдуму про федералізацію, що й призвело до втрати Криму (якщо комусь стане легше – нехай сподівається, що втрата тимчасова), а також до громадянської війни на Сході.
Але, на даний час, питання зараз звучить по-іншому. Якщо війна на Сході завершиться нашою перемогою (якщо це можна буде назвати «перемогою»), то як ми житимемо далі разом із заллятим кров’ю Донбасом? Чи стануть більше любити Україну родичі загиблих у точках протистояння з нашим військом та безвинно вбитих мирних громадян, чи забудуть вони свої розтрощені будинки, безсонні ночі у підвалах, чи простять вони жах в очах голодних дітей?
І чи родичі та близькі загиблих та скалічених на тій війні військовослужбовців з інших регіонів України зможуть пробачити мешканцям шахтарського краю ці втрати? Навіть враховуючи те, що наша пропаганда робить наголос лише на російських найманцях, замовчуючи й участь у протистоянні за лінією фронту й наших співвітчизників?
Питання риторичне. І мені здається, що Донбас вже навряд чи втримаєш в Україні. Все більше схиляюся до думки, що з війною, чи без війни, Донбас рано чи пізно від’єднається від нас. Треба бути реалістами. А якщо так, то необхідно сідати за стіл переговорів. Нехай не напряму з лідерами ДНР та ЛНР, а за посередництва міжнародної спільноти. І виходити з простих реалій: або федералізація чи, як говорять, самостійність на місцях, або, як кажуть лікарі, ми його (Донбас) втрачаємо…
Вкотре нагадую: поки не пізно! Поки не почалася війна після війни: вибухи по всій Україні в адмінбудівлях, на вокзалах, у потягах, поки не почалися підриви мостів, електроопор та газових магітралей, поки не з’явилося у тій війні вже прихованої форми сотень і тисяч безвинно вбитих і скалічених через помилки політиків, які дорвалися до влади після Лютневої революції, десятків тисяч переселенців, яких так називають ЗМІ, використовуючи «темники» з Банкової, але по суті є не переселенцями – а біженцями у своїй країні та за кордоном.
І що б зараз там не говорилося, а такі «видатні» державні діячі як Турчинов, Яценюк, Порошенко, Аваков вже заплямували себе кров’ю і стали винними у розв’язуванні громадянської війни в Україні та втраті Криму, а тому їхня політична кар’єра на народній крові, навіть попри пихаті заяви того ж Яценюка, не будуть довговічними. Історичний досвід є цьому підтвердженням. А те, що інформація про становище з тієї сторони фронту постійно приховується, що відсутня відверта публічна розмова з полоненими, відвертість яких могла б дати можливість знати реальну ситуацію на Донбасі і зрозуміти причини, що спонукали цих людей взяти в руки зброю, то, як фахівець в інофрмаційній сфері, можу заявити, що йде цілоспрямована атака на свідомість та підсвідомість населення України за допомогою відомих фахівцям методам маніпуляції суспільною свідомостю. А подивіться як однаково подають одну й ту ж інформацію, створену в РНБО та на Банковій, різні канали телебачення та радіомовлення: не лише тональність абсолютно однакова, а й сюжети, відео- та аудіоряди абсолютно однакові.
У своїй книзі «Україна на шляху до інформаційного суспільства» я глибоко розглянув тему впливу інформаційної інтервенції на розвиток українського суспільства, дав їй визначення, зробив її класифікацію, визначив суб’єкти цієї інтервенції. На жаль, місцева помаранчева влада зробила все, щоб опозиціонер Івановський не захистив кандидатську дисертацію на цю вкрай важливу для тодішньої, і, тим більше, сучасної України. А тоді в мене були задуми й математичного моделювання інформаційних процесів, і розрахунків методів та засобів протистояння як інформаційній інтервенції, так і інформаційній війні. Гноблячи тоді Івановського, місцеві «ерзац-патріоти» поставили власні інтереси вище національних. І, в результаті, у нас відсутня теоретична база регулювання інформаційних потоків у час, коли це так необхідно. А тому нинішні можновладці знову вимушені звернутися до «зацвілих» форм співпраці із ЗМІ у вигляді «темників» та постачання їм «кастрованої» інофрмації, які формують у свідомості громадян ставлення до кривавої бойні на Сході, як до необхідності, а також всіляко виправдовують їх недолуги дії, як у цьому напрямі, так і в інших сферах нашого життя, яке погіршується з кожним днем.
І все ж, попри «інформаційне отруєння» (термін, який, я вважаю, має право на життя), різні заклики та обіцянки сучасних «ерзац-патріотів» вже не досягають цілі. Їм немає віри. Тому тепер вони намагаються «сильною рукою» залишити Донбас в Україні, навіть кривавими методами. Але ж це ніщо інше як «сучасний більшовизм», проти якого вони виступали й виступають до цього часу. Хоча після громадянської війни на Сході вони вже не мають права на це. Тим більше, що вони так і не зрозуміли, що «патріотизм» з національним душком є нонсенсом в епоху глобалізації. На жаль, у них навіть немає серйозних теоретиків, які б вивчали сучасність і коригували їхні програми. А різні примітивні базікання під політичні замовлення під час передвиборчих кампаній народом вже не сприймаються. Хочеться сподіватися, що численні жертви у громадянській війні, а також різке падіння рівня життя українців, яких знову закликають страждати за різні ідеї-фікс, цих збанкрутілих «ерзац-патріотів» хоча б чомусь навчать.
А тепер хочу висловити свою думку про армію, оскільки у свій час п’ять з половиною років прослужив у казармі (рік солдатом та чотири з половиною – курсантом) і ще шість років офіцером. То ж у військовій справі я розуміюся добре, хоча й вік та здоров’я вже не ті.
До недавнього часу, спостерігаючи за «реформою» наших збройних сил, я реалістично називав нашу армію «потішним військом»: озброєння застаріле, справжньої бойової підготовки не було, а чисельність у 120 тисяч – це надто замало для такої великої держави та захисту її національних інтересів. Та й з них міністр оборони перед початком АТО назвав боєздатними лише 6 тисяч вояків.
Без сумніву, у боях на Сході, ціною значних втрат та крові, народжується нова боєздатна армія. І якщо уряд знайде можливість забезпечити наше військо сучасною технікою та озброєнням, українська армія швидко перетвориться на потужну військову силу, з якою будуть рахуватися не лише сусіди, а й всі країни світу. Бо українці здавна були справними вояками, хоча верхівка й не могла ефективно використовувати ці перемоги на користь народу та державі.
Водночас, зараз залишається актуальним й запитання про те, хто ж винен у такому занедбаному стані нашого війська?
Згадуючи службу в Радянській Армії, до складу якої, до речі, входили й війська трьох військових округів, що базувалися на території України, хочу сказати таке. У яких би відрядженнях у ті часи я не був (в інших гарнізонах, на базах, полігонах, аеродромах), завжди без жодних проблем, як і будь-який військовослужбовець, був забезпечений триразовим харчуванням, ліжком з білизною, що змінювалася щотижня, лазнею та іншим військовим забезпеченням. А про стан військової техніки та озброєння й говорити не потрібно – її готовність була на найвищому рівні.
Але коли я називав наше військо «потішним», то навіть гадки не мав, у наскільки воно занедбаному стані. Коли чув розповіді про те, що у мобілізованих немає ні ліжок, ні ковдр, ні навіть обмундировання, не говорячи вже про бронежилети та стан техніки, то просто був шокований.
У 1990 році, коли я звільнився з армії, в Україні було тилових запасів на мільйонне військо, яке тоді існувало, та ще на кілька мільйонів чоловік тилових припасів у разі мобілізації. Виникає запитання: ДЕ ВОНО ВСЕ ПОДІЛОСЯ? І держава, і всі ми повинні вимагати негайної відповіді, щоб «диверсанти» у генеральських погонах та бізнесмени, які нажили мільярди на розпродажі військового майна, були негайно покарані, а на вкрадені гроші була закуплена сучасна військова техніка.
Можна згадати й можновладців, які фактично зрадили Україну, знищивши добровільно (?!) наш ракетно-ядерний потенціал, який за потужністю був третім у світі, після США та Росії. Всі, хто знищив нашу найсучаснішу зброю, обмінявши її на нічого не вартий папірець під назвою «Будапештський меморандум», також мають понести заслужене покарання. Бо анексія Криму і агресія в Донбасі – це прямий результат цієї зради. Нехай Кравчук, який з себе корчить «батька нації» і який був ідеологом знищення ракетної зброї, та Кучма, який підписав той меморандум, розкажуть як зрадили Україну на зорі незалежності. Тим більше, що у світовій пресі були численні публікації про те, що, наприклад, уряд США виділяв кошти зі спеціальних фондів на підкуп чиновників, які допомагали їм знищувати грізну зброю радянського зразка.
Спостерігаючи за тим процесом знищення ракетно-ядерного потенціалу, я казав, і публічно висловлював, свою думку про те, що хоча б з десяток пускових шахт для ракет та пару десятків самих ракет з ядерними боєголовками ми маємо залишити, щоб залишилися в статусі ядерної держави, щоб нашій національній безпеці нічого не загрожувало. Але, під натиском нових союзників в Європі та за океаном, та за наполяганням тих самих «ерзац-патріотів», ми роззброїлися, і в результаті маємо те, що маємо: ні найсучаснішого озброєння, ні гарантій США та Європи щодо нашої цілісності та незалежності.
І навіть у нинішніх умовах, коли західні політики, поки наші громадяни гинуть у протистоянні на Сході, ніби щось там «тявкають» про захист України, намагаючись не дуже посваритися з Росією, і не надаючи нам ніякої військової допомоги, я їм не довіряю і переконаний, що ми нікому не потрібні і розраховувати можемо лише на власні сили.
А повертаючись до наших невтішних реалій та проводячи історичні паралелі, дуже не хочеться, щоб після Лютневої революції, як у Російській імперії 1917 року, не виникла Жовтнева революція й в Україні з усіма негативними для всіх нас наслідками. Бо тоді й Україна може зникнути з мапи історії, як колись Російська імперія.
І насамкінець, хочу висловити думку про те, що, враховуючи уроки останньої незалежності України, а також різний менталітет та вподобання мешканців Заходу та Сходу, все більш актуальним постає напрацювання об’єднавчої ідеї народу України. Це те, що називається національною ідеєю, і те, що мешканців багатьох країн мобілізувало на спільну розбудову кращого майбутнього, в результаті чого вони живуть і заможніше, й значно спокійніше за нас.
У своїх виступах, особливо на сторінках газети «Сільське життя», я неодноразово торкався цієї теми, а тому лише коротко повторюся.
Національна ідея, це коротко сформований вислів, у якому необхідно викласти погляд на власну історію, дати оцінку сучасному становищу України, та визначити подальший курс розвитку нашої держави. І лише коли національна ідея буде схвалена народом, можна розробляти нову Конституцію, законодавчу базу і систему державного управління, яка й забазпечуватиме поступальний розвиток країни до мети, визначеної національною ідеєю. І поки не з’явиться консолідуюча ідея, ми й надалі будемо намагатися наш державний корабель провести в густому тумані скрізь рифи та ще й у буремному морі. Тому різні там «конституційні реформи», про які наші можновладці лише «ляпають язиком» і нічого не роблять, то лише намагання побудувати «стіни» без «фундамента», яким у розвитку українського суспільства має стати національна ідея.
Може досить експериментів над людьми? Може пора перейти до цілеспрямованого та поступального руху вперед до кращого майбутнього для народу, а не для олігархів? Чи все ж перейдемо до останньої фази чергового тимчасового існування суверенної України і перетворимо її на «бананову республіку» з військовою диктатурою?
…Нещодавно переглядав свій альбом з військової служби. Побачив курсантську фотографію, де ми зафіксовані у повній військовій викладці відразу після марш-кидка.
Командир батальйону тоді (у 1981 році) підняв нашу роту по учбовій тривозі і віддав наказ захистити аеродром від нападу умовного ворога. Бігали ми з автоматами, підсумками, скатками шинелей, протигазами, за командами «ротного» займали позиції, атакували і геть виснаженими повернулися в казарму, проклинаючи комбата за його фантазію з приводу нападу на наш аеродром і за те, що це відбувалося у вихідний день за рахунок наших короткочасних відпусток до чудового міста Ворошиловграда, де було так багато спокус для хлопців у курсантській формі.
Хто б тоді міг подумати, що наш аеродром, де ми вперше піднялися в небо у якості штурманів, стане ареною запеклих боїв, що там буде збито великий транспортний літак Іл-76, який перетвориться на братську могилу для десятків десантників? І в чиїх руках зараз наша казарма, що розташована неподалік злітної смуги? Чи могли ми, прокладаючи на своїх штурманських картах маршрути польотів над містами Донбасу, подумати, що вони колись запалають від артобстрілів та бомбування, і що політ над цією територією стане небезпечним з точки зору протиповітряної оборони повітряного судна? І, взагалі, коли вже завершиться цей театр абсурду, цей дурдом, в якому ми живемо вже майже чверть віку і, мов дурні, сподіваємося на обіцянки різних пройдисвітів, які використовують нашу довіру лише для того, щоб дорватися до влади та набити собі кишені?
Переконаний, що театр абсурду в Україні завершиться лише тоді, коли її громадяни «прокинуться» й стануть займати більш активну позицію в житті держави і суспільства. Іншого шляху виходу з цієї кризи, що постійно погіршується, немає. А як досягти цього – то тема окремої розмови.
То ж, єднаймося, земляки, заради кращого майбутнього наших дітей та України в цілому.
