29 березня 2020, 17:24 Житомир: °C
Валерій Івановський
Головний редатор газети "Сільське життя", магістр державного управління, політолог, письменник, голова Житомирської громадської організації "Влада - народу!"

Валерій Івановський: «Європу» в Україні ми маємо будувати самі

 

Валерій Івановський: «Європу» в Україні ми маємо будувати самі

 
 Валерій Івановський: «Європу» в Україні ми маємо будувати самі
Особливою популярністю у читачів газети "Сільське життя" та мешканців Житомирського району користуються відверті розмови з головним редактором газети, магістром державного управління, політологом, письменником, професійним військовим, людиною з активною життєвою позицією Валерієм Володимировичем Івановським. Його правдиве слово, передбачення, оцінка ситуації в Україні, області та районі, і за часів Кучми, і за доби "помаранчевих авантюристів", і за режиму Януковича, і зараз, у постреволюційний період, - завжди збуваються. Тому що вони завжди грунтуються на багаторічному досвіді державного службовця, науковця, журналіста, військовослужбовця, громадського діяча, і тому виправдані практикою. А, як відомо з філософії, саме практика є критерієм істини.
От і цього разу Валерій Володимирович розповів нашому кореспонденту багато цікавого, що, безумовно, матиме значний резонанс у суспільстві.


- Валерію Володимировичу, як, на вашу думку, можна оцінити нинішню ситуацію в Україні?


- Я переконаний, що в Україні існує мало співвітчизників, які б оцінювали ситуацію в нашій державі позитивно. Нещодавно в інтерв'ю я сказав, що політичний проект "Незалежність України зразка 1991 року" зазнав повного краху, він виявився неспроможним пережити виклики сучасного світу, а тому зараз, по суті, потрібно створювати нову державу на нових ідеологічних засадах, у нових історичних реаліях. Причому умови для цього на два щабелі гірші, ніж були у тому ж 1991 році, чи у 2005 році, коли нашою національною ганьбою Ющенком також було втрачено шанс перебудувати Україну під сучасні цивілізаційні норми розвитку.

- Всі пам'ятають, що останніми роками, коли редакція газети "Сільське життя" і ви особисто були єдиними в області справжніми опозиціонерами до режиму Януковича, ви неодноразово публічно попереджали і режим, і громаду, що владу регіоналів чекав неминучий крах. Мало хто, особливо при владі, чекав, що той режим очікує таке швидке фіаско. І все ж ваш прогноз знову виправдався. Звичайно, нам всім хочеться почути ваші передбачення й стосовно нинішньої влади…

- Скажу відверто, що, якщо не відбудеться найближчим часом кардинальних реформ у всіх сферах нашого життя, нинішня українська держава проіснує ще три, максимум - п'ять років. Далі вона, з великою ймовірністю, просто розпадеться, і важко сказати, яка частина залишиться власне новою українською державою, а інші відійдуть до якихось інших держав.

- Знову - песимізм?..

- На жаль, діяльність нинішніх керманичів держави оптимізму не додає. Тому мій прогноз базується на реалізмі. Але це не від того, що я песиміст по натурі. Навпаки, я завжди намагаюся бути оптимістом. При цьому я розумію, що є закони розвитку суспільства, які говорять про те, що в Україні не створено умов для поступального прогресивного розвитку як української держави, так і українського суспільства в цілому. І часу вже практично немає, щоб налагодити цей процес. 

Користуючись шахматною термінологією, я б сказав, що ми вже знаходимся не просто в цейтноті (брак часу), а нашу позицію можна назвати цугцвангом - тобто позицією, коли будь-який крок веде до краху.

Чому це сталося? Тому що останній Майдан, хоч і був вершиною народного спротиву проти діяльності режиму Януковича, але керувався, у більшості своїй, тими ж, хто "профукав" перший Майдан 2004 року - подивіться на прізвища. І вони так само "профукали" й революцію Гідності.
Якщо вже тоді, ціною неймовірних зусиль, шляхом державного перевороту, вдалося скинути режим Януковича, і при цьому отримати величезний рівень довіри, як від власного народу, так і від світової спільноти, то можна було "звернути гори" у справі реформацій української держави. Але час був згаяний марно, і ми маємо те, що маємо…

Причин тут багато. Одна з них - відсутність у лідерів Майдану чіткого плану дій. Вони дорвалися до влади ні з чим, бо для них, швидше за все, саме захоплення влади і було головною метою. У них не було чіткої і прагматичної програми кардинальних перетворень, хоча, повторюю, ситуація була такою, що буквально протягом місяця можна було зробити в Україні те, чого не було зроблено протягом попередніх 23-х років.

Але Турчинов з Яценюком спромоглися лише здати Крим, розв'язати війну на Сході, обвалити гривню, підняти ціни, поставити Україну на межу громадянської війни та дефолту. І треба казати відверто, що це - повний крах ідеалів й останнього Майдану.

Але якщо дивитися глибше, то можна сказати, що всі біди українського народу не лише в його менталітеті, бо попри живучість позиції "моя хата скраю", в Україні ще й дуже малий прошарок справді патріотичної ЕЛІТИ, яка має бути консолідуючою та організуючою силою народу на шляху до його прогресивного розвитку.

Всеукраїнську еліту має формувати місцева еліта, а місцеву - народ. Таким має бути логічний ланцюжок побудови еліти. При цьому загальноукраїнська еліта має виконати ще одну дуже важливу функцію - породити всенародного лідера.

Але у нас й тут все робиться не "по-людськи". У нас центральну еліту формують "грошові мішки", які дориваються до влади саме завдяки своїм фінансовим можливостям, а не місцева еліта, бо вона вагалі відсутня. І тому справжній всенародний лідер, за яким би пішли маси і який би використав мандат довіри народу на потрібні перетворення, з'явитися просто не може. 

Так, Порошенко на передвиборчих перегонах, завдяки фінансовим можливостям, зумів створити собі образ такого всеукраїнського лідера, але невдовзі цей образ швидко "розсипався" через недолугу діяльність його самого та створеної їм "шоколадної команди" мільйонерів. Бо бізнесмени, які дориваються до влади, дбають, перш за все, не про народ, не про державу, а про примноження власних багатств. 

Щодо появи в нашому суспільстві справжньої еліти, яка б згуртувала наш народ і направила його правильним шляхом розвитку, то для цього, як ми бачимо, відсутнє необхідне підгрунтя, а також, знову ж таки, немає вже часу.

Хоча, у якій би державі ми не жили, саме місцева еліта має розуміти, що всі наші біди нинішні - у її пасивності. Говорячи образно, місцева еліта - це "дріжджі", без яких неможливо спекти якісний хліб.

- Валерію Володимировичу, як можна охарактеризувати нинішній стан розвитку українського суспільства?

- Зараз про якийсь розвиток нашого суспільства, про його прогресивний розвиток говорити не доводиться. Як і у попередні роки, розвиток нашого суспільства відбувався від кризи до кризи, а тому якийсь поступальний розвиток просто відсутній. За часи останньої незалежності ми пережили стільки суспільно-політичних та соціально-економічних криз, що, мабуть, будь-який пересічний громадянин України вже давно дійшов до висновку, що напрями розвитку нашого суспільства, які постійно змінювалися і обиралися, були обраними неправильно. Вже увесь світ дивується, з якою наполегливістю Україна "наступає на ті ж граблі" і не робить ніяких висновків.

Історія України свідчить про її одвічну боротьбу за вибір між західним та східним напрямками розвитку і жодна спроба розбудувати самостійну державу добром для народу не закінчувалася.

Причому, навіть Лютнева революція, яку ще називають революцією Гідності, нічого не змінила. І я вже вкотре повторюю, що нічого не зміниться, поки не зміниться система державного управління в Україні. Це ще одна з основних причин постійних криз в існуванні нашої держави.
Наприклад, вся державна служба в Україні будується на засадах закону "Про державну службу". Там є стаття 15, яка вимагає, щоб прийняття на державну службу на посади до рівня начальника управління обласної адміністрації відбувалося на конкурсній основі. Але дев'ять років Житомирська ОДА ігнорувала вимогу цього закону. Останнім, хто грубо порушував цей закон, був Сидір Кізін, який призначив на посади керівників департаментів Моїсеєнко та Гресь поза конкурсом. 

Я знову подав до адміністративного суду позов з вимогою спростувати ці розпорядження, але судді Капинос та Літвін знову стали на захист обласної влади. 

Причому Літвін був головою окружного адмінсуду, коли я судився з тієї ж причини у 2007-2008 роках, і він просто брав всі мої позови до влади собі і так само цинічно відмовляв у цих позовах. Лише нещодавно цей "суддя" був звільнений, а до цього він робив свою "чорну справу", позбавляючи державну службу притоку "свіжої крові", прикриваючи незаконні призначення влади поза конкурсом, що й призводило до постійного загнивання системи державного управління в Україні.

Тому і люстрація суддів стає все більш актуальним питанням. Переконаний, що давно вже час перейти від призначення суддів до народного обрання їх на виборах. І чим довше ми будемо затягувати з цією справою, тим швидше настане повний крах цієї держави. Бо прогнило все: сама система державного управління, правоохоронні органи, судова система, політична система, ідеологія, духовність… 

І вже пройшло більше року після революції, майже рік після обрання президента, але мало що змінилося і найгірше те, що ми до цієї пори не маємо чіткого плану реформ. Вже й у Європи урвався терпець і її високопосадовці конкретно запитують: коли відбудуться реформи і в який "пісок" уходять кошти від різних міжнародних кредитів?

- Якщо вже мова пішла про Європу, то як можна оцінити нинішню міжнародну ситуацію навколо України?

- Я десятки разів публічно заявляв, що не довіряю ні Європі, ні США.

Втрата Криму та громадянська війна на Сході, активним учасником якої, без сумніву, є й Росія, показали про повний крах нашої зовнішньої політики. Можна в чому завгодно звинувачувати Кравчука, Кучму, Ющенка чи навіть Януковича, але їм вдавалося враховувати міжнародні фактори та ризики для України і формувати свою зовнішню політику так, щоб забезпечити національну безпеку та територіальну цілісність нашої держави.

А зовнішня політика наших нинішніх крикунів вагомих здобутків не має. Мало того, що країни, які підписали Будапештський меморандум і взамін знищення Україною ракетно-ядерної зброї гарантували суверенітет нашої держави, просто ігнорують свої зобов'язання, вони навіть не допомагають нам озброєнням. Ні США, ні Європа, не проявили рішучих дій щодо відсічі агресору. 

У результаті, що ми маємо? Договір про асоціацію з ЄС підписаний. Це не про членство, а лише - про асоціацію. Та й варто було Росії гаркнути, як Європа погодилася з цього нічого не вартого папірця економічну частину відтермінувати на рік (поки що). І ми все частіше чуємо заяви від європейських політиків про "далеку перспективу" членства України в НАТО та ЄС, про "невчасність" цих намірів. 
Я, наприклад, вважаю, що обіцянки про членство у ЄС та НАТО, це - "замануха" для нашого народу, якому потрібно щось "вішати на вуха", дати хоч якусь віру у перспективу.

-Тобто ви не вірите у цю перспективу?

- Я б сказав так, що, виходячи з нинішніх реалій, це настільки далека перспектива, що про неї можна говорити лише тоді, коли не маєш більш реальних та більш близьких перспектив.

Більше того, я розумію, всю абсурдність ситуації. 

Увесь алогізм цього відчується у відповіді на запитання: для чого нам потрібно членство у Євросоюзі? Відповідь завжди звучить одна: щоб краще жити.
Візьмемо для прикладу Румунію чи Болгарію, наших сусідів, які мали подібне нещодавнє минуле - всі виходці з так званого "соціалістичного табору". Вони вже десять років у ЄС. Що, стали жити краще? Трішки стали, але все тому, що вони САМІ в своїй державі провели реформи, які трохи підвищили рівень життя, хоча до рівня життя німця, француза чи британця так само далеко, як і нам. 

Тобто висновок тут може бути один: лише ми самі можемо підняти рівень життя, а не очікувати підписання членства з ЄС, після чого, як більшість з нас сподівається, все зміниться, мов після помаху чарівної палички. 

Якщо ми самі повинні все змінити, то для чого нам брати якісь додаткові зобов'язання на догоду Європі?

-Що вимаєте на увазі?

- Та візьміть всі наші закони, які ми приймали за роки незалежності, які орієнтувалися на "європейські норми", всі реформи ми проводили з врахуванням "світового досвіду", кожне прийняття чергового варіанту Конституції завжди погоджувалися з Венеціанською комісією, але це не покращувало ситуацію в країні. Навпаки - лише накопичували суспільно-політичні та соціально-економічні протиріччя, загострення яких і призвело до прірви, за якою висока ймовірність зникнення з мапи історії й нинішньої України.

Про що це свідчить? Лише про одне, що під час проведення різних реформацій нам потрібно орієнтуватися, в першу чергу, на внутрішню специфіку та потреби, і лише затим "орінтуватися" на світовий досвід, Європу чи Венеціанську комісію, які розбираються у наших внутрішніх проблемах і потребах, мов баран у нових воротах.

Тому нашим політикам потрібно "заткнути пельку" про "європейський вибір" і вирішувати наші нагальні проблеми. І націлювати на це і державний апарат, і народ. Тоді й результат буде значно швидше.

Повірте, що навіть якщо ми підпишемо три угоди про членство в ЄС, ніхто, крім нас самих, своє життя не покращить. Німецький бюргер з нами не поділиться ні пивом, ні сосискою.

Пам'ятаєте, як "помаранчеві авантюристи" у минулому десятилітті, так само обіцяли "золоті гори" після підписання угоди про членство у Світовій організації торгівлі. І сам Ющенко її підписав. Пройшло вісім років. А що воно нам дало? Кажучи простою мовою - дулю з маком…

А якщо дивитися у більш глобальному масштабі, то Європа чудово знає, що українські черноземи та аграрії, при хорошій організації справи, здатні завалити сільськогосподарською продукцію всю Європу. Тому, чи хочуть європейські лідери відродження українського села, як конкурента своїм виробникам, - питання риторичне. 

Якщо говорити відверто, то Європі Україна потрібна лише для двох цілей: як ринок збуту власної продукції та плацдарм проти російської гегемонії. Тому ми й залишаємося між двох вогнів - Росією та Європою, у яких власні інтереси завжди переважають українські. 

Тому наголошую ще раз - свої проблеми ми повинні вирішувати самі, а не "лизати халяву" Європі чи США. Досвід останньої спроби розбудувати незалежну державу доводить хибність цієї позиції.

- А конкретніше?

- Давайте без емоцій, раціонально, хоча б поверхнево, не заглиблюючись у нюанси, проаналізуємо, що відбувалося у новітній історії України, коли вектор її зовнішнього розвитку кардинально змінювався у напрямках Схід (Росія, ЄАЕС, Митний Союз тощо)- Захід (Європа, США).

Сучасна Україна народилася у 1991 році у Східному вимірі - у колишньому Радянському Союзі. Саме у його складі була сформована нинішня Українська держава, її сучасна територія, з власними інституціями влади, з потужним розвитком економіки, сільського господарства та збройними силами, що мали власну ракетно-ядерну зброю і за потужністю були третіми в світі.

Тоді так звані "національні демократи" розпиналися про вихід зі складу Радянсткого Союзу, про незалежність, про той же Європейський вибір і обіцяли народу після цього "сало в шоколаді"…

Що з того вийшло? Повний розвал промисловості, початок занепаду сільського господарства, безробіття, інфляція у 10 000% в рік, зубожіння народу, повний економічний хаос - тобто реальна катастрофа для народу та крах всіх його сподівань, що ми й пережили у першій половині 90-х років.

Перший президент України Кравчук, політика якого повністю збанкрутіла, подав у 1994 році у відставку. Президентом було обрано Кучму - ставленика східних регіонів України, який взяв орієнтир на більшу інтеграцію зі Сходом. Ситуація почала кардинально змінюватися - інфляція та стагнація припинилися настільки, що у 1996 році було введено нову валюту - гривню, яка прирівнювалася до доллара США як 1,76 грн. (замість 176 000 карбованців за доллар). І лише світова фінансова криза 1998 року девальвувала гривню до 4 грн. за доллар. Економіка почала зростати настільки, що у 2003 році Україна повернула всі свої зовнішні борги. Почалися відновлюватися інтеграційні економічні процеси з країнами СНД, що ще краще покращило б ситуацію в економіці, й, відповідно, підняло рівень життя народу.

Європа з ревністю спостерігала за цим, і коли Кучма оголосив про намір підписати договір про Єдиний економічний простір з країнами СНД, зрозуміла, що може втратити Україну, як плацдарм у протистоянні з Росією, яка стрімко набирала потужності з приходом Путіна та після занепаду часів Єльцина. В Україні знову були мобілізовані "національно свідомі сили", виділено відповідне фінансування і почалася керована з Заходу акція "Україна без Кучми".
У результаті до влади дорвалися "помаранчеві авантюристи" і почалася вакханалія: занепад економіки, остаточний розвал сільського господарства, доллар виріс до 8 гривень, пішов процес зовнішніх запозичень, якими Європа та США саджали Україну на "фінансову голку", "газові войни" з Росією, політичний колапс з виборами-перевиборами, конфлікт між Ющенком та Тимошенко, в результаті чого до влади дорвався Янукович, який також був обраний Сходом України і почав переорієнтовувати політику держави на російський вектор.

Після періоду "помаранчевої чуми" настала пора екномічної стабілізації, і якби не корупція, що розцвіла до неймовірних розмірів, то це могло б позитивно вплинути й на підвищення рівня життя народу. Як тільки Янукович оголосив про наміри підписати договір про Митний Союз з Росією, Білоруссю та Казахстаном, почалися відверті та цинічні торги за позицію України - прозахідну чи просхідну. 

І коли восени 2013 року Янукович остаточно обрав східний вектор розвитку, Європа знову мобілізувала ті ж "національно свідомі сили", щоб не випустити Україну із зони свого впливу.

Майдану було швидко "приліплено" приставку "Євро" і боротьбу нашого народу за демократію та рівень життя, "вожді" пов'язали з нібито європейським прагненням народу. При цьому вчергове відбулася брутальна маніпуляція суспільною свідомістю: бажання народу "жити на рівні європейців" було підмінено "євроінтеграцією". Тобто замість того, щоб орієнтувати маси самим у своїй державі будувати європейський (іншими словами - гідний) рівень життя, новоявлені "вожді" закликали і роблять зараз все, щоб України постійно побиралася у Європи і була на ланцюгу у неї, сліпо виконуючи команди звідти і захищаючи інтереси європейців. 

Зараз ми це і спостерігаємо: "шоколадна" команда щодо необхідних Україні реформ така ж бездарна, як і її попередники. І чітко виконує головне завдання Європи та США - міцно посадити нас на "фінансову голку", накинути нам на шию "фінансовий зашморг", з якого неможливо було б злізти ні нам, ні нашим дітям. 

З цього короткого екскурсу у нашу новітню історію можна зробити єдиний висновок: євроінтеграція - це блеф, який потрібен Заходу та його ставленикам для закабалення України у західних інтересах. 

Більше того, з вищенаведеного екскурсу у нашу сучасну історію можна зробити висновок - як тільки вчергове у нас починається процесс "євроінтерграції", так для народу це обертається численними бідами. Події останнього року вочевидь показують, що орієнтація на позицію холуя Європи така ж хибна, як і орієнтація на холуя Росії. Захід і Росія постійно використовують Україну, як дешеву повію, для досягнення своїх геополітичних інтересів. Тому я не є прихильником євроінтеграції у тому вигляді, якою її подає "шоколадна команда", тому що вона робить жахливі речі: знищує залишки економічних зв'язків з країнами СНД, а Європі, повторююсь, екномічно та аграрно сильні ми не потрібні. Тому цей шлях - в нікуди. Це шлях до економічної катастрофи, яку тимчасово можна лише відтермінувати фінансовими ін'єкціями, але крах - неминучий.

Тобто нинішні "нуворіши" при владі знову "профукали" колосальний рівень довіри народу та світової спільноти і фактично нічого не зробили для серйозної реформації нашої держави та сусільних відносин. Саме тому, я особисто все більше стаю на позицію оппонента до цієї влади, бо вже не вірю, що вона здатна реалізувати ідеї Майдану та Революції гідності.

Інша справа - чи є альтернатива цій владі? Немає. Бо, повторююсь, немає в Україні ні справжнього національного лідера, ні справжньої національної еліти. А у самого народу давно ніхто не питає, а що ж він, як джерело влади, хоче?

За всю історію сучасної України було проведено лише один референдум у 2000-му році та й той не було імплементовано Верховною Радою. До речі, я був членом ініціативної групи з проведення того референдуму, що можна побачити на сайті ЦВК і пишаюся тим, що цим ввійшов до літопису історії сучасної України. Тим більше, що питання, винесені тоді на референдум залишаються актуальними й донині: зняття недоторканості депутатів, зменшення кількості депутатів у ВРУ, право розпуску ВРУ президентом тощо.

І ще одне на цю ж тему. Я абсолютно не згоден з гаслом "Україна - понад усе!", який мені нагадує "Німеччина - понад усе!", я переконаний, що для нас більш реалістичним є гасло: "Людина - понад усе!". 

Вважаю, що людина, її гідність, здоров'я, сімейні відносини, побутові умови, патріотичні почуття мають бути пріоритетом внутрішньої політики. 
Бо ж , якщо подивитися в корінь нинішнього конфлікту, що перейшов у стадію громадянської війни, то важливо зрозуміти, що частина мешканців Донбасу, як і Криму, втікала в Росію (кажу в минулому, бо зараз думки багатьох з них змінилися) лише тому, що хочуть жити краще, заможніше, спокійніше, гідніше, чого українська влада за майже чверть віку незалежності не змогла їм забезпечити. 

Люди бачать всю недосконалість системи державного управління, коли створюються ідеальні умови для заможного життя лише можновладців та злодіїв, які збагачуються за рахунок розкрадання народного добра, коли процвітає корупція, коли людей на полюванні розстрілюють, мов собак, коли жінок з особливим садизмом гвалтують міліціонери, які мають захищати їх від злочинців, коли продажні судді виносять рішення на догоду тим, хто їм проплатив, коли армія наша гола, боса, голодна й без сучасного озброєння, коли процвітає безробіття, наркоманія, проституція тощо. Ось лише деякі основні штрихи нинішньої української держави, і той, хто давно зрозумів, що у нинішньої України мало шансів на гідне майбутнє, вже втік світ за очі на заробітки і всілякими шляхами намагається залишитися там на постійне проживання. 

- І чого ж нам очікувати?

- Ми маємо розуміти, що між бажаннями і можливостями є великий розрив. То ж ось цей диспаритет між бажанням і можливостями ми й маємо нині на державному рівні щодо Донбасу, не говорячи вже про Крим.

Нашим політикам при владі варто нагадати елементарні речі: щоб зрозуміти логіку дій свого партнера чи суперника, потрібно з'ясувати мотиви цих дій. І згідно з ними планувати свою діяльність.

Якщо візьмемо Росію, то логіка її дій і мотиви зрозумілі всьому світу - відтворення свого статусу супер-держави та посилення свого впливу на країни колишнього Радянського Союзу. Виходячи з цього, РФ має свої національні інтереси.

Окрім наших національних інтересів, є вони й у Росії, США, Білорусії, Польші, Молдови та інших країн. І завдання верхівки влади будь-якої країни полягає в тому, щоб врахувати всі тенденції розвитку міжнародної спільноти та національні інтереси, перш за все, сусідніх держав, і напрацювати мудру політику співідносин з ними саме для захисту власних національних інтересів.

Причому тут і фактор компромісу дуже важливий - якщо десь виникають конфлікти інтересів. Як у нашому випадку. Інакше кажучи, потрібно вміти домовлятися, відшукувати альтернативи тих чи інших конфліктних ситуацій, іноді йти на компроміси і навіть поступатися де в чому, а де й міцно стояти на своїх позиціях. Саме про це свідчить історія міжнародних відносин, інакше б наша цивілізація давно б згинула у вирі кривавих конфліктів. 

Тому вважаю, що нинішній міністр закордонних справ багато в чому не відповідає займаній посаді. Він, швидше пропагандист, ніж дипломат. Це є ще одним свідченням фіаско кадрової політики президента Порошенка. Хоча, цих помилок вже незлічити. На жаль, вони лише примножуються і загострюють ситуацію в Україні.

Наприклад, чому минулорічної весни не можна було провести референдум щодо автономізації східних областей? Це ж - пряма демократія, яка нібито є фундаментом нашої держави. 

Якщо ми орієнтуємося на Європу, то чому керівництво Великобританії минулого ж року пішло на проведення референдуму щодо самостійності Шотландії навіть тоді, коли, за прогнозами саме прихильники незалежності Шотландії мали більший відсоток голосів? 

Чому Іспанія так само цивілізовано вирішує питання самостійності Каталонії? І чому наші політичні пройдисвіти ладні залляти Україну кров'ю, але не допустити волевиявлення своїх співвітчизників? Що, нинішній стан Донецької та Луганської областей кращий від того, якби вони мирно, без кровопролиття та розрухи, відійшли до автономії?

Громадянська війна на Донбасі - це повне банкрутство і нашої внутрішньої політики. Це результат протистояння двох різних менталітетів народу на Сході та Заході України. На жаль, за роки останньої незалежності, авантюристи, які доривалися до влади, не створили об'єднавчої ідеї для нас, а, навпаки, розгойдували "гойдалки" протирічь, підіграючи западенцям чи східнякам по черзі в обмін на підтримку на виборах, що й призвело до спалаху конфронтації в Україні.

А діяльність нинішніх керманичів України, які зараз всіляко вчергове змінили вектор підтримки і знову підіграють у всьому западенцям, доводить те, що висновків не зроблено і все це лише посилює розкол нашої держави.

Чому й у цьому вони не орієнтуються на Європу? Чому вони згадують про європейські норми, коли їм це вигідно?

Тобто українська політика настільки є "мутною", "слизькою", сумнівною, що нічого путнього з неї й не може вийти. І нинішня системна криза є тому підтвердженням. Тому, якщо тут нічого не зміниться, то це лише пришвидшить агонію України як незалежної держави.

- Давайте повернемося до подій в Україні після революції…

- На першому етапі Турчинов та Яценюк повністю дискредитували себе як керівники держави. І коли я дивлюся, як Яценюк й зараз "надуває щоки", то бачу, в його діях більше популізму й демагогії, ніж реальної цілеспрямованої діяльності щодо реформування багатьох сфер нашого життя.

При цьому він "не моргнувши" оком підвищує ціни, "зливає" гривню, "проїдає" міжнародні транши, "бореться" з корупцією, все більше роз'єднує країну, а в результаті ми маємо ще більше зубожіння народу та відсутність обнадійливих перспектив, а головне - зростання можливості нового соціального бунту. 
І лише мужність наших захисників на Сході ще стримують повний хаос та розвал цієї держави.

- До речі, а що ви, як професійний військовий, можете сказати про нинішній стан наших збройних сил?


- Знову ж таки, у своїх публічних виступах протягом всіх років незалежності, я попереджав про небезпеку нехлюйського ставлення з боку керівництва до обороноздатності нашої держави. В тому числі в останні роки й на шпальтах газети "Сільське життя", що можуть підтвердити наші читачі. Не буду повторюватися.

Скажу лише, що режим Януковича остаточно "добив" нашу армію. Останньою краплею у цьому напрямі стало скасування призову до Збройних Сил. До чого все йшло, ми тепер розуміємо.

І все ж, протягом цього року видно суттєвий прогрес у відновленні боездатності наших військ. Причому, у цій справі й досі вагомою є частка волонтерів та всенародного руху щодо практичної підтримки наших захисників. 

Дивує, чому досі наші "доблесні" правоохоронці не з'ясували, де поділися військові запаси на кількамільйонне військо, що залишилося нам у спадок від Радянської Армії? Чи не тому, що до того дерибану доклали руку й ті, хто зараз дорвався до влади?

Але, як то кажуть, немає лиха без добра. Біда навчила нас цінувати військових та військову справу. 

Тепер ми маємо добре підготовлене, боєздатне військо, яке, хай і озброєне застарілою технікою, але вже навчене воювати в сучасній війні, яка, як ми бачимо, має свою специфіку. А коли держава почне серйозно ставитися до зміцнення нашої обороноздатності, коли на повну потужність запрацює наш військово-промисловий комплекс, коли поновиться призов на службу, коли буде введено обов'язкову навчальну військову підготовку для громадян ще зі школи, то наша армія перетвориться в одну з найпотужніших та боездатних у світі.

Для прикладу можна назвати ту ж армію США, яка, зробивши висновки після поразки війни у В'єтнамі у 70-х роках минулого століття, швидко модернізувалася та поновила свою міць. Та й російська армія після "уроків" чеченських кампаній відродилася й перетворюється у одну з найпотужніших та сучасних армій.

Тобто ця війна на Сході, я вважаю, позитивно позначиться на ситуації у наших збройних силах. Шкода лише, що за це доводиться платити дорогою ціною…

Та й всі ми добре розуміємо, що дехто при нинішній владі дуже зацікавлений у існуванні військового конфлікту, бо ж на ту війну можна списати багато помилок у справі державного управління, а декому й нажитися на цьому хаосі. Це також ми повинні розуміти і вчасно стримувати як наших "яструбів", так і капітулянтів. Наше громадянське суспільство у цьому має чітко проявляти свою позицію.

Тому вкотре закликаю наших земляків до більш активної громадської позиції. Питання "чому саме я?" має зникати з нашого менталітету, на зміну йому має прийти принципова позиція: "лише я і ніхто інший!", а ще краще взяти за зразок гасло наших десантників: "Ніхто, крім нас!"

- І все ж, яким, на вашу думку, має бути шлях виходу з нинішньої важкої ситуації в країні?

- Свій план дій я оприлюднював неодноразово і вважаю, що поки він не запрацює, ситауція лише погіршуватиметься.

По-перше, потрібно забезпечити ідеологію змін. Для цього необхідно, із залученням науковців та громадськості, виробити так звану "національну ідею", яка б мобілізувала народ на перетворення і чітко вказувала на їхню мету.

По-друге, шляхом референдуму чітко визначити напрями подальшого зовнішнього та внутрішнього розвитку України.

По-третє, за результатами референдуму розробити Конституцію, прийняти відповідні закони і підзаконні акти. При цьому заборонити протягом двадцяти-тридцяти років змінювати Конституцію, щоб не було спокуси переписувати її щорічно під кожного нового "