Василь Олександрович Місяць народився 15 квітня 1911 року (1911 - 2000) в с. Андріїв Черняхівського району. Заслужений працівник культури УРСР, організатор музейної справи Житомирщини. Протягом 1945 - 1946 років створив та очолював Коростенський музей, згодом був директором Бердичівського краєзнавчого музею. З 1950 по 1970 рік директор Житомирського краєзнавчого музею. Весь час своєї діяльності сприяв створенню та становленню нових краєзнавчих музеїв у Житомирській області.
Такого почесного і гідного звання заслужений працівник культури Василь Олександрович був удостоєний в 1959 році. В той час історик очолив експедицію Житомирського краєзнавчого музею, яка виявила на лівому березі річки Свинолужки, біля села Городище, залишки ранньопалеолітичної стоянки, якій понад 100 тис. років. Він довгий час працював директором Житомирського краєзнавчого музею, є патріархом археології та краєзнавства нашого краю, учасником багатьох археологічних експедицій.
Тож про це та інше більш детальніше.
На території області археологічні розкопки та дослідження проводили ряд відомих українських археологів – Т. Мовчанівський, В. Козубовський, В. Неприна, В. Гончаров, Р. Юра, Р. Виєзжев, М. Кучера, Є. Махно, І. Винокур та інші. Довгий час вивчав археологічні старожитності області директор Житомирського обласного краєзнавчого музею В. Місяць. До вивчення археологічного минулого краю залучались і любителі краєзнавці – вчителі шкіл. Серед них слід згадати доробок Г. Богуна, вчителя з села Бистрик Бердичівського району, С.Липка вчителя Любарської школи №1.
Найдавнішою і єдиною пам’яткою ашельської доби на території області є Житомирська ранньопалеолітична стоянка. Житомирська ранньопалеолітична стоянка відкрита в 1958 році тодішнім директором Житомирського обласного краєзнавчого музею Василем Олександровичем Місяцем в селі Городище Черняхівського району (це 15 кілометрів від сучасного Житомира ).' На високому пагорбі лівого берега ріки Свинолужки археологом знайдено багато примітивних знарядь праці виготовлених із великих шматків кременю, якими первісна людина здобувала собі мисливством та збиральництвом засоби для проживання.
Як показує аналіз знайдених матеріалів, їх можна датувати приблизно 100 тисяч років тому. На нiй зiбрано понад 2 тис. знарядь праці з кременю. Вона вiдразу пiсля вiдкриття ввiйшла в коло наукових зацiкавлень дослiдникiв палеолiту. Перші примітивні знаряддя, шматки кременю, кварциту, обсидіану та інших придатних для пластичної обробки порід, неутилізовані відходи виробництва надійно фіксують діяльність, яку вчені археологи вважають за принципово людську.
Тобто, Житомирська ранньопалеолітична стоянкає не тільки найдавнішою на території області, а й відноситься до тих місць, звідки людина почала освоювати землі України. Сучасницями її є стоянки Амвросіївка на Донбасі, Лука-Врублівецька на Хмельниччині. зазначає в своїй науковій статті "Археологічне минуле Житомирської області" д-р історичних наук І. Ярмошик.
Стоянка займає місцевість, що відома під назвою «Лиса Гора». Протягом 1960—63 років тут виявлено залишки вогнища, зібрано численні вироби з кременю. Універсальним типом кам'яного знаряддя раннього палеоліту було ручне рубило, яке виконувало функції і сокири, і кайла, і метального каменю. Воно вичерпувало увесь арсенал технічних засобів епохи. Ним обробляли дерево, копали землю, розколювали кіс-тки, а в разі потреби вживали як зброю.
«Це було те саме скромне зернятко, — як справедливо зазначає доктор історичних наук М. Ю. Брайчевський, — з якого виросло й розвинулося розлоге дерево сучасної цивілізації». Переважною формою виробничої діяльності за доби нижнього(раннього) палеоліту було збирання. Наші предки живилися корінцями, ягодами та іншими плодами, збирали слимаків, їстівних комах, пташині яйця. Поступово щораз більшу роль відігравало полювання, зокрема на великого звіра. Тогочасні люди не знали ані одягу, ані спеціально збудованих жител. У пошуках їжі вони вели мандрівний спосіб життя. Жили великими гуртами кревних родичів. Цей період вчені характеризують як час існування первісного людського стада.
Палеоліт — найдавніший період розвитку людства. За цей період пройшов значний розвиток матеріальної культури. Палеоліт почався з виникнення найдавнішої людини та знарядь праці, які виготовлялися нею з каменю. Відповідно до техніки обробки кам’яних знарядь праці, особливостей господарської діяльності первісної людини та її фізичного розвитку, вчені поділяють палеоліт на три етапи: ранній, середній, пізній.
Наприкінці ашельської епохи раннього палеоліту сталися значні зміни у природних умовах краю. В результаті геологічних процесів відбулося підняття поверхні суші, клімат став більш континентальним, почалось нове похолодання. Більша частина європейського континенту вкрилась товстим льодовиковим панциром. Південна межа максимального зледеніння доходила до широти Львів — Ковель — Житомир— Ружин. Великі маси води, що рухались попереду льодовика, спускались широкими долинами Случі, Ужа і Тетерева, утворишвши густу мережу озер і боліт. Природні умови краю стали схожими до тундрових і тайгових із суворою та малосніжною зимою і теплим літом. З'являються мамонт, сибірський носоріг, печерний ведмідь. гієни та інші тварини. Нові природні умови змусили людей ще активніше боротися за своє існування Вони навчилися використовувати вогонь, почали виготовляти одяг зі шкір та будувати житла наземного та частково земляного типу.
З освоєнням людиною вогню починається доба середнього палеоліту. Застосування вогню призвело до корінних змін у житті людей. Воно було початком тривалої епопеї підкорення людиною природних стихій. Відбувався процес удосконалення знарядь. На зміну універсальному рубилу прийшли спеціалізовані інструменти — гостроконечник і скребло. У пізньому палеоліті, який тривав більше як 25 тисяч років, формується сучасний тип людини. Стоянки пізнього палеоліту розташовувалися, як правило, групами на перших надзаплавних терасах, берегах піщаних річок, дюнах, іноді на островах серед боліт, в місцях, де були виходи кременю — основної сировини для виготовлення знарядь праці, а також в тих місцях, де водилось багато тварин та були сприятливі умови для збирання рослинної їжі, річкових черепашок тощо.
Найбільш відомою і грунтовно дослідженою пам'яткою пізнього палеоліту на Житомирщині є Радомишльська стоянка, яка відноситься до початку пізнього палеоліту і має вік приблизно 40—35 тисяч років. Багато зусиль до її дослідження доклав відомий український археолог І. Г. Шовкопляс.
На основі проведених досліджень можемо констатувати, що територія області була досить густо заселена на всіх етапах історії України від найдавніших часів, вона зберігає пам’ятки всіх хронологічних періодів і багатьох археологічних культур. В цьому розділі в хронологічному порядку розглядаються найбільш відомі та вивчені археологічні пам’ятки області, відповідно до прийнятої в археологічній науці періодизації: кам’яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт), мідний, бронзовий, ранній залізний віки, епоха слов’янства, Київської Русі.
Протягом палеоліту, найтривалішої епохи в історії людства, відбувався активний процес фізичної еволюції людини, її розумового вдосконалення, розвитку продуктивних сил. Сформувався новий антропологічний тип людини — кроманьйонець. Ускладнення господарського життя вплинуло на розвиток соціальної організації первісних людей. Основою їх економічної організації стає родова община. Окремі пам'ятки палеолітичної епохи (призматичний нуклеус, крем'яні знаряддя праці і відщепи) на території Житомира знайдені у районі Соколової Гори, парку 30-річчя Перемоги, приміських Зарічанах. Закінчився давній кам'яний вік на теренах сучасної Житомирщини приблизно 10 тисяч років тому.
У наступні кілька тисячоліть середній кам'яний вік (мезоліт) — людина зробила новий крок у розвитку продуктивних сил і соціально-економічної організації. З середини епохи мезоліту почалося загальне пом'якшення клімату, і він (а також рослинний і тваринний світ) став приблизно таким, як у наш час. Внаслідок зростання чисельності населення і поступового зменшення кількості тварин, на яких велось полювання, з'явились ознаки порушення рівноваги між потребами людей у засобах існування і можні »остями їх задоволення. Вихід з цієї ситуації міг бути лише один: наприкінці VI — початку V тисячоліть до н. е. розпочався перехід від привласнення дарів природи до цілеспрямованого їх відтворення шляхом свідомого розведення свійських тварин і вирощування культурних рослин.
У неоліті (новокам'яний вік) люди навчилися виготовляти керамічний посуд і тканини, мав місце примітивний обмін результатами праці. Пам'ятки неоліту на території Житомира (уламки ліпного посуду, крем'яні вироби, відщепи та ін.) відшукані археологами на Соколовій горі Станишівському порубі, Крошні, Видумці.
III - II тис. до н. е. населення краю досягло нових успіхів у розвитку господарства— використання металу. Це був перехідний етап від використання кам'яних знарядь до металевих, або так званий «мідно- кам'яний вік (енеоліт), коли тільки починали застосовувати знаряддя, виготовлені з першого відомого людству металу — міді. 1 'і період характерний зростаючою міграцією племен, які приходили і відходили з території краю, складними асиміляційними процесами та взаємовпливами. Пам'ятки мідно-кам'яного віку виявлені на Замковій Горі, в районі Бердичівського мосту, Охрімової гори, Видумки. Це, як правило, уламки ліпного посуду, глиняні прясла, крем'яні вироби. У III тис. до н. е. на території Житомира з'являються землеробсько-скотарські племена трипільської культури. їх поселення виявлені в районі Бердичівського мосту, Замкової Гори. У різні часи археологами було зібрано велику кількість уламків ліпного посуду: горщики, миски тощо. Крім того, знайдено глиняні пряслиця, крем'яні сокири, вістря до стріл і таке інше.
Широко представлені в Житомирі пам'ятки скіфського часу (VII—III ст. до н. е.). Основні елементи класичної скіфської культури були привнесені зі Сходу, з глибин Азії і асимілювались, поріднились з місцевим населенням Лісостепу та Полісся. Скіфія була різноетнічним, строкатим конгломератом племен. В наших краях жили осілі скіфи-землероби, яких лише умовно можна вважати скіфами. Волинь і Полісся залишились поза прямим впливом класичної скіфської культури, наші землі булиїї північним прикордонням.
Головним заняттям місцевого люду було орне землеробство. Вирощували льон, просо, пшеницю. Сіяли хліб не лише для себе, а й вели жваву торгівлю з грецькими містами Північного Причорномор'я. Жили невеликими родовими поселеннями, здебільшого неукріпленого типу. У цей період тут з'являються городища, поселення і курганні могильники. Такі селища у нас розміщувались "гніздами", недалеко один від одного. Подібне скупчення скіфських поселень відоме в районі Смолянки, Зарічан, Корбутівки, Старої Рудні, Мальованки, Соколової Гори, Крошні.
Ця певна закономірність їх розміщення свідчить про безперервність заселення території міста протягом багатьох тисячоліть.
В районі Соколовської гори О. Тарабукіним проведено розвідкові розкопки. Виявлено залишки невеликої - З х 4 метри - заглибленої на 0,5 метра в землю, споруди, що безперечно колись була житловою будівлею. Широковідомі селища черняхів- ської культури ІІ-У століть нової ери, досліджені І. С. Винокуром поблизу Житомира (в селі Пряжево). Як відомо з історії, це був час існування на території України Антської держави, населення якої анти - вважається слов'янським. Вони вели тривалу боротьбу з нападами готів, гунів, аварів. Напружена й войовнича атмосфера тих далеких часів, такзваної епохи Великого Переселення народів, коли різнорідні племена зірвались з освоєних земель і йшли грабувати Римську імперію, яка доживала останні роки свого існування, добре описана в романі відомого українського письменника Івана Білика "Меч Арєя".
Разом з тим, матеріали археологічних досліджень останнього десятиріччя свідчать, що на межі старої і нової ер історії, можливо майже протягом кількох століть, місто було з невідомих причин незаселеним. Лише у першій чверті І тисячоліття нової ери у передмістях Житомира з'являються поселення зарубинецької культури. Дослідження І. С. Винокура в 50-х роках XX ст. лягли в основу ґрунтовної праці «Старожитності Східної Волині», що побачила світ у 1960 році. Вчений довів, що на території нашого краю у першій половині І тисячоліття нової ери жили давньослов'янські племена з характерними для кожної з груп економічними і культурними рисами, які увібрали в себе елементи південних пам'яток культури— полів поховань і північних — корчацьких. Назва останньої походить від с. Корчак Житомирського району.
Надзвичайно цінні дослідження пам'яток другої половини І тисячоліття на території, що прилягає до Житомира, проводила московський археолог доктор історичних наук І. П. Русанова. Під Житомиром, на правому березі річки Гнилоп'яті дослідницею було розкопано рештки давньослов'янського поселення VIII—IX ст. нашої ери. Як засвідчили матеріали розкопок, наші предки жили в будівлях — напівземлянках з кам'яними печами і ліпленою керамікою. Розташовувалися вони у два ряди: з одного боку житла, з іншого — господарські будівлі. Все майно належало сімейній общині. Жителі були землеробами, тримали худобу, займалися ткацтвом. Знаряддя праці — ножі, гачки, наральники, робили із заліза. Знайдено печі для обпалювання болотної руди і горни, з яких її випалювали. У поселенні, на думку дослідниці, жили племена, які потім розділилися на полян і древлян. Розкопки І. П. Русанової довели, що древні слов'яни густо заселяли береги річки Тетерев та її приток.
Як вважає академік Б. О. Рибаков, з VI ст. в історії слов'ян настала нова епоха. Її характерною особливістю був початок процесу політичної і культурної консолідації слов'янських племен, що складалися у великі союзи. Відтак відбувається народження не лише східнослов'янської державності з новими інститутами влади, а й виникають якісно нові поселення. До таких поселень, що утворилися наприкінці IX століття, належить і Житомир, який виник, зрозуміло, не на порожньому місці. Це красномовно підтверджують дані багатьох поколінь археологів, які систематизував молодий житомирський дослідник О. О. Тарабукін і на їх підставі склав оригінальну «Археологічну карту Житомира». У цій праці висвітлено всі відомі на сьогодні археологічні пам'ятки на території міста.
Археологічні матеріали дозволяють говорити, що рівень розвитку ремесел, сільського господарства, торгівлі в цей час відповідав суспільству, яке формувало феодальні відносини. Проходить процес соціального розшарування суспільства на землеробів, ремісників, воїнів- дружинників, ранньофеодальну знать, жерців-волхвів. Характер матерiальної i духовної культури населення культури напередоднi утворення Київської Русi свiдчить про поступову унiфiкацiю, вiдбиває соцiально-економiчний та етнiчний розвиток схiднослов'янського суспiльства.
Археологічні пам’ятки Житомирщини яскраво засвідчують поступальний розвиток людського суспільства від найдавніших часів раннього палеоліту і до періоду розкладу первіснообщинних відносин, коли в середовищі східнослов’янського суспільства виникли передумови до формування державних утворень – князівства племені древлян з подальшим входженням його до складу Київської Русі – першої держави українського етносу.
Давня iсторiя та матеріальна культура Житомирщини є важливою частиною вітчизняної культури, вивчення її сторінок залишається актуальним.
