У багатотомній Історії міст і сіл України у статті про село Забілоччя є коротенький рядок: «Забілоччя - батьківщина топографа В.Г.Василевського - лауреата Державної премії». Більше згадок про нього в інших довідкових виданнях радянської доби не знайти. Адже Віктор Гнатович Василевський - військовий топограф. А ця наука довгі роки вважалась державним секретом, як не афішувалися особливо установи та люди, що там працювали. І лише 1992 року журнал «Военные знания», оповідаючи про славний шлях російських (?!) топографів, згадав добрим словом і Віктора Гнатовича Василевського.

Народився  майбутній топограф у селі Забілоччя Радомисльського повіту Київської губернії 17 квітня 1921 року в збіднілій дворянській родині. Вже в роки незалежної України  Віктор Гнатович довідався, що дворянство було дароване імператорськими указами його пращурові Йосифові-Северину Василевському ще 1727 року, згодом підтверджено дідові Івану Васильовичу. Втім у 1917 році дворянські та інші стани скасували. Батьки ж жили на селі, і, як всі сільські жителі працювали на землі, і бідували, і потерпали від панів. Так само пас худобу, коня, гусей і Віктор. Але походження не давало спокою ще в дитинстві, коли однолітки дражнили хлопця шляхтою, ляхом чи поляком. Проте в сім'ї сповідували православ'я і вважали себе українцями...

1939 року В.Василевський закінчив забілоцьку середню школу і за покликом комсомолу вступив до Ленінградського військово-топографічного училища. У своїй вступній заяві він писав, що приваблює його природа і краса рідної землі, подорожі.

Вчитися попервах було важко. Давалось взнаки незнання російської мови, а ще непросто опановувалися навички топографічного креслення. Та тривожна передвоєнна обстановка підхльостувала і змушувала вивчати топографічну науку з подвоєною енергією. Навчалися щоденно, без канікул, відпусток і навіть вихідних. Трирічну програму група, у якій навчався Василевський, засвоїла за два роки.

У серпні 1941 року після успішних держекзаменів випускників останнім (перед блокадою) ешелоном відправили до Ташкенту на формування. Віктора Василевського зарахували топографом 2-го розряду до Першого військово-топографічного загону. Сформований у м.Джизаку загін за наказом Генштабу був направлений на топографічні зйомки до Ірану. Топографи нанесли на карту чималий район, який обіймали радянські війська. Тоді ж довелося їм і понюхати пороху у сутичках з басмачами, іранськими військами. В ущелині Танг-І-Луліан група, яку очолював В.Василевський, навіть потрапила в оточення іранців, котрих не обеззброїли наші військові. Проте з оточення вийшли без втрат, натомість завдавши їх ворогові, ще й трофеїв прихопили.

Після повернення з Ірану знімали Каракуми, плато Усть-Урт, гори Тянь-Шаню на китайському кордоні. Потім знову був Іран і гори Хоросану, Ельбурський хребет та ін.

У 1945-1949 роках загін виконував зйомки на Памірі. І топографу Василевському 1948 року випала честь побувати і перенести на карту найбільший у світі (не рахуючи Антарктики і Арктики) памірський льодовик Федченка. Його довжина, між іншим, 77 кілометрів, ширина у верхній частині - до 4 кілометрів, а знизу (в чотирьох розгалуженнях) - 2 кілометри, товщина льоду сягає 900 метрів, і кожні 180 років він оновлюється. Щодоби льодовик пересувається на 36-40 сантиметрів.

Виконуючи ці зйомки, доводилося топографам забиратися на захмарну височінь і навіть зійти на вершину біля піку Нанкальди на позначку майже 6000 метрів над рівнем моря (без 12 метрів). До речі, знімалися Памірські гори так званим комбінованим методом: фототеодолітною зйомкою за допомогою аерозйомки. Потім польові матеріали відпрацьовувалися на стереоавтографі. Треба зазначити, що це був прилад відомої Цейсівської фірми. Якраз на ньому працював В.Василевський.

Технологія вимірів була така. За знятими на скляних фотопластинах камерою з постійним фокусом («відстанню») і виміряним базисом за горизонтальними рейками визначали координати, які переносилися на планшетку, а потім стереоавтограф автоматично визначав висоти і розташування вимірювальних точок.

Після Паміру Василевського і його колег направили у Закавказький військовий округ, де їх досвід знадобився на зйомках Кавказьких гір. На це пішло чотири роки.

У 1952 році за створення карт високогірних районів Віктору Гнатовичу Василевському в числі інших військових топографів була присуджена Державна премія СРСР.

Наступного року він перебував у Ленінграді, де підвищував кваліфікацію. А потому його направили до Китаю для надання допомоги сусідній країні у становленні військової топографічної служби, де В.Василевський був радником командира топографічного загону.

Повернувшись, осів на рідній Україні в Чернівцях, де й провів решту свого життя. Звідси виїздив у відрядження на відновлення карт до Росії, в Карпати, у ряд областей України. Випала нагода побувати і в рідних місцях, на топографічних дослідженнях у Радомишльському та сусідньому Коростишівському районах. Водночас Віктор Гнатович викладав геодезію курсантам Кам'янець-Подільського інженерного училища. У 1970 році військовий топограф В.Г.Василевський був звільнений у запас.

Але відпочивати не став. Продовжував ще 17 років діяльність у технікумі, навчаючи студентів геодезії і топографії, кресленню, військово-технічній підготовці тощо. До речі, дехто з його вихованців пішов шляхом учителя, вступивши до того ж таки Ленінградського ВТУ, і навіть служив у тих же військових частинах. Так що традиції живуть.

Згодом таки вийшов Віктор Гнатович на заслужений відпочинок. Як сам жартував - «настав час ставити на ноги онуків», їх подружжю Василевських син і донька (вони викладачі університету) подарували трьох. Дружина, втім, попри пенсійний вік продовжувала працювати лікарем-стоматологом.

За нагоди навідувався В.Г.Василевський на батьківщину. Приїздив до Забілоччя, зокрема, на зустрічі випускників. І щиро зберігалась у серці топографа любов до рідної землі, що зіп'яла його на ноги і дала путівку у велике життя.

Цю любов він згодом сповна виклав у своїх спогадах, що друкувались на сторінках радомишльської районної газети «Зоря Полісся», а потім вийшли друком окремими книжками «Веселі і сумні мої дороги…» і «У колисці військових топографів». Ці видання Віктор Гнатович привіз у дарунок рідним і близьким в останній свій приїзд до рідних країв у 2000 році. Він приїхав попрощатися, бо вже знав, що життя йде під завісу.

Скінчив свій земний шлях Віктор Гнатович Василевський 15 липня 2001 року.

Публікацію передруковано з оригіналу. Джерело:  інтернет сайт «Радомишль. Місто з глибини віків»  http://radomyshl.blogspot.com/2001/07/blog-post.html

автор статті журналіст Володими Молодико.

Газета «Зоря Полісся», 21 грудня 1994 р.  Василевський В.Г.  «Веселі і сумні мої дороги». Львів, 1999. с.1-5.