ЗІРКА І СМЕРТЬ
(Наукова стаття В. Шинкарука, подана в скороченому вигляді)
В історії інституту філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка було багато талановитих викладачів, відомих вчених і педагогів. У цій когорті особливе місце належить доктору філологічних наук, професору Леоніду Марковичу Венгерову. У 60-70-х роках минулого століття в тодішньому Житомирському педагогічному інституті не було особистості яскравішої і потужнішої.
Науковий доробок професора Венгерова відзначається особливою вагою і значимістю, а його посібники із зарубіжної літератури і досі користуються попитом студентів-філологів вищих навчальних закладів України. Але марно шукати прізвище Венгерова у наукових і літературознавчих довідниках, надрукованих після 1975 року. За офіційною версією, «факты (??? – В.Ш.) аморального поведения проф. Венгерова Л.М. по отношению к некоторым студентам института» призвели до трагедії…
Професора Венгерова важко оцінити однозначно. В основі цієї публікації лежать мої власні спогади, а також відкрита під час роботи над статтею нова інформація про життя і наукову діяльність відомого літературознавця. На жаль, залишилося мало людей, які могли б допомогти відтворити портрет Венгерова, але замовчувати його наукові праці і літературознавчі здобутки – значить відступати від правди.
Як науковець, як талановитий дослідник літератури Леонід Маркович Венгеров достойний нашої пам’яті, а як людина – вартий нашого співчуття…
Вперше я побачив легендарного професора 1 вересня 1972 року на посвяті у студенти Житомирського державного педінституту - згадує про Венгерова Володимир Шинкарук.
За своє життя мені довелося бачити і чути багатьох кращих вітчизняних та зарубіжних методистів і ораторів, але ніхто не справляв на мене такого яскравого враження, як професор Л.Венгеров. Він володів талантом «густо говорити», любив конкретику, ненавидів пустослів’я. У нього була власна манера ведення практичних занять і читання лекцій: строгий науковий виклад проблем із застосуванням великої кількості літературознавчих термінів і яскрава, емоційна подача художнього матеріалу. Причому, використовуючи точний науковий підхід до вирішення літературних проблем, піднімаючись до вершин літературознавчої думки, Л.Венгеров, як ніхто, умів залишатися зрозумілим і доступним. Коли ж необхідно було ілюструвати літературний твір, сімдесятилітній професор поводив себе як блискучий різноплановий актор, а лекція перетворювалась на дивовижний спектакль, після якого хотілося гаряче аплодувати.
Якось на заняття до нього, мабуть, з якоюсь черговою перевіркою зайшов невідомий нам сивий чоловік. Л.Венгеров представив його як доктора філологічних наук, професора Київського педінституту Івана Трохимовича Крука. Лекція була присвячена творчості Ярослава Гашека. Л.Венгеров, як завжди, був досконалим. Дехто із студентів заслухався так, що забув вести конспект. Професор перейшов до аналізу природи комічного в творчості Я.Гашека, до специфіки побудови діалогів у романі «Пригоди бравого вояка Швейка» і став цитувати текст твору. Ми перестали писати, ледве стримуючи сміх. Ніхто не знав, чи можна сміятись на лекціях Л.Венгерова в присутності переавіряючого.
Першим не витримав… професор І. Крук. Він засміявся так голосно, що Л.Венгерову навіть стало незручно за нестриманість свого колеги. Але це розв’язало нам руки, точніше – роти. Наслідуючи київського гостя, ми всі вибухнули сміхом…
Професор Л.Венгеров на кожному своєму занятті умів знаходити дивовижні паралелі, будувати яскравий асоціативний ряд. Минуло більш як тридцять років, а пам’ять і досі міцно тримає в собі почуте тоді. Чого тільки варта лекція, присвячена творчості німецького письменника Генріха Манна і його роману «Вірнопідданий»! Нагадаю, герой роману відзначається паталогічним захопленням кайзером. Він давно втратив власну індивідуальність, більш за все на світі обожнює свого правителя, наслідує його в усьому: в поведінці, одязі, манері говорити… В один із моментів свита кайзера проїжджає поруч з ним, герой падає на коліна і відчуває найвище щастя, коли карета, в якій їде сановна особа, забризкує його багнюкою…
Можливо, цей епізод з роману Г.Манна не залишився б у моїй пам’яті, якби Л.Венгеров не посилив його власними спогадами. Він розповів, як Київська гімназія, в якій тоді навчався майбутній професор, приймала в себе імператора Миколу ІІ. Від парадного входу до самої вулиці була простелена широка килимова доріжка, гімназисти вишикувались «живим коридором» і, коли з карети вийшов імператор з імператрицею, заспівали гімн «Боже, царя храни». Раптом директор гімназії, який носив чин статського радника (цивільного генерала), впав на коліна і зі словами: «Руку, ваше величество, подайте руку для лобызания», – почав повільно повзти назустріч імператорській родині. Микола ІІ презирливо скривився і тихо промовив: «Встаньте… Встаньте… Как так можно, вы же генерал»…
З іменем професора Л.Венгерова у мене пов’язано декілька важливих відкриттів, які змінили моє ставлення до художньої літератури, допомогли згодом відшукати власний творчий стиль.
Ці книги принесли Л.Венгерову всеукраїнську наукову славу. Але в доробку Леоніда Марковича були й інші надзвичайно цікаві праці, які збагатили вітчизняне літературознавство і етнографію. Професор Л.Вергеров, наприклад, першим відкрив для України яскраву постать Тадея Розеславовича Рильського – батька Максима Рильського, блискучого етнографа, фольклориста і письменника. Поштовхом для дослідження стала побачена Л.Венгеровим невеличка замітка в журналі О.Герцена «Колокол» за 1861 рік, в якій розповідається про репресії, застосовані охоронним відділенням до братів Йосипа і Тадея Рильських за «братське ставлення до селян».
В 1962 році в «Наукових записках ЖДПІ» вчений опублікував ще одне глибоке і цікаве наукове дослідження про членів цієї надзвичайно талановитої сім’ї. Стаття називалась «Нові матеріали до біографії Максима Рильського». Л. Венгеров вільно володів шістьма мовами, про нього навіть говорили, що професор закінчив Сорбонну, але офіційні документи цього факту не підтверджено.
Відомо точно, що народився він 20 квітня 1901 в місті Києві в родині купця 2-ї гільдії. Батьки працювали в торгівельному товаристві «Якоръ».
Закінчив 17 Київську гімназію і в 1918 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету.
В 1921 році цей навчальний заклад було реорганізовано в Вищий інститут народної освіти.
У 1923 році – через рік після закінчення інституту – одружився. Дружина Лідія Олександрівна померла на початку 70-х років.
Працював у видавництві «Книгоспілка» (1924 – 1930); в Київському експлуатаційному технікумі, в школах № 27 та № 17, в тресті «Укрполіграф» Наркомату просвіти (1937 – 1938); викладав в Інституті керівних працівників Наркомторгу (1938 – 1940) та в Академії радянської торгівлі (1940 – 1941). Підготував до захисту кандидатську дисертацію «Чернышевский-беллетрист», але під час війни всі екземпляри цього дослідження були втрачені.
Через два тижні після початку Великої Вітчизняної війни був мобілізований в діючу армію в якості начальника стройової частини штабу полку. В боях під Вінницею потрапив в полон. З полону втік, працював у підпіллі, воював в партизанському загоні імені Леніна на території Вінничини.
За мужність і героїзм, проявлені в боях з фашизмом, нагороджений орденом Червоної Зірки, медаллю «За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941 – 1945 гг.».
Після визволення Поділля викладав літературу у Вінницькому педагогічному інституті (1944 – 1948).
Звільнений з посади викладача за «ідеологічні помилки». Ось що з цього приводу писав професор в автобіографії: «Допустил перед учителями области ошибку в трактовке символизма, был подвергнут резкой, но справедливой критике и был освобождён от работы в Винницком пединституте».
З 1946 по 1948 рік працював в Комітеті у справах культосвітніх закладів.
В 1947 році захистив кандидатську дисертацію «Повість М.Горького «Троє». До речі, вчену раду очолював академік О.І. Білецький, на захисті були присутні такі відомі вчені, як М.К. Гудзій, І.І. Стебун та інші.
З 1948 по 1950 рік працював в Інституті літератури АН УРСР та в Гомельському педінституті імені В.П. Чкалова (1950 – 1953). З 1953 по 1975 рік викладав на кафедрах української та російської і зарубіжної літератури Житомирського державного педагогічного інституту імені Івана Франка.
26 травня 1961 року в Києві блискуче захистив докторську дисертацію «Творчість Ванди Василевської», але тільки 12 листопада 1966 року Вища атестаційна комісія у Москві затвердила наукову ступінь доктора філологічних наук.
Відмінник народної освіти УРСР, в 1971 році за сумлінну працю, плідну науково роботу і в зв’язку з 70-літтям з дня народження був нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради УРСР. Членом КПРС ніколи не був.
Біографія, як бачимо, не проста, в ній було і притягнення до суду, і ідеологічні помилки. У професора мав би бути вироблений стійкий імунітет до кризових ситуацій. Що ж сталося в долі Леоніда Венгерова взимку 1975 року?! Беру на себе сміливість розповісти про події, свідками яких судилось стати мені і моїм однокурсникам. Але спочатку хочу підкреслити: на той час професору Л.Венгерову минуло сімдесят три роки…
Продовженя повного тексту публікації читати за посиланням на джерело.
