23 травня Україна вкотре відзначила День Героїв. У Житомирі борців за волю вшанували урочистою ходою, покладанням квітів до пам’ятників, погрудь та меморіальних дошок відомих громадських діячів. Квітами та молитвою житомиряни вшанували і сучасних героїв – Небесну сотню.
Про борців за волю, імена яких давно увійшли в історію, та героїв сьогодення в ексклюзивному інтерв’ю Житомир.info розповів заступник голови Житомирської облдержадміністрації Ярослав Дмитрович Долгих.
- Кого Ви вважаєте героями?
- Поняття «герой» дещо суб’єктивне – для кожного часу, для кожного суспільства, для кожної країни. Ставлення до героїв багато в чому залежить від загальнополітичної ситуації. Але є постаті, які, в принципі, не викликають ні в кого ніяких контраверсійних підходів. Герої для мене особисто це, в першу чергу, ті люди, які визначилися колись у житті і зробили певні жертви часу, здоров’я, іноді і власного життя заради вищої мети. Якщо ми говоримо сьогодні про героїв, яких треба шанувати в Україні, то ми, власне, маємо підходити з цієї точки зору що людина зробила для своєї держави. Є декілька таких особистостей, яких не можливо не поважати, не пам’ятати. Візьмемо Олега Ольжича – нашого земляка, який народився тут і виріс. Дуже багато років ми про нього взагалі нічого не знали. І сьогодні ми говоримо про нього трохи більше, ніж, скажімо, про тих, хто відстоював незалежність України в часи Другої світової війни.
- Ви, в першу чергу, згадали Олега Ольжича. Чому саме його?
- Ольжич – взагалі унікальна особистість. У своєму програмному творі, поемі «Незнаному воякові», поет прописав ідеал людини, яким він її бачив, а потім сам прожив життя так, як написав. В Ольжича є рядки: «У скруті твій кинутий труп – найкраща твоя барикада»… Колись в Заксенхаузені, німецькому концтаборі, його допитували, і збереглися протоколи допитів, там немає взагалі ніяких пояснень. Одна фраза – «Я відмовляюсь зізнань»… У нього була прекрасна можливість здійснити кар’єру наукову, кар’єру чудового поета. Але він обрав інший шлях. Лишень згадайте:
Чекає спокуса тебе не одна
І, повні зрадливої знади,
Прозорі озера науки, вина
Поезії пінні каскади.
Та де той п’янкіший знайдеш водограй
І плеса синіші холодні,
Як ставити ногу недбало на край
Блакитної чаші безодні!
Оце життя в ризику, коли ти можеш «поставити ногу недбало на край блакитної чаші безодні», він, власне, і прожив.
Ще одна унікальна постать в українському суспільстві – Олена Теліга. До 15 років дівчина абсолютно не говорила українською мовою. Вона жила у Санкт-Петербурзі, її хрещена мама – відома письменниця Зінаїда Гіппіус. Її батько був міністром в уряді УНР, і вона приїхала сюди, побачила Україну, закохалася в неї, і, власне, все її патріотичне ставлення до України будувалося вже в еміграції. До речі, в неї немає жодного вірша російською мовою. А ще Теліга – людина з колосальною силою духу. Коли вона була арештована, їй пропонували співпрацювати з німцями, однак вона відмовилась.
- Говорячи про українських націоналістів, мабуть, не можна не згадати Омеляна Сеника та Миколу Сціборського.
- Так, ці імена увійшли в трагічну сторінку історії нашого народу, це братовбивча війна: і Сеник, і Сціборський були у складі похідних груп Організації українських націоналістів, так званої, «мельниківської», а застрелили їх бандерівці – теж Організація українських націоналістів, яку називали революційною ОУН. Згадуючи такі речі, нам потрібно робити серйозні висновки, екстраполюючи ті події на сьогодення. Нам потрібен мир.
- Ви, не задумуючись, цитуєте Ольжича і Телігу і з помітним запалом говорите про решту діячів ОУН. Чому сформувалися саме такі погляди?
- Я просто так думаю. Партії можуть змінюватися, але якщо ти так думаєш і в тебе є стрижень, ти так будеш робити завжди.
Для себе я ставив певні завдання, щоб ці імена були вшановані, щоб про них пам’ятали. Так, будучи депутатом обласної ради 5-го скликання, я та мої однодумці (це була невеличка групка людей) ініціювали присвоєння нашій центральній науковій бібліотеці імені Олега Ольжича. Я вважаю, що такі от ідеологічні підмурки просто необхідні, адже, повторюсь, партії змінюються, а ставлення до держави, до патріотизму, закладається і виховується. Сьогодні ми ходимо по вулиці Ольжича, ідемо в центральну наукову бібліотеку, яка носить ім’я поета і громадського діяча, – це хороша справа, її треба було комусь робити, і Слава Богу, що нам вдалося це зробити.
Мені зараз сумно, коли імена героїв використовуються просто в якихось політичних цілях тими людьми, які ніколи в житті не читали Ольжича, які тільки чули про Олену Телігу, котрі ніколи не бачили книжки Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави», про яку сьогодні дуже багато розповідають.
Згадуючи Ольжича, я пропоную тим, хто його експлуатує, повернутися до текстів, які він писав:
О Націє, дужа і вічна, як Бог, -
Не це покоління холопів, -
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?
О Націє, що над добро і над зло,
Над долю, і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабутні Базару.
Він писав про Житомирщину, він писав про Україну, він писав про те, чим жив.
- Чим для Вас є День Героїв?
- Для мене сьогодні Свято Героїв – це встановлення історичної справедливості. Але нині я найбільше боюся, щоб, шануючи одних, ми не забували про інших. Тобто, перспектива України як цілісної держави у тому, що ми будемо пам’ятати всіх і об’єктивно оцінювати кожного. Через те, що ми кидатимемось у крайнощі, залежно від того, яка політична сила чи яка партія прийшла до влади, нас чекатиме дуже сумне майбутнє. Ми мусимо пам’ятати всіх.
- Як, на Вашу думку, варто відзначати це свято?
- Я вважаю, що ми маємо відзначати День Героїв, у першу чергу, згадуючи про них, влаштовуючи якісь освітні заходи, можливо, вечори, може, просто зустрічі, можливо, читання. Знаєте, я колись читав лекції про ці постаті, і у мене не було випадку, щоб аудиторія реагувала погано, аудиторія реагує дуже добре. Цим треба просто займатися. Мають бути люди, яким це подобається. І вони є. Підозрюю, що навіть є люди, які просто цим живуть. І задача держави – забезпечити їм розвиток.
На нашій території народилася величезна кількість дійсно героїв, це не тільки ті люди, яких знають усі. Це наші з вами бабусі, дідусі, які відстоювали мир та незалежність у період Другої світової. Ми маємо вийти на той рівень, аби розуміти, що 9 травня – це свято, Ольжич – це герой. Для когось це дико, тому що ми досі не навчилися бути гармонійними, не навчилися правильно це сприймати.
Ще раз кажу: визнання когось героєм – справа суб’єктивна і особиста. Завдання держави – бути тут дороговказом. Думаю, коли так буде, то і в нас усе стане на краще.
- Яким чином формувати у суспільстві таку точку зору і розуміння «героїзму»?
- Ми маємо створити умови, аби люди могли вільно обмінюватися думками і не боятися, що завтра за висловлену думку тебе можуть покарати. В Радянському Союзі людей за те, що вони говорили про Голодомор, могли посадити, а сьогодні, коли людина говорить, що вона підтримує того чи іншого кандидата, її можуть побити або погрожують спалити хату. Це неправильно. Ми живемо у демократичній країні і наше завдання – навчитися підкорятися і визнавати волю більшості.
Якщо нормально говорити про Ольжича, його можна полюбити. Так само і Телігу. Але це потрібно робити дуже м’яко, шляхом переконання, ми ні якому разі не можемо допустити нав’язування цієї точки зору. Якщо людина не сприймає з якихось причин певних діячів, потрібно про них просто більше інформувати, а не намагатися нав’язати, бо це шлях в нікуди. Не можна казати, припустимо, що Ольжич кращий за Пушкіна. Це неправильно і несправедливо. Він не кращий і не гірший, він інший.
Я вважаю, що сьогодні ми маємо доносити до суспільства, до молоді слово Ольжича, переконувати і робити це в абсолютно мирний спосіб. Адже мир – понад усе.
- А щодо героїв-сучасників: їх теж маємо вшановувати у цей день?
- Сучасних героїв однозначно треба вшановувати. Ті люди, які не побоялися і виконують сьогодні свій обов’язок, захищають мирних людей, в тому числі і нашу Житомирщину, перебуваючи на Сході, – це справжні герої. Більше того, серед населення східних областей, Донецької і Луганської, є люди, які проявляють щоденний героїзм, які не втікають звідти, котрі продовжують там жити і сповідувати наші цінності.
Я за те, аби героїв вшановувати не один раз на рік, тобто, ми усі 365 днів повинні працювати над вихованням у суспільстві, у власній родині розуміння, визнання і поваги до людей, котрі носять ім’я героїв.
