З представником Урядової уповноваженої з прав осіб з інвалідністю в Житомирській обласній державній адміністрації, депутатом Житомирської міської ради Нелею Ковалюк розмовляємо про те, як місто пристосовано для життя людей, які або через прикрий випадок, або внаслідок поранення набули інвалідність. А оскільки Неля Дмитрівна має великий досвід депутатства - з 2010 року по 2015 рік та з 2020 року по теперішній час, а також була членом виконкому Житомирської міської ради, наша розмова і про те, які рішення має прийняти влада, щоб люди – військові та цивільні, діти та дорослі мали свободу пересування, могли відчути увагу та турботу, не відчувати себе «інакшими».
- Давайте почнемо з розмови про гроші. Так або інакше, вирішення всіх проблем стикається з фінансуванням. Ваш погляд на розподілення бюджету міста: чи завжди він справедливий?
Про розподіл бюджету: я думаю, що до справедливості кожного бюджету в усі часи завжди були, є і будуть питання. Тому що серед депутатів люди, які займаються різними сферами, мають різні погляди. І завжди чогось не вистачає.
Я можу сказати, не завжди вистачає коштів і на соціальну сферу, і на житлово-комунальне господарство. Триває війна, але є потреби людей, які потрібно задовольняти просто зараз. Багато чуємо від громад нарікання на те, що потрібно все кошти спрямувати на дрони. Але жодна сесія Житомирської міської ради не проходила, щоб не виділяти кошти військовим. У вересні Житомир спрямував 15 мільйонів гривень на дрони для захисників, а це – 1000 безпілотних летальних апаратів.
Житомир посідає високі місця у рейтингах фінансування армії як у відсотковому співвідношенні до місцевого бюджету, так і за загальною сумою.
Мої виборці - це люди з інвалідністю, які пересуваються на кріслах колісних. Вони вже не раз до мене звертались, адже на кріслі колісному, та й на електричному пересуватися містом часто-густо неможливо. Тротуарів майже немає. І тому справедливість – це поняття дуже абстрактне. Різні пріоритети й у людей, і у депутатів. Але ми маємо думати й про містян, і про тих хлопців, які повернулися з війни без ніг, без рук. Їм треба створити умови, щоб вони могли ходити нашим містом. От вам і справедливість. Взагалі має бути баланс у всьому.
Безбар’єрний простір, який створюють у Житомирі, має вирішити частину проблем, але треба планувати і далі, наскільки це можливо.
- А можете назвати питання, які важко вирішити протягом десятиліть? Чи є таке?
Незвичайно, що є. Не вистачає завжди на заклади реабілітації, медицини. Зараз Національна служба здоров'я України підтримує наші лікарні, але все одно цього недостатньо. Крім лікування, нам хочеться комфортного перебування, щоб в палаті було не по вісім, не по шість людей, щоб було по дві, по три людини, і там була туалетна кімната, щоб про тебе дбав саме заклад, а не лише рідні, які іноді знаходяться далеко.
Міський культурно-спортивний центр, де знаходяться гуртки для дітей, це 19 закладів по різних куточках нашого міста. Там займаються дітки, різні дітки, різного забезпечення. В деяких приміщеннях давно ремонт не робився, і меблі там напевно з часів мого дитинства. Потребує фінансування? Ну, можливо, можна і зі старими меблями займатися, але все-таки хотілося б по-іншому.
Хотілося б, наприклад, зарплату працівникам центру реабілітації дітей з інвалідністю підвищити. Я бачила, як вони важко працюють. Це наш комунальний заклад, і вони працюють з дітьми з інвалідністю, які мають різні порушення. Теж маємо про це дбати. На цій сесії подбали про зарплату вчителів, але наголошую – трошки. Це не так багато, я розумію, але міська рада не може взяти на себе функції держави.
- Як ви відноситесь до того, що майже на кожній сесії депутати міської ради та їхні родичі отримують в оренду нерухомість, згоду на приватизацію приміщень, в яких зробили «поліпшення», тобто ремонт. Іноді це набуває занадто великих масштабів…
Будівлі потрібно віддавати в оренду тим, у кого є можливість ремонтувати, модернізувати, тим, хто знає, як це робити, і може дати їм раду. Просто щоб хтось дбав про них, використовували під бізнес, щоб вони не перетворилися на руїни.
Треба продавати з аукціону великі об’єкти, такі як кінотеатр «Космос». Також потрібно продавати наші довгобуди – наприклад, в парку вже руїни «концертного зала», тому що 20 або 30 років без господаря - це вже не приміщення, це просто якесь «лахміття» та руїни, це не має бути в центрі міста.
Я теж орендар - громадська організація, яку я очолюю, орендує приміщення на вулиці Шевченка, 102. Там більша площина у порівнянні з попереднім. Ми 20 років попрацювала в приміщенні, загальна площина якого 20 квадратних метрів, а до нас приходили люди на кріслах колісних.
Я знаю одне: дай Бог здоров'я використовувати кожному, що ми маємо, а зайве - воно взагалі ніколи і нікому на користь не піде.
Однозначно, хай люди викуповують і приводять в порядок, хай буде лад в нашому місті. Все потрібно. Людина має жити повноцінно, працювати. Місце для праці, місце для відпочинку і місце для якихсь своїх таких забаганок. Цим й займається дрібний бізнес.
- Ви багато років дбаєте про людей з інвалідністю, не секрет, що їх буде з кожним роком більше. Приклад якої держави ми, Україна, мали б наслідувати?
Коли я побувала в США (у грудні 2009 року проходила навчання по програмі Держдепартаменту США «Права людей з інвалідністю в США»), для мене ця країна взагалі стала взірцем для проживання людини з інвалідністю різних нозологій. Ви знаєте, ми з музею до готелю дійшли пішки за дві години на кріслах колісних і жодного разу не попросили допомоги. Про це щось говорить? Для мене багато. Це про те, як міське середовище пристосовано для життя всіх груп населення.
Мені подобається Швейцарія. Це теж країна зручна для проживання людей з інвалідністю.
- Як розбудовується у Житомирі система реабілітації дітей для того, щоб вони з садочка пішли в школу, далі здобули фах. Як ви це бачите в Україні? Як це відбувається в Європі, багато людей знають, тому що вони там жили рік, два, три, або досі перебувають і бачать це.
Знаєте, коли я вперше почала в Житомирській міській раді нашим директорам шкіл щось казати про інклюзію, мене не розуміли. Я думала, що мене тухлими яйцями та гнилими помідорами закидають. Але час йде, і все змінюється. У нас це вже налаштовується. Я не можу сказати, що ми вже такі, як європейці, але багато що зроблено, щоб діти з малку отримували допомогу, лікування, реабілітацію. Ми говоримо вже про раннє втручання.
В Житомирі, зокрема, в Центрі реабілітації для дітей з інвалідністю вже започаткована така послуга. Нам, звичайно, потрібні фахівці, тому що дуже багато людей виїхало за кордон. Відчуваємо кадровий голод.
Потім, в нас є інклюзивний ресурсний центр, який працює з цими дітьми, направляє у садочки. Знаєте, досить непогано працює. Це я можу точно сказати. У житомирських школах є 141 клас з інклюзією, де навчаються більше 200 учнів з особливими освітніми потребами.
- В Європі немає дитячих будинків, там діти виховуються у родинах…
Тут треба виважений підхід. Не кожен може вдома справитися з психічними та інтелектуальними порушеннями у діток. Про це потрібно говорити. Інвалідність є різна, але найважча інвалідність – саме з психічними та інтелектуальними порушеннями. І з цим треба вміти працювати.
Є випадки, що від таких дітей відмовляються батьки. Куди йти? Можливо, це має бути якась альтернатива такому закладу. Наприклад, я не знаю, що з цим робити. Я не фахівець, але я можу сказати, що це дуже важко.
Проте люди з інвалідністю працюють, і досить успішно працюють, в різних галузях. Є приклади і у нас в області. Тут я скажу, що дуже важливо, щоб людина сама виявила бажання працювати. Велику роль в цьому відіграють батьки. Я знаю такі випадки, коли людина не йде до праці, тому що не хоче втрачати субсидію, або інший вид допомоги.
- Де може навчатися молодь після школи?
Хочу сказати, що на сьогоднішній день відбулася оптимізація наших професійно-технічних училищ. І я бачила, що керівництво цих навчальних закладів готові працювати, приймати молодь з інвалідністю. Ці самі 18+, які завжди були проблемою. Вони, принаймні, впроваджують інклюзивне навчання і роблять умови для навчання молоді з інвалідністю.
Але тут потрібно, щоб батьки не шкодували своїх дітей. Дали змогу навчатися і застосовувати свою професію.
- Чи збираєтесь ви знову стати депутаткою?
Скажу так. Якщо, наприклад, поступить гарна пропозиція від людей, з якими я можу працювати, які мені близькі по духу, по серцю, по своєму менталітету, я погоджусь. Тому що в мене ще багато чого не дороблено. Маю багато планів, які потрібно в місті втілити. Я є головою наглядової ради комунального підприємства «Парк» Житомирської міської ради. Я там часто буваю, знаю всі проблеми.
До речі, робимо в гідропарку спуск до води, і там вже залитий з'їзд, буде інклюзивний пляж. Це моя мрія.
Одним із яскравих проєктів, що виник завдяки співпраці з головою Федерації фізкультури Володимиром Тальком, є якраз і створення інклюзивного пляжу в гідропарку. Цей проєкт вже активно реалізується, частина робіт уже виконана. В проєкті не має жодної копійки бюджетних коштів. Всі кошти пана Володимира і його однодумців.
До речі, не слухайте тих, хто вже почав критикувати і вчити, як правильно робити спуск для крісел колісних. Він зроблений зигзагом. Все правильно робиться, по «зигзагах» легше їхати, я перевіряла. Там можна зробити зупинку, перепочити. Розумієте? Не робить багато цього галасу там, де не потрібно.
До речі, у депутатів до наступних виборів є ще час, щоб не відкладати на потім, а вже робити у Житомирі дійсно добрі справи. Повірте, ви встигнете.
Інтерв’ю взяла Лариса Бекета
