На минулих вихідних відбулася 10-а поїздка активістів громадської організації «Автомайдан-Житомир» на схід України. Цього разу волонтери відвезли допомогу не лише нашим бійцям, а й порадували подарунками дітей Слов’янської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату №41.
Про візит у школу-інтернат Житомир.info розповів «автомайданівець» Іван Драгальчук.
«В Харківській області ми розділилися на дві команди. Я та Олександр Мошковський одним автомобілем вирушили у Донецьку область. Наш маршрут був такий: Слов’янськ – Луганське – поселення Комуна.
У Слов’янську ми в першу чергу заїхали до діточок. Скажу, що з самого початку нам надійшла недостовірна інформація. Нам повідомили, що це сирітський будинок, але виявилося, що це школа-інтернат на 180 осіб. Однак там є і сироти. І якщо раніше у закладі було до 10 сиріт, то після цих усіх подій, що сталися у Слов’янську, зараз там близько 30 круглих сиріт. Перебувають там і діти з неблагополучних сімей. Оскільки це була субота, і деяких дітей на вихідні забрали рідні, на момент нашого приїзду у школі знаходилося близько 15 вихованців різного віку – від 6 до 16 років.
Коли ми приїхали до школи-інтернату, було близько 10-ї ранку, діти вже не спали. Коли вони вибігли, перше, що я почув, вигук однієї дівчинки: «Папы приехали!». Це було все… Клубок став у горлі…
Діти дуже хороші, доглянуті і виховані, усміхнені. Сама школа у дуже гарному стані – всюди чисто, видно, що люди відповідально ставляться до своєї роботи. Дітей там дійсно люблять. Там панує сімейна атмосфера. Дуже приємно бачити таке тепле ставлення працівників до дітей та один до одного.
Завдяки великій допомозі київської волонтерської організації «Домики» вдалося зібрати та передати дітям дуже багато усього: 50 кг рису, макарони, борошно, соняшникову олію, свіжі фрукти, воду, солодкі новорічні подарунки, згущене молоко, домашнє варення, одяг, іграшки, розвиваючі ігри, книжки. З привезеного борошна дівчата вирішили приготувати для дітвори домашню випічку.
Серед будь-якого дитячого колективу завжди є хтось такий яскравий. Так от, коли ми розвантажувались, підбіг до авто хлопчик-циганча, років 5 чи 6: «Дядя, дай», - каже. Дав йому пакет, поки дістався до іншого – він знову тут як тут: «Дядя, давай». Я його прозвав Шило.
Хотілося б наголосити, що є такі люди, які постійно допомагають: телефонують, дізнаються, коли ми їдемо, та привозять допомогу. І от коли вони довідались, що ми заїжджатимемо у дитячий будинок, принесли передачі і для військових, і для діток.
Після того, як ми розвантажились, завідуюча школи-інтернату запросила нас на каву. Почали розмовляти та розпитувати, як вони пережили ДНРівську окупацію. І тут я помітив, що на стіні у холі, поряд з гербом та прапором України, висить плакат. Я підійшов, а там роз’яснення, як розпізнати вибухівку, як поводитися у разі її виявлення. І це для дітей! Жахливо…
Між іншим, завідуюча живе в районі комбікормового заводу у Слов’янську. Відомо, що там були дуже запеклі бої. Вона не виїжджала, пережила весь період окупації, мешкала у підвалі. Жила там разом зі своїми двома собаками-вівчарками. Каже: за хвилин 10-15 до обстрілів собаки ховалися. І це була перша ознака, що треба у підвал. Коли обстріли припинялись, жінка теж орієнтувалась за поведінкою чотирилапих: якщо вони виходили з підвалу, розуміла, що поки все закінчилось. Але, якщо обстріли затихли, але собаки не виходять, значить, буде продовження. Їсти не було чого ні їй, ні тваринам.
За чотири дні до того, як ДНРівці з’явилися у Слов’янську, над їхньою школою пролітав вертоліт, покружляв над містом, потім повернувся до школи, політав кругом. Згодом, через чотири дні, заїхали два КамАЗи з бойовиками. Прийшли і сказали: «Нам тут у вас на третьому поверсі треба подивитися дещо». Завідуюча їм пояснила, що це школа-інтернат, і тут виховуються діти (хоча у той період дітей не було, адже тривали літні канікули), мовляв, для чого ми вам треба. Вона, звичайно, не розказувала, як вони до неї зверталися, як вони з нею розмовляли. Вони сказали: «Не заважай, нам треба просто подивитися, і ми поїдемо». Що вона могла зробити – жінка в роках, а хлопці озброєні до зубів. Потім просто поставили перед фактом: «Ми тут будемо жити». Чому так? Школа стоїть на околиці міста, на підвищенні, і якщо дивитися на захід, то справа прекрасно видно комбікормовий завод, навіть без оптики, а зліва – Карачун. І ось вони з третього поверху цієї школи «гасили» наших хлопців.
Завідуюча час від часу приходила до школи, звичайно, в середину її ніхто не пускав. Було багато техніки, зброї. На питання, чи були там місцеві, жінка відповідає, що у складі бойовиків дійсно були місцеві, було і багато незнайомих. Каже, що людей кавказької зовнішності саме там, у школі, вона не бачила, але в місті їх помічали.
Після того, як бойовики втекли зі Слов’янська, жінка разом з нашими військовими прийшла до закладу. І упродовж двох тижнів після того тривало розмінування школи. Коли вони виходили, замінували усе абсолютно. Ким узагалі треба бути, щоб мінувати там, де можуть знаходитися діти?!
Під час спілкування з завідуючою – людиною освіченою, вихованою – я запитав: коли зайшли у Слов’янськ українські збройні сили, як вони ставились до місцевих. Вона відповіла: «Українська армія – це наші визволителі. Ми зустрічали їх і плакали. Золоті хлопці, у переважній більшості – дуже виховані».
Завідуюча розповіла ще про один цікавий момент. Коли був скачок долара, прийшла до неї підлегла і бідкається, бо, мовляв, долар по 27 грн. Завідуюча на те: «Страшно тобі?». Тоді жінка, яка ще секунду тому переймалася курсом долара, відповіла: «Що ж я кажу?...». Стали вони разом, помолилися, подякували Богові за мир…
А в цілому місто Слов’янськ абсолютно живе: ялинки, хлопці з дівчатами гуляють за ручки, цілуються… Люди там справді ожили, я думаю, вони все абсолютно переоцінили».
Про 10-у поїздку активістів ГО «Автомайдан-Житомир» у Луганську область читайте тут.
