Інтерв'ю

Житомирський розвідник, який 77 днів пробув у полоні, досі не наважився розповісти про це мамі

21 червня 2015, 09:32

Командир розвідувального взводу 90-го окремого аеромобільного батальйону Володимир Костів, потрапив у полон бойовиків 20-го січня, рятуючи бійців свого підрозділу в районі нового терміналу Донецького аеропорту.  Йому досі важко даються ті спогади, втім боєць погодився розповісти журналістам про своє перебування у неволі.

«Я пробув у полоні 77 днів. З 20-го січня по 6 квітня. В полон ми потрапили в Аеропорту, коли їхали на допомогу нашим хлопцям в термінал. Разом з підполковником Кузьміних ми були в одній машині. Сили були нерівні, ми потрапили в саме пекло. Нас було десятеро, загинуло  4 чоловіки з мого взводу.  Те, що ми залишились живими, – це чудо і Божа благодать, я вважаю. Коли проти нас поїхали танк, БТРи та БМП, то у нас вже шансів не було. Був обстріл, контузія, після цього ми опинилися вже в полоні», - розповідає боєць.

Володимир Костів був у числі українських солдатів, яких всупереч Женевській конвенції бойовики провели маршем полонених у Донецьку.

«Ми були на параді, спочатку по Донецьку поводили командира батальйону, потім вже групу всіх, кого дістали з аеропорту. Усіх, хто вцілів, поранених, живих, хто міг ходити, усіх повели по Донецьку.

77 днів ми пробули у приміщенні колишнього Донецького СБУ. Ми знаходились у підвалі архіву. На полицях, де колись стояли папки з особовими справами, ми жили на цих полицях.

Ставлення до нас було різним. Є негативні, є такі, з якими можна спілкуватися. Медичну допомогу нам надавали завдяки тому, що наші волонтери привозили медичні препарати. Це дуже важко, коли ти знаходишся у полоні і не знаєш, що буде завтра з тобою завтра. Можливо тебе поведуть на роботи, можливо, якісь допити. А коли ти звідти вийдеш, - взагалі не можна уявити. Щодня у тебе є якась надія на наступний день. Живеш лише надією.

Мені пощастило більше. Мене звільнили 6-го квітня, але за моєю інформацією, там зараз лишається 44 людини у тому приміщенні, де ми сиділи. По сьогодні знаходиться двоє людей, які ще з Іловайського котла вже більше 10-ти місяців перебувають там і їх не хочуть звільняти. Вони професіонали своєї справи, тому їх тримають до останнього. Це майор Фураєв і Комісарчук.

Я познайомився з ними вже там, знаю їх дуже близько, бо провів з ними немало днів. Вже нема тієї бригад, де вони служили, а про людей забули.

Перед тим як нас звільнили десь за 2-3 тижні були складені приблизні списки, хто планується на звільнення. Я на той час був старший в камері, тобто мені найпершому було відомо ці списки і у мене навіть була можливість їх корегувати. Там не всі сидять військові. Там є і цивільні люди. Є такі особи, які по 2, по 3 рази там. Тобто Україна віддає їх як сепаратистів, Донецьк віддає їх як українських. І ці люди як тенісний м’ячик ходять. То у мене була можливість, що я таку людину забрав з цього списку і замість нього записав хвору людину»,  - пригадує десантник.

Володимир Костів зізнається, єдине, що рятувало у полоні – це думки про рідних:

«Моя родина мене дуже сильно підтримувала у той період, тому що це дуже важко, коли ти там сам. А коли ти знаєш, що тебе чекають, що є якась надія, що твоя родина щось для цього робить, це дуже важливо. Можливість зв’язку з родиною була, там є різні люди, які можуть дати і телефон додому подзвонити, можна знайти спільну мову. Не з усіма, але можливо.

Мама досі нічого не знає, тому що я не хочу, щоб вона про це знала. Це дуже важко», - каже військовослужбовець, ледь стримуючи сльози.

Нині військовослужбовець проходить реабілітацію, після якої знову планує повернутися до служби:

«Після лікування я буду проходити військову комісію, а далі по своїй придатності. Але у свій підрозділ на деякий час повернусь – це точно».

Житомир.info

Матеріали по темі