У Вікіпедії є сторінка Іллі Стронґовського – народився 25 травня 1982 року у Житомирі, український письменник, поет, перекладач, літературтрегер, дизайнер. На початку 2000-х років брав участь у житомирських літоб'єднаннях («Мистецька ґільдія „Nеабищо“», «Оксія»). З 2004 року почав працювати дизайнером і з 2008 очолює власну студію strng. Створює дизайн для книжкових обкладинок, постерів, принтів. В грудні 2013 листівка Стронґовського із зображенням євромайданівської «йолки» набула великої популярності серед інтернет-користувачів.
- Можна сказати, що після листівки з майданівською йолкою ти «прокинувся знаменитим» і всі дізналися про Стронґовського?
- Так. І це було трохи неочікувано, тому що було страшенно масове. Я нарахував близько 150 статей, видань, перепостів, близько 15 разів мене тягали на телеканали, і все це присвячене одному маленькому зображенню, яке, в принципі, не робилося для того, щоб оце все за собою потягти. Я вважав і досі вважаю, що зробив багато значно цікавіших речей. Але одразу одрізало все те, що у мене було досі, і я став і лишився тільки автором йолки. І, в принципі, досі це найпростіший спосіб мене представляти.
- Тобто, з того часу нічого не було такого, щоб могло перевершити йолку?
- На рівні того, що я роблю, мені є чим похвалитися, але на рівні суспільного визнання то напевно ні. Що у нас треба для того, щоб опинитися в новинах? Нічого хорошого.
- Але йолка – це досить позитивна листівка.
- Так, йолка позитивна, але це поки що наймасовіше, що мені вдалося зробити. Інша річ, що я зрозумів натяк, згори даний, і я зайнявся листівками. З йолки я давав на благодійність: і на медичні потреби Майдану, і потім вже на інші потреби, які з’явилися після Майдану, на лікування і т.д, і т.п. Але коли листівку і футболку перестали купувати ці відрахування теж припинилися, тому що у мене своїх ресурсів не так багато, щоб я міг давати. І я зрозумів дуже просту морфему, що благодійність – це не тоді, коли ти даєш гроші, благодійність – це коли ти знаходиш гроші постійно. Це мусить бути постійний стан. Благодійність від листівки тривала три місяці, а я хочу щось, що тривало би роками і в значно більших масштабах. І з Лілією Омельяненко ми перетнулися саме на ґрунті того, що у неї теж точно така сама ідея була, просто з іншого боку: вона хотіла давати на благодійність, просто не знала, з якого боку до цього підійти, а в мене вже виросла концепція.
- Це ми вже підходимо до нинішнього твого проекту «Добра листівка», а що було в 2014 році після йолки?
- Після йолки була вся серія оці барикади, піаніст Майдану, постамент Леніну, оця вся майданівська серія листівок. Далі на мене вийшла Ліля, але я з цим не поспішав – вона хоче колажі, кому потрібні мої колажі… І коли йшлося про те, що ми будемо виставлятися на «Арсеналі», а «Арсенал» - це ярмарок, можна підняти хороші гроші просто тому, що туди прийшли люди витрачати гроші, правильна аудиторія. І у нас був з видавництвом «Крок» стенд спільний, і там були і футболки мої, і книжки, і тоді я сказав Лілі: давай терміново робити, ось у нас уже все погоджено, буде стенд, давай робити ці твої листівки. Я не бачу жодної перспективи в них, тому що це колажі, я був певен, що така естетика нікому не цікава. І був страшний ажіотаж, ажіотаж був такий, що ми розпродали майже все, що надрукували – 8 видів (листівок) по 250 екземплярів розпродали. І тоді у нас виросла концепція, що ми будемо давати на благодійність, але на благодійність, не пов’язану з Майданом, не пов’язану з АТО, яке назрівало тоді, і взагалі не пов’язане з речами, які ми вважали минущими. Тому що концепт благодійності – вона має тривати.
Виставка в "Мистецькому Арсеналі" в квітні 2014 року (фото з фейсбук-сторінки Іллі Стронґовського)
- І, наскільки я знаю, ви обрали для себе благодійну допомогу дітям.
- Неповносправним дітям. Причому не грошову допомогу дітям. По-перше, ми підтримуємо «Місія в Україну» - центр реабілітаційний, наш, житомирський, по-друге, трошки даємо на «Берегиню Полісся» - це іпотерапія, теж житомирська. І ще даємо на дітей з тих регіонів країни, в яких взагалі ресурсів ні для чого немає. «Місія в Україну» - в Україні вона унікальна, якщо ми розширимо критерії, що вважати реабілітаційним центром для неповносправних дітей, ми знайдемо шість таких центрів взагалі в Україні. Я не вважаю за реабілітаційні центр те, що є від держави, тому що воно суто номінальне, я бачив як працює житомирський. Тобто, зараз на 23 області є всього шість центрів. Проблема з усією реабілітацією для неповносправних в тому, що все це тільки видається дешевим, воно все навіжено дороге і воно потрібно щоденно, і головне – масштаби. Наприклад – лікування, якісь специфічні ліки. Є програми державні, вони частково це купують, але візок, наприклад, знайти такий, як треба, а не такий, як держава може видати – це халепа. Якщо дитина мала, то нормальний візок коштує 30-50 тисяч гривень, якщо більша, то уже і на сотню потягне. І ми тоді докладаємося. І це на умовах анонімності, тому що цим людям піар не потрібен взагалі. І вони звертаються до нас через третіх осіб, ми просто документалізуємо факт надання допомоги і лишаємо його при собі.
- Тобто ви ніде це не викладаєте і не робите, як волонтери, наприклад – привезли допомогу в АТО, сфотографували, щоб підтвердити?
- Ми такого не робимо. У нас все по документах. І це порушення приватного простору для людей. Ти читала, як затравили дівчинку-дауна в київській школі? Зробили клас для особливих дітей, дівчинка там була сильно успішна і її перевели у нормальний клас, але там вона не протрималася і дня.
- Як тоді привертати увагу до проблем таких людей?
- Наприклад – робити реабілітаційні центри. У мене з’явилася мрія. «Добрій листівці» півтора роки. Ліля знайшла листівку, яку я їй підписав 11 квітня 2014 року, а у нас за плечима зараз триста з гаком листівок, 110 точок продажу по Україні, десяток за кордоном, п’ять ярмарків (видавців) міжнародних, один з них – найбільший в світі, і 24 запрошення на інші світові ярмарки. Це за півтора роки. Це отой кейс, який на рівному місці ми змогли приготувати, якого не було би без мого зацікавлення в благодійності.
- І яка ж мрія?
- Ми коли починали, листівки продавали по три гривні і в нас було тоді правило: гривня – автору, в районі гривні коштує листівка і гривню ми даємо на благодійність. Зараз у нас політика змінилася: ми лишаємо собі те, що витратили на виробництво і просування, це дуже важливо, тому що листівка оплачує нам поїздки, але без поїздок не буде надходжень, і масштаб надходжень, який іде в наслідок поїздок, неспівмірний з тим, щоб ми би лишалися тут і намагалися ці ресурси ніяк не використовувати, окрім благодійності. Листівка зараз не сильно подорожчала – ми через сайти її продаємо по 7 грн, наживо – по 12 грн і даємо хорошу знижку, бо зацікавлені продати більше в одні руки. Ну і невисока продажна ціна дає змогу робити лояльні умови для продавців по Україні. Нас беруть не стільки тому, що ми благодійні, скільки тому, що у нас дуже кльові листівки. І у нас з’явилася мрія. Цього року ми на благодійність віддали 160 тисяч гривень, а може і більше. До кінця року ми сподіваємось цю суму ще підняти, будуть ярмарки великі, можливо ми будемо брати участь в Різдвяному ярмарку великому у Відні. Якщо ми далі продовжимо рости, ми зможемо фінансувати потреби «Місії в Україну», це пару мільйонів гривень на рік буде, але ми зможемо це фінансувати. Тобто наша допомога допоможе їм зростати і розвиватися, допомагати ще більшій кількості людей.
- Звідки така впевненість, що зможете заробляти мільйони?
- 2005 року я читав підшивку газети «Бізнес» і там оцінювали тодішній ринок листівок в Україні в 15 мільйонів баксів. Припустимо, в нас рецесія, спад, знижки і все таке інше – 10 мільйонів баксів з листівок. Якщо ми візьмемо третину цього ринку в Україні, то це буде за нижньою планкою 3 мільйони баксів. Три мільйони баксів на благодійність. Ми зараз говоримо про благодійність, а ми не говоримо, чому ці гроші з’являються. У нас найкращі листівки в країні. Зараз я просто займаюся тим, що відбираю художників, які хочуть долучитися до благодійності (ми їм не платимо), і розширюю асортимент. 300 видів листівок є, до 40 – це іноземні художники з усіх куточків світу, від Японії до Аргентини. 30% ринку (листівок) – це абсолютно нормальні ділові амбіції, які були би неможливі без того, що це все підкріплювалося товаром, за який люди захочуть платити.
- Серйозні амбіційні плани…
- Тепер оціни широту замислу: одна з найбільших фірм – виробників листівок в країні буде фінансувати численні реабілітаційні центри. Аналогів немає взагалі. Тобто, по світу навіть нічого подібного немає. І ми будемо старатися, щоб реабілітаційні центри розвивалися в тому напряму, який цікавий нам, тобто відкривалися на сході реабілітаційні центри, я хочу знайти важелі і тиснути на соціальну рекламу.
- Фраза «хочу тиснути на соціальну рекламу» - це значить, що ти будеш цим займатися?
- Наступний рік це буде взагалі рік делегування, я його для себе так оголосив. До Франкфурту і після Франкфурту – це зовсім різні історії. У Франкфурті весь світ зібраний, це просто неуявний масштаб – шість стадіонів (приблизний розмір) у кілька поверхів кожен і між ними їздить автобус, і у кожному з цих стадіонів все нарублено на великі і маленькі стенди і всі страшенно зайняті, бігають, там вирішують долю книжкового світу на наступний рік. І ми там. Ми думали, що ми унікальні в Україні, а виявилося що і у Франкфурті нічого подібного нема, концепція немає аналогів взагалі.
Форум видавців у Франкфурті в жовтні 2015 року (фото з фейсбук-сторінки Іллі Стронґовського)
- «Зіркова хвороба» не почалася?
- Мені це не загрожує. Як казав Далі: Моя геніальність вам не загрожує. У Франкфурті поляки нас знайомили з Тайваньским найбільшим книжковим ярмарком, з Японією, з Китаєм, з Буенос-Айресом ми самі познайомились. І ми зараз сидимо і потроху собі лаштуємо на найближчі три роки (плани). Відвідати треба, в принципі все, щоб просто зрозуміти куди варто їхати, що варто розвивати, а що можна і не сильно. Наприклад, Франкфурт – це 275 тисяч відвідувачів, а Буенос-Айрес – 1,2 мільйони за 20 днів. І Буенос-Айрес нас дуже хоче бачити.
- Чому така зацікавленість?
- Виявляється, що за державний кошт з 90-х років туди постійно їздили всілякі видавництва «Либідь» і «Картографія», а український стенд в Буенос-Айресі 27 років існує. У них місцева діаспора це зробила ще до того, як з’явилася держава Україна. І вони на нас подивилися і кажуть «конечно хотим». Зараз нам треба знайти спонсорів на переліт і акомодацію, тому що суми такі, що як їх потягнути – не зрозуміло. І виникає питання від критиків – а чого це ви не віддаєте останню сорочку на те, що ви задекларували як вашу мету. І я змушений все частіше повторювати, що я не знайду грошей, якщо я зніму останню сорочку, тому що босякам не дають. І внаслідок Франкфурту у мене змінилось трошки, зрушила вісь у голові і виникло питання: окей, нас хочуть бачити найбільші ярмарки світу, у нас 100% наступного року буде міжконтинентальна якась поїздка, дуже великий інтерес Азійського ринку. У мене товариш написав, що художник, який продає на який-небудь Гонконгський ринок свою картинку – на торбинки, чи на кейси для телефонів, він кілька років живе безбідно. І тут з’являємося ми з усім нашим асортиментом.
- Золоте дно…
- Можливо, а можливо й ні, але пробувати треба.
- Багато бачила твоїх постів щодо порушення авторських прав, тебе так чіпляє ця тема?
- А як не чіпляти? Я художник, я малюю картинку, продаю зображення з нею на різних носіях, або я делегую це право комусь, і я з того живу. Якщо хтось продає моє зображення – заробляю не я. А я зацікавлений харчуватися з того, що я роблю. І, відповідно, загальна повага до авторського права – це, перш за все, мій шматок хліба.
- Але в Україні цієї поваги немає і не скоро буде. Є позитивний досвід?
- Нагинати доволі просто. «Свободу» ж вдалося з йолкою, вони вибачилися, ми розійшлися полюбовно: там не було комерційного порушення авторського права, мені було важливо моральне. В мене є автограф Фаріон. Я не просив її автограф, я просив офіційних вибачень, от мені надіслали офіційні вибачення за її підписом.
- Матеріальні компенсації за порушення авторських прав були?
- Ні. Це все гра у хованки, навіть не в хованки, а є така гра з жабками чи хробачками – вони висовуються, а ти їх лупиш молотком. Оце воно. Я бачу, що в мене крадуть, я тоді пишу юридичною мовою їм погрозу, якщо погроза не діє, тоді ми звертаємося до суду. Але зазвичай погроза діє, у нас ніхто не хоче з цим зв’язуватися. Я займаюся допомогою з захисту авторського права не тільки для себе. Питання в тому, якщо крадуть – значить це вигідно, тобто ніхто не стане красти зображення, яке не приноситиме грошей. Це лакмус, ознака, що ця тема приносить гроші. А якщо тема приносить гроші, то сам дурак, що не зробив так, щоб ця тема приносила гроші тобі. І в результаті я потрошки роблю футболки, малими накладами, щоб якісно було, щоб подобалося.
- І продаєш тільки через Інтернет?
- Ну мені складно уявити, хто б у нас взявся таке продавати.
- Колись була крамниця напроти «Електровимірювача», де продавали твої футболки...
- «Цяцьки-пецьки»? Ну да, і вона накрилася мідним тазом. Сувенірна крамниця в Житомирі вижити не здатна.
- Якщо без вишиванок?
- Та навіть якби і з вишиванками. Вона просто не здатна вижити. І ось тут ми можемо почати говорити про Житомир – «Добра листівка» в Житомирі досі не продається. Основна частина наших точок продажу – це кав’ярні-книгарні. Де така в Житомирі? Щоб у нас були кав’ярні-книгарні треба, щоб у наших кав’ярнях була делегована одна особа, яка би стежила, щоб не крали асортимент. Ми трошки пробували в «Брамі» продаватися, але «Брама» не пристосована для цього, і взагалі ніхто не пристосований. І взагалі люди не розуміють – навіщо їм це робити.
- З чим це пов’язане, це така «житомирська ментальність»?
- Я пам’ятаю часи «Nеабищо», коли п’ять років в літературному плані в Житомирі відбувалось тільки те, до чого ми з компанією були причетні. Потім ми повиростали, поодружувалися, позаводили дітей і все. На десять років літературне життя завмерло. І зараз уже молодняк пішов, після «Оксії» Лесик Панасюк, «Арт-терапія» активна. А хто така «Арт-терапія»? Це точно такий самий молодняк, який буде працювати над цим активом допоки не виросте. І все. Інших рушійних сил в місті немає.
- В чому причина?
- Я тобі анекдот ще розповім. Малкович приїхав (на виставку в училище культури – авт.), він взагалі з квадратними очима ходив: куди ви мене привели, цей «кульок». Але насправді йому сподобалися художники, він зацікавився. А художники вже на цей час звалили до Києва, всі художники «кулька». Я лишив координати: виходьте на нас, будемо співпрацювати, поки реакції не було. Але менш з тим, Малкович не знає, що я з Житомира. Знаєш чому? Тому що в свідомості людей ти не можеш бути з Житомира, якщо ти чогось досяг в Україні. Для прикладу, житомирська прозова школа – успіху досягнули тільки ті письменники, які виїхали, бажано якомога раніше.
- Все настільки безнадійно?
- У нас люди не усвідомлюють, що в місті може бути якась діяльність, якась культурна еліта, яка здатна самопідтримуватися. Як піднявся Франківськ в культурному плані: почали давати гроші на це, той молодняк, який досяг успіху деінде. Вони повернулися, інвестували. Urban Space 100 – чула про таке? Культурний простір, заснований на підставі того, що 100 осіб дали по тисячі баксів. І все. У них там тепер і радіо, і кав’ярні соціальні, які на благодійність теж збирають.
- У Житомирі можливо таке зробити?
- У нас кадри є, у нас немає кореляції між людьми, які мають гроші, і цими кадрами. Тому що в Франківську, скажімо, чи у Вінниці, чи у Києві, чи у Львові люди, які мають гроші, вони розуміють звідки гроші ідуть, хто здатен збільшувати їх масу. Ми продаємо на сайті листівки по 7 гривень, і по 7 грн ми їх віддаємо на реалізацію, а якщо ти береш справді багато і платиш живими грошима, то зробимо велику знижку. Ризик мінімальний, листівки наживо продаються по 10-15 гривень, до 17 гривень нашу листівку успішно продають в Києві. Тобто, в Житомирі за 10 гривень є шанс її продати і «наварити» собі від 3 до 7 гривень на кожній. Я думаю, що ми таки прийдемо в «Львівську браму» і «Львівську майстерню шоколаду», тому що там найбільш адекватний власник, з яким я знайомий, можливо є ще, але я просто не знайомий.
- Кажуть, що на виставці в училищі культури ти вибачався за цю футболку.
- Я іронічно вибачався, привертав увагу. Я перша людина в країні, яка наважилася відверто поставити матюк на футболку, досі не було, тільки російські. Знаєш, яке підґрунтя? Нас роками вчать, що матюки – російські. Я провів розвідку: корені наших матюків взяті з індоєвропейських мов, оці пра-пра. Індоєвропейські мови – це арії. Якщо ти будеш говорити з тими людьми, які говорять про те, що матюки належать москалям, ти обов’язково від них рано чи пізно будеш чути позицію Канигіна.
- Тролишь?
- Канешно. Це ж все стьоб, намагання працювати на полі дискомфорту для більшої частини населення. «Добра листівка» зробила першу українську листівку ЛГБТ-спрямованості.
- Я бачила твої пости в фейсбук, де ти про це пишеш, відправляєш «в бан» всіх, хто проти.
- Я втомився відволікатися на людей, які мені доводять, що права людини не для всіх людей.
- Які основні орієнтири ваших листівок: стьоб, епатаж, оригінальність?
- У нас основний акцент – це те, що може продаватися в музейній крамниці, тобто це листівка, в якій домінує право на художнє висловлювання. Автор так бачить – для мене це дуже важливо. У нас є патріотика, у нас є абсолютні «міміміняшності» - вони продаються, вони комерційно необхідні. Але водночас у нас є речі, листівки з малюнками, які створені унікальним способом. Мені історія і простір, який вимагає створення такого, важливіші навіть, ніж сама картинка.
Тамара Коваль, редактор Житомир.info
Фото Андрія Дідківського
