Боронити схід України старший солдат 95-ї бригади, житомирянин Олександр Плотіцин пішов добровольцем. До війни працював юристом. У зоні АТО як розвідник пройшов одинадцять населених пунктів Донецької та Луганської областей, з-поміж яких – Щастя, Станиця Луганська, Слов’янськ. Під час служби отримав поранення в живіт, у ногу, та дві контузії. Але навіть важкі травми не стали йому на заваді, аби повернутися на передову.
— Рівно о дев’ятій ранку 3 березня 2014 року я вже стояв у дворі військкомату. Тоді нас прийшло двоє всього лиш. Я вже не пам’ятаю, як звали того, другого, хлопця. Я призвався, бо хотів виконати свій обов’язок. Тоді ще не оголошували першої хвилі мобілізації, а лише розпочиналися військові збори на десять днів. Ще точно не було відомо, чи справді треба буде їхати на схід. Але я таки туди потрапив, на фронт.
— Вирішивши піти в АТО, рідним одразу про свій намір розповіли?
— Дружина півроку не знала про це. Мама, на превеликий жаль, померла в 2007 році. Єдина людина, котрій я розповів, була мачуха. Ми з нею спілкуємося як друзі. Був випадок – вона якось телефонує і питає, мовляв, ти де. Ну я пояснюю, що там-то й там-то, але прошу при цьому: «Ти тільки папі не кажи, щоб не переживав». Батько дізнався лише через півроку – побачив випадково мене в новинах.
— Після війни важко знову звикати до цієї, вже мирної, дійсності?
— Дуже важко. Дружина розповідає, що вві сні щось шукаю під подушкою – автомат чи що (сміється). А зважаючи на те, що живу в центрі міста, у парку Гагаріна, де відбуваються різні заходи, раніше люди пускали салюти, то спершу здригався-підривався від кожного звуку. Сам я цього не усвідомлюю – то вже дружина щоранку розповідала.
— До війни ви були юристом. Зараз повернулися б до юридичної практики?
— Можливо. Але поки війна не закінчиться, не можу цього зробити.
— Плануєте до завершення конфлікту ще брати участь в АТО?
— Підписувати контракт (із ЗСУ, – ред.) – це безглуздо, як на мене. Але призиватися я буду стільки, скільки оголошуватимуть мобілізацію.
— На фронт Ви взагалі пішли добровольцем. У зв’язку з цим, чи не виникало труднощів із тим, аби потім довести в різних інстанціях, що Ви дійсно служили у зоні АТО?
— У мене немає таких труднощів. Тому що йти добровольцем - ще не значить приєднуватися до якогось добровольчого батальйону. З самого початку я був у 95-й бригаді, де й отримав поранення, а потім – хоч військкомат і не хотів мене, «зашитого», брати на фронт – потрапив до 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Там рік я відслужив в розвід-ударній роті. Тому служба в добровольчому батальйоні ще не означає відсутність якихось пільг, бо отримуєш ті ж самі документи, що й у регулярних військах. У мене й УБД є. Після демобілізації я знову призвався і служу в 95-й бригаді.
— Чимало бійців кажуть, що саме під час війни переосмислили своє ставлення до віри в Бога. Тим паче, після поранень. Вам таке навернення знайоме?
— Я три доби пробув у реанімації. Коли звідти мене перевели вже до палати, хірург розповів, що біля мене весь той час сидів батько з відкритим молитовником. Хоча він раніше теж був атеїстом – ніколи до церкви не ходив, навіть на Пасху. І от зараз я, слава Богу, стою живий-здоровий перед Вами! Значить, є якийсь Всевишній. Мені хірург тоді сказав, що в мене є ангел-охоронець, який мене береже. Я тоді лежав весь «зашитий», у закривавленій «тільняшці», а він сказав таку фразу: «Значит, тебе не предначертано. Значит – еще не твоя судьба».
Ті три доби минули для мене як одна секунда. Я пам’ятаю, як мене поранили, як літаком переправляли із Дніпропетровська до Озерного, а далі оперували у першій міській лікарні Житомира. Пам’ятаю, як везли мене з Озерного – було так боляче: пам’ятаю, як медсестра – раз! – і зробила мені укол у стегно (показує, заносячи кулак над тим самим місцем). А далі я вже вирубився. Коли прокинувся, виявилося, що минуло три доби. Того дня лікар-хірург прийшов і каже, мовляв, якщо зможу встати, то переведуть (з реанімації) до звичайної палати. Пам’ятаю, як я тоді схопився за той трикутник над лікарняним ліжком, з усіх сил підтягнувся на ньому і встав таки. А буквально через два тижні після операції я вже повернувся назад на фронт – у Трьохізбенку (село на Луганщині). Виходить так, що поранення отримав 14 липня 2014 року, а повернувся на передову десь 30 серпня. Повернувшись, рвався до бою, хоча хлопці казали, що треба було лишитися вдома, скласти руки і плювати в стелю.
— Допомога держави була відчутою на фронті?
— Відчутною була допомога простих людей, волонтерів. Навіть видаючи нам певні речі зі складу, завжди попереджали, що це від волонтерів.
— Що найважче на війні?
— Втрачати побратимів. У мене там був товариш, із яким я був знайомив хвилин 40. Ми з ним їхали, спілкувалися на різні теми, приїхали до Хрящувате (селище в Луганській області), почали виходити з автомобіля – вийшли всі наші, я, він мав іти за мною – і тут йому снайперська куля влучила в голову (робить логічну паузу, даючи зрозуміти, що мусимо змінити тему).
— Як змінила вас війна?
— Став байдужим до речей, усього матеріального. Буває, йдемо з дружиною, вона цікавиться, як мені та чи інша сукня, а я навіть значення не надаю тому, якого той одяг кольору чи які на ньому візерунки.
Інтерв’ю з лейтенантом запасу, 26-річним «кіборгом» з Житомира Сергієм Голякою, який близько року прослужив у зоні АТО та брав участь у боях за Донецький аеропорт, читайте тут
Олександр Трохимчук для Житомир.info
