Лікар Юрій Свідерський минулого року переїхав з родиною з Тернополя до Житомира та почав працювати у приватній клініці «Відновлення». Чому практикуючий хірург після початку військових дій на сході України почав їздити в АТО та яке відношення він має до порятунку пораненого Дмитра Яроша, чим відрізняється робота в комунальній лікарні та у приватній клініці, яка різниця між двома обласними центрами – про це Юрій Свідерський розповів в інтерв’ю Житомир.info.
- Як і коли тернопільській лікар потрапив в АТО – мобілізували чи це було власне бажання?
- В серпні 2014 року. Сам пішов в якості добровольця, волонтера. На той час працював судинним хірургом в обласній лікарні Тернополя.
- Чому вирішили їхати в АТО?
- По-перше, на той час не пройшов ще запал після Майдану, на яком провів достатньо багато часу. По-друге, по роду своєї професійної діяльності відслідковував новини з АТО, особливо те, що стосується військової медицини, і зауважив, що дуже багато важких випадків і смертей в тому числі були від кровотечі, котрі ставалися внаслідок поранення на полі бою. Оскільки був і є тримачем знань і вмінь направлених, власне, на лікування, то подумав, що можу бути там корисним, взяв відпустку і поїхав в Щастя Луганської області.
- Скільки ви там були?
- Перший раз – 15 діб. І потім ще багато-багато разів.
Фото з фейсбуку Юрія Свідерського
- Після приїзду в АТО відразу почали вчити, як надавати допомогу пораненим?
- Я приїхав просто в якості лікаря-хірурга в районну лікарню міста Щастя, поступив у розпорядження місцевого головного лікаря, який призначив мене в чергову бригаду, котра займалася стабілізацією і наданням хірургічної допомоги важкопораненим, які на той час масово поступали з району ведення бойових дій. В перші дні, коли ми приймали поранених, надзвичайно часто повторювалася історія, коли, знімаючи ноші з солдатом з транспорту, ти подавав їх на себе, і з тих брезентових нош на тебе вихлюпувалася певна кількість крові. Тобто, крововтрата в бійців на етапі евакуації була зазвичай настільки масивною, що стабілізувати їх або надати якусь кваліфіковану допомогу на цьому фоні було дуже важко. І після тої першої своєї каденції (в АТО), коли я повернувся назад до роботи, з кількома однодумцями ми задумалися над тим, що варто, в першу чергу, підвищити санітарно-освітній рівень самих бійців, аби вони були в стані надати собі само- і взаємодопомогу в плані зупинки кровотечі безпосередньо на полі бою. Оскільки в противному випадку, грубо кажучи, не дуже є кого лікувати в спеціалізованих пунктах. Специфіка поранень при бойових діях така, що 80% солдат гине в перші 2-4 хвилини після отримання поранення, якщо ніхто не надасть їм мінімального об’єму меддопомоги.
- Ніхто – це мається на увазі товариші, які поруч?
- Виключно вони, оскільки очікувати, що в кожному окопі буде сидіти медпрацівник не приходиться, такого немає ніде в світі. Власне, навчання солдат і стало ціллю нашої волонтерської групи, яка потім переросла в загальноукраїнську організацію, і ми активно займалися навчанням особового складу як добровольчих батальйонів, так і Збройних сил.
Фото з фейсбуку Юрія Свідерського
- Це була офіційна мобілізація в якості військового лікаря?
- По офіційним паперам жодного дня я не був в АТО, все це були виключно наші ініціативи. Єдиними підтвердженнями на даний час є подяки від командирів підрозділів і дозвіл міністра оборони перебувати в зоні АТО для проведення навчань.
- Тобто статусу учасника АТО у вас немає?
- Немає, звичайно, як і в тисяч моїх братів по зброї і крові.
- Чула історію про те, що ваш учень врятував руку Яроша. Це правда?
- Так, ця історія правдива. Я надзвичайно пишаюся знайомством з цією людиною, це боєць гвардійської 93-ї бригади. В свій час в районі Пісків, Тоненького в найгарячішу пору зимою 2014-2015 року ми проводили навчання і серед його підрозділів також. І він був винятково розумним, розважливим і професійним командиром медичного підрозділу. І так сталося за волею долі, що буквально через кілька тижнів після того, як ми завершили підготовку його підрозділу, він був в групі, котра надавала допомогу військовослужбовцям, серед яких був Ярош. І саме його дії призвели до стабілізації ситуації, і дійсно можна сказати, що він врятував.
- З Дмитром Ярошем особисто знайомі?
- Знайомий, звичайно. У вересні-жовтні 2014 року був в якості польового лікаря першої резервної роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК). І потім ми постійно співпрацювали.
- Після того, як були підписані «мінські домовленості» і бойові дії стали менш активними, більше з колегами не їздили в АТО?
- До кінця 2015 року відбувалися виїзди навчальні як в зону АТО, так і в місця постійної дислокації різноманітних підрозділів. А вже десь починаючи з 2016 року наша група розійшлася: більша частина її «легалізувалася» - пішли на військову службу по контракту в ЗСУ, хтось, як я, вернувся до мирної роботи. І зараз уже кожен займається своїми справами.
Фото з фейсбуку Юрія Свідерського
- Не було бажання піти на контракт?
- Точно ні.
- Чому так категорично?
- Знання і вміння конкретно нашої інструкторської групи були надто точковими і специфічними для того, аби вони принесли користь у випадку, коли б їхні носії були звичайними службовцями Збройних сил України. Ми постійно намагалися створити структуру загальну, або співпрацювати із загальновійськовою структурою, але, на жаль, в наших реаліях поки що це не дуже вдається. Є грандіозна проблема в цьому плані. Ми брали участь і були в експертних групах при Міністерстві оборони безконечну кількість разів, але система вперто не хоче змінюватися. Військовики з великими зірками на погонах навчилися за останні два роки дуже грамотно відписувати про те, що у нас все чарівно, і тому на даний час дуже важко ситуацію зрушити з мертвої точки. Із медичним забезпеченням у військах направду зараз ситуація гірша, ніж в 2014 році.
- З чим це пов’язане?
- Тому що кваліфіковані кадри мобілізаційних хвиль, четвертої і п’ятої, вже давно вдома. Зі свіже набраними, як контрактниками так й іншими, не проводиться професійних навчань в тому об’ємі, в якому необхідно. А волонтерська діяльність по медичному профілю пішла на спад в силу багатьох причин: як професійного вигорання, так і того, що у волонтерів закінчилися гроші для того, щоб їздити на війну за власний кошт.
- Чому судинний хірург з Тернополя опинився у Житомирі?
- Було бажання розвиватися, рости і однозначно попробувати себе в приватному секторі медицини, оскільки у державному я, умовно кажучи, досягнув якихось своїх внутрішніх планок: почавши роботу з інтерна, лікаря-практиканта, в 2016 році я очолив відділення, в якому починав цю працю. Тому певні амбіції були задоволені і певний рівень був досягнутий, і я хотів рухатися вперед, для цього необхідно було перейти на якийсь якісно інший рівень. І саме перехід на цей рівень мені запропонували друзі з Житомира, які підійшли до питання створення приватної клініки з модернових, високотехнологічних позицій, тому це мене й зацікавило.
- Привабило сучасне обладнання, яке є в приватній клініці?
- Мене привабила можливість надавати медичну допомогу в тій сфері, де я спеціаліст, керуючись, умовно кажучи, останніми досягненнями техніки і останнім словом медичної науки.
- Скільки вже працюєте в Житомирі?
- Близько семи місяців.
- Не розчарувалися?
- Не втомлююсь очаровуватися.
- Житомир – це нове для вас місто?
- Я був у Житомирі багато разів, моя дружина родом з Житомира, ми тут частенько гостювали у її родичів.
- І як вам наше місто?
- Мені тут подобається. Мені дуже подобається місто, воно таке по-поліські розлоге, широченьке, не тисне в плечах.
- У порівнянні з Тернополем – у чому різниця, а в чому схожість?
- В мене є дуже гарна така алегорія. Я дуже люблю Тернопіль, надзвичайно красиве місто і озеро по-центру, і чистота, яку відмічали ще в радянські часи, воно мені схоже на ідеально відремонтовану «хрущовочку» - як не крути, а трошки тіснувато. А Житомир – хоча і занедбана, але все таки «сталінка», з великими кімнатами і високими стелями, тут цікавіше, є куди рости. Я бачу більше перспективи в Житомирі.
- Тому що ближче Київ?
- Не тільки тому. Тут зовсім інший менталітет у людей. Якби там не було, але в Галичині дуже псує голови людей ситуація, що фактично в кожного другого план «Б» - зібрати манатки і втекти за кордон. А тут все таки люди більш прив’язані до своєї землі, до свого міста, і якось намагаються вирішувати проблеми, відштовхуючись від тих можливостей і того ресурсу, який є в руках і навколо.
- Різниця між житомирськими та тернопільськими пацієнтами є?
- Хворі люди – взагалі окрема специфічна група, з ними не просто спілкуватися, нас довго вчать, як це робити. Загалом, мені цікаво в Житомирі, знову ж через те, що я працюю в секторі приватної медицини. Мені дуже імпонує підхід багатьох житомирян до власного лікування, як до вигідного капіталовкладення.
- Люди вкладають гроші у своє здоров’я?
- Так, вони ставляться до цього, як до проекту: планують, якимось чином акумулюють часові і матеріальні ресурси, займаються цим проектом, потім успішно його закінчують і з посмішкою, із задоволенням вертаються до своїх повсякденних справ.
- Чим віддячують лікарю в Тернополі, в Житомирі?
- Тут, на щастя, мене це не цікавить, оскільки я отримую зарплату в касі раз в два тижні. А загалом, це дуже болюча тема. І не дивлячись на те, що зараз я позбавлений необхідності, як пишуть «заглядати пацієнтам в кишеню», тим не менш я ще до цих пір ношу в собі ці образи. Дуже неприємно і тяжко було працювати. Ви собі не уявляєте, який рівень відповідальності і, разом з тим, склалося так, що держава нас абсолютно офіційно поставила в злочинні умови, тому що прожити на 1800 гривень апріорі неможливо. І коли ми до цього апелюємо, то з усіх сторін чуємо: раз ти хороший лікар, то тебе прогодує твій пацієнт. І разом з тим від кожного пацієнта чуємо: вам держава платить зарплату, перестаньте з нас щось хотіти. І знаходитись в тих моральних «тисках» дуже неприємно.
- Кажуть, що деякі лікарі з державних лікарень не хочуть йди в приватний сектор, бо тут все рахується, фіксована зарплата, а там вони можуть мати більше.
- Залежить від того, хто чим звик заробляти: якщо руками і головою, то, без сумніву, приватна медицина приваблює більше, якщо ж адмініресурсом, печатями і довідками, тоді дійсно нічого робити в цьому конкурентному секторі.
- В Житомирі крім приватної клініки працюєте ще в якійсь державній?
- Так. В першій міській поліклініці і лікарні. Є години прийму і є право оперувати пацієнтів. Сфера, в котрій я працюю, не змінилася – це спеціалізоване лікування пацієнтів із захворюваннями судин. В приватній клініці ми підходимо до цієї справи, використовуючи високотехнологічні новітні методи, які досить вартісні. А альтернативою цих методик є звичайні відкриті оперативні втручання, від котрих у світі досить тривалий час тому вже відмовились. Це все таки соціальний момент. Виходить так: ми точно знаємо, як робити правильно і якісно, але, на жаль, це завжди потребує певного матеріального ресурсу, на котрий не всі готові.
- Якщо у людини немає грошей – в неї немає вибору?
- Нема чого довго розшаркуватися – так є. Якщо немає грошей, то можливості отримати новітні методи лікування немає.
- Але навіть в лікарнях люди платять.
- Так завжди є і так завжди було, і я був постійно елементом в цій схемі. І змінити що-небудь на даний час я реально не бучу можливості, якщо не провести системних реформ.
- Тобто людина все одно платить, але в державній лікарні виходить дешевше?
- Не завжди там виходить дешевше. Досить часто приватні клініки, на щастя мережа їх і кількість постійно зростає, надають послуги значно в більшому і позитивнішому об’ємі, котрі вартують порівняльні суми, якщо їх співставляти з державними лікарнями.
- Можете навести конкретний приклад?
- Якщо якась послуга, що стосується хірургії, в приватній клініці, умовно кажучи, коштує 100 певних грошових одиниць, то різноманітні витрати включно з офіційними та неофіційними подяками, закупками медикаментів і всім іншим в державній клініці будуть становити близько 60 таких же одиниць. Але якість цих послуг буде непорівнянна.
- Чи є якість випадки, профільні діагнози, коли б ви порадили не робити операцію, а витратити може трохи більше коштів, але використати сучасні методи?
- Дякую, чудесне питання. Можу назвати достатньо багато таких прикладів і взагалі це моя улюблена тема. Я нещодавно повернувся з Нідерландів, зі світового конгресу судинних хірургів, де була цікава ситуація, коли порівнювали результати різноманітних безопераційних методів лікування варикозної хвороби: і застосування лазера, і радіочастотних хвиль, і певних клеючих сумішей і тому подібних речей. Методики порівнювали в плані того, кому вдалося на якісь долі відсотка наблизитися до бажаних 100% ідеальних результатів на протязі 5 чи 7 років після проведення даної маніпуляції. Коли закінчили обговорення і приступили до дискусії, піднялася лікар зі Східної Європи, з Болгарії чи з Румунії, і задала запитання: а де ж результати по відкритих методах лікування даної хвороби, тобто операційні звичайні методики. На що ведучий секції з посмішкою сказав: пані, ми давно живемо в світі, де ніхто відкритими операціями і цю, і багато інших хвороб не лікує. І так було досить неприємно відчувати себе неандертальцем. На щастя, в Житомирі, в нашій клініці ми теж користуємося найновішими технологіями. Але це одиничний випадок, а загалом, звичайно, наша медицина, як любить казати один мій знайомий, відстала «на назавжди».
Фото з фейсбуку Юрія Свідерського
- Можна сказати, що Житомир хоча б в плані лікування таких хвороб наблизився до Європи.
- Житомир входить в трійку кращих центрів України і так, є абсолютно конкурентним як в Східній, так і в Західній Європі. І це дуже приємно.
- З-закордону ще не їдуть на лікування?
- Попали «в десяточку». Якщо в жовтні Ryanair, дасть Бог, відкриє свої польоти, то ми очікуємо групу пацієнтів, які націлені на медичний туризм із Західної Європи в наш медичний центр.
- Житомир може стати центром медичного туризму саме судинного напрямку?
- Поки що це голосно сказано, але такий проект запланований і його реалізація більш ніж ймовірна.
- Немає бажання далі рухатися за кордон, працювати там?
- Останнім часом точно ні, оскільки мій особистий досвід показує, що при правильному виборі шляху і певній долі терпіння більшість своїх прагнень, амбіцій і сподівань можна реалізувати вдома, приносячи користь оточуючим і близьким.
Тамара Коваль, редактор Житомир.info
